Була в темній міщанській сукні, чистій і гарно вшитій, хоча й в щоденній, саморобній. Углядівши чужинця, на мить затрималась, ніби вагалась, однак враз спускалась далі, спокійно й без сором'язливості. Привіталась.
— Отсе ж і моя "згуба". Колумба зветься, донька моя,— заявила стара міщанка. То, як охота, підемо разом: коротша буде дорога. А, вибачайте за цікавість, кого маєте шукати в місті?
— Та я маю справу до аптекаря Міллера. Ось везу йому листа й одежу.
Фрау Тільде спинилась і помовчала.
— Як кажете? — перепитала, приглядаючись та шукаючи якихсь ознак для розгадки загадкового подорожнього. — Аптекаря Міллера?.. У нас, паночку, такого немає. На ціле місто... й навіть з передмістями маємо тільки двох Міллерів: один — зизуватий шинкар "За стовпом", а другий — при мості — громадський чи то пак міський сервус, що вночі доглядає вогні, вогнегаситель тобто.
— Але ж я їду до аптекаря Карла Міллера, що трохи сутулий, чи — скажім — горбатий.
— І, паночку! Нема в нас таких. Фрау Тільде знає всіх у місті, і правих, і горбатих, і всіх Карлів, бо ж я тут. народилася й нікуди за все життя з Фрейбурга не виходила.
— Стривайте, пані матко, затривожився Константин.— Навіщо ж мені Фрейбург? Адже ж я приїхав до Нейштадта ?
Фрау Тільде сплеснула долонями:
— Святий Йосипе! Та чи ви з місяця впали? — перейшла вона навмисне на "ви". — Чи смішки з мене, бідної удовиці, робите? От так — "добрий день"! Таж, як люди гомонять, Нейштадт від нас найменше три доби конем. Я хоч там і ніколи не була, але ж напевно знаю. Чи так, Колумбо? — і, не дочекавшись відповіді, продовжувала: — А аптекар у нас — Крюгер, фон Крюгер звемо його. Бо ж як той тобі вільний пан стрункий, високий, та на вигляд гордий. Має шестеро хлопців та три дівчини. А Міллера й не було ніколи!..
Константин був у розпачі.
— Бачите,— сказав він непевно,— я, паніматко, конче потребував бути у аптекаря Міллера, бо він мав би мене взяти до себе на службу.
Ця вдавана відвертість юнакова ще більше зацікавила фрау Тільде — й вона вирішила, що не випустить подорожнього, поки не довідається, хто він і чого блукає світами?
— Ну, яка ж поміч? — почала вона його заспокоювати. — Кожному може статись пригода. Відпочинете в Фрейбурзі, а там далі видко буде, А коли праці шукаєте, то, може, й прачка Тільде вам у пригоді стане. Бо ж саме наш фізикус-пан, що для нього отсе трави збираємо,— доброї душі чоловік, саме шукає фамулюса. Я за вас замовлю слівце, може, воно якось і витанцюється. Чи правда, Колумбо?
— Добре, але ж я нікого не знаю в Фрейбургу!
— Як — нікого? Адже от нас двох уже знаєте,— жартувала прачка. — А, крім того, могли б ви зайти до... ну, наприклад, до пана каноніка. Вони — з шляхетського роду й дуже люблять всяких подорожніх. І самі аж у Римі були.
Пані Тільде починала гру: вона прикидалась дурною, щоб легше випитати парубка.
— Ходімо вже, мамо! — дуже мелодійним контральтом промовила Колумба, вирівнявши зела в кошах.
Константин глянув уважніше на дівчину й тільки тепер зауважив подробицю, котра його дуже вразила: Колумба мала такі фіалкові очі, як були намальовані на портреті його матері. Тільки ж там вони були подібні на два аметисти, а тут — живі й оксамитові,— вони нагадували дві свіжі квітки садових братків. — "Невже це можливо? — помислив здивований юнак. — Я ж гадав, що то маляр незугарний не добрав фарби!"
— Ну-ну! Коші важелезні! — тим часом кректала фрау Тільде, натягаючи на себе шлейки від коша.— Чи ти витягнеш, Колумбо?
— Та постривайте: коли вже йтимемо разом, то повісимо на коня: я ж буду йти з вами пішки,— запропонував на велику праччину радість подорожній.
Поки йшли, Тільде не затуляла рота. Вона оповідала про свою вдовину долю, про свиней, яких відгодовує, щоб прибільшити свої заробітки; про дивовижну чорну курочку з подвійним гребенем, що несеться мало не щодня; про те, яка слабосила її Колумба, й тому, що не здатна до важкої праці, тому саме й ходить вона в науку до пана фізикуса, якому фрау Тільде за те пере та прибирає в покоях. Але, розповідаючи всякі дріб'язки, раз у раз ставила Константинові різні питання-гачки, на які юнак не раз і вловився. У всякім разі, коли вони підходили до хати фізикуса, фрау Тільде вже мала готовий погляд на юнака й вирішила бути його патронкою, бо за ту поміч, яку вона йому в трудний для парубка момент виявить, він безперечно їй добре віддячить згодом. А— хто знає? — може, ще стане й зятем?! Хіба ж не вільно матері й помріяти про щастя своєї доньки? То дарма, що він — безперечно і не "Конрад", і не "з Кельна"...
Над містом чорними стрілами ширяли ластівки. Дзвінкий їхній крик, такий бадьорий і радісний навесні, звучав тепер неначе пересторога: тривожний і сумний. Так само тривожно і сумно було на серці в Константина. "Хіба ж не однаково,— думав він,— чи бути за попихача у Міллера, чи в тутешнього фізикуса? Ні, не інакше, як моя путь веде до кляштора".
Але погляд його упав на Колумбу, що саме підвела свої чудові очі й дивилась на нього. Погляди зустрінулись, доторкнулись один одного і затримались.
І десь в глибині його душі бренькнула незнана, тривожно-солодка нота.
Константин глянув па величаву вежу собора й повторив в духу почату думку— "не інакше, як у кляштор", але повторив без твердого переконання...
ІІІ. ВОГНИК
Дитя! Ох, цить!.. Що вдіяно тобі?
В. Гете
— І, як глянула на небо — Господи, та й тільки! Забула й про клопіт свій тяжкий з донькою і, що знов з козами тими клятими прикрість, от, покарав Господь! — і про все на світі забула! Так і обімліла, батечку!
Фрау Тільде зіп'яла руки й захитала головою. Але зараз же, міняючи голос з тремтячого драматичними нотами, защебетала звичайним, мовляв, "щоденним":
— Цю сорочку, пане фізикусе, як хочете... а більше вже прати не можна! Розлізеться вся в руках. Латала-латала, мало очі мені, вибачайте, не повилазили. — Розклала й потрусила сорочкою перед знудженим обличчям старого алхіміка. І додала, як мати, що потішає дитину, котра нашкодила, не маючи лихого наміру: — Ну, якось ще раз переносите. Нічого!
Зручно знову склала й відложила до принесеної чистої білизни. Потім, драматизуючи, повідала урочисто далі:
— Стовпи!.. Стовпи по цілому небу! Від півночі аж до заходу. Та чорні, як з диму. От, коли, не в хаті згадуючи, піч, буває, чадить. А з-поза них — вогонь палаючий... Так і ба, так і вибухав, Ой матінко, ой батечку! Червоний та блискучий. Ну, одно слово: горить! Горить, півнеба горить, все вогонь охопив, і було ж це саме по перших півнях, саме стільки часу, скільки треба, щоб проказати п'ять "оченашів" та дві "віруї".
— Мабуть, горіло десь,— більше з чемності відозвався алхімік. Він знав: фрау Тільде швидше відмовиться від заробітку, як від можливості поговорити з "розумною людиною".
— Не горіло! Ні-ні-ні-ні! — покрутила головою прачка. — Нічогісінько ніде не горіло від минулої святої тройці — най Бог милує! Й поблизу не горіло! Таки б же я знала. Хвала Господові: не в лісі живу, а між людей обертаюся! — Вона пробігла очима по хаті. Зробила кілька обережних кроків й легенько доторкнулася до толяра старого фізикуса. Колись та його одежина була обшита лисячим хутром, але вже давно від пухнатого смушку залишилась сама блискуча, аж до чорного витерта, шкіра. Місцями була й пропалена, як і сам толяр. — Пане фізикусе! Що я вам кажу? — Фрау Тільде понизила голос аж до шепотіння.— Перекажіть своєму учневі чи то фамулюсові, тому... Конрадові з Кельна: хай мандрує кудись далі. І що швидше, тим ліпше! Бо, най Бог боронить, щоб біди не вийшло якої.
Алхімік здивовано подивився на прачку. Дивився, не моргаючи обпаленими біля горна повіками, без вій.
— Що це ви, справді, фрау Тільде? Хіба ж не ви самі...
— Тож бо й є, пане фізикусе, саме тому, що я сама за нього вас прохала, до вас його припровадила й за нього ручилася. Ніде правди діти, відрікатися не стану: як мати рідна, за тим сиротою увесь час побивалася! Бо ж таки добрий це хлопець, добрий. Не як інші хлопці його віку. Таж не раз і не два ми з вами ж таки й про те міркували, що цей "Конрад з Кельна" — такий Конрад, як і я, та й Кельна того так само, як і я, й на макове зерно не бачив. Та все те було б стільки, якби ж сьогодні я такого не наслухалась, що аж вуха мені пов'яли й серце в рурочку скрутилося! Якби не так поспішала, то все б вам до слова переказала. Таж праці в мене, аж голова обертом йде. Сказано: самітній, роботящій удовиці й кількома словами з розумною людиною нема коли...— Нахилилась щільно до самого вуха алхіміка й защебетала дрібно й швидко, немов сухим листям під швидкими кроками зашустіло:
— Цілий світ вже це знає. Вже з півроку шукає грізний пан з Анклітцена свого єдиного сина. Видко ж тільки, що люди Анклітценові більш молодого пана люблять, як старого слухають. У дивний спосіб вони паничика пошукують: все більш про погрози старого лицаря говорять. Все розповідають про те, як має він сина покарати, а про самого неслухняного втікача й за вухом їм не свербить. Так би й десять літ шукали. Так от, кажуть, пан з Анклітцена велику нагороду вибубнував тому, хто бодай хоч схованку сина покаже. Звісно, коли й у Господа нашого серед дванадцяти зрадник один за срібні грошики знайшовся, то що вже людині грішній на вірність людську покладатися, та ще ж особливо, коли золотими дукатами нагороду обіцяно? Панське-бо золото кожному за жидівські срібняки принадніше!.. А до нас же сьогодні самі невідомі, чужі люди насунули: вояки ті вільні, що нової служби та нових панів шукають. Отже, й поміркуйте самі...— і раптом перебила сама себе: — Ось тут застібки нові вам до штанів, вибачайте на цім слові, попришивала... Ах, ти ж, спокусо ти пекельна! — вхопила себе за голову. — Ну ж, подумайте тільки: не з того ж боку понашивала!
Була дуже схвильована, журилася. І голос її вгасав аж до тужного зітхання.
— Останні, ой, останні часи надходять! Гірше вже ніколи на цій грішній землі не було! Та й не буде! Кажу ж вам: не буде! Подумати тільки: батько рідний, пан та багатир отакий — сина-одинака, мов злочинця, оцінює, мало не з собаками шукає! Як на розбійника збройних людей розсилає! Що того гріха, того душогубства на світі! Жити страшно!.. Якби ви почули, що заїжджі купці розповідали...