Тучко загнув собі щось, я так нюхаю, а все скропиться на тім біднім малолітнім, кажу вам.
Та чейже Тучко не схоче такого молокососа з тою носатою дівкою женити...
А звідки ви знаєте, що ні? Хай лише Тачйнський пообіцяє Тучкови "куку в руку" то Андруся з відьмою оженить, не то що. Я його знаю ліпше, як ви всі.
Ясьо устав, сплюнув з пересердя і пішов до дому...
Тимчасом у Тучків йшла забава ще краще, чим минулої неділі. Тучко розохотився і прикликав музик, і гуляли аж поза північ. Андрусь вже не був такий несмілий, як попереднього разу і вибирав то одну то другу Тачинську аж до утоми. Він поводився як чоловік бувалий. Вже навчився як з дівчатами говорити та забавляти їх.
Коли вже гості від'їхали, Тучко запорядив Андру-севи, що на завтра робити, хоч до тепер не дуже цим турбувався, а наприкінці каже:
— Слухай, Андрусю, як тобі Зося подобалась, то будемо сватати...
— Хибаж вона пішлаби за мене?
— Та хиба ти дурний, чи що? А чомуби не пішла? Хиба ти який недоїдок? Ти хлопець на свойому місці і негірший шляхтич від Тачинського, а до того й небідний... Подумай добре, і скажи мені отверто як рідному батькови, а я Зосю за тебе висватаю... Тачинський мусить дати в посагу ту нивку, що в нашім селі за рікою, ну, тай то ще не все, бо дасть більше в грошах і в приданім. Ти маєш, Богу дякувати й свойого досить і відразу станеш першим шляхтичем в селі. Бо я тобі правду скажу, що в Зарічу нема для тебе відповідної пари. Брати тобі до такого господарства яку просту шляхтяночку не ялось. Я знаю це по собі, що значить жінка проста без оглади, а що значить жінка з вашеця. У тебе будуть инші люди бувати і инакше їх приняти треба. До такого якраз Тачинська добра, бо то люди вже трохи з вищого світа... Подумай над цим, а тепер йди спати.
Андрій поцілував вуйка в руку і поліз на оборіг, але довго його сон не брався. Він перебирав в голові те, що нині почув. Сватати?.. Він знав, що перед слю-бом треба когось посватати. Знав це від тої хвилі, як йому вуйко купуючи сукно, сю думку піддав, але кого сватати, то він об цім до нині не думав. Тепер вуйко вказав йому панну. Вона не зовсім гарна, бо чорна мов циганка і великий у неї ніс. Та се нічо. За те вона співає гарно мов соловій. Особливо цю пісоньку про мужика, яка йому дуже подобалася і підспівував її ходячи за плугом. Але вона й роботяча мусить бути, бо руки у неї цілком не панські, а такі з мозілями і посідані...
Андрій до тепер не знав, що то таке любов? Йому нераз хотіло сміяться, як бачив залюблених старших парубків, що вистоювали цілими годинами попід хати своїх любок, щоби знайти хвилю поговорити. Він того не міг зрозуміти. Питання ще це — булоб не зараз ще у його повстало, колиб йому не підсунули гадки на женихання. Тепер він почував в собі щось неясне, незрозуміле і йому здавалося, що любити то те саме, що ожениться, мати діти, коли вродяться.
Вуйко показав йому дівчину, яку треба засватати. З того всего найгарніше було це, що він, як ожениться, стане своїм самостійним господарем, нікого не треба слухати а робити так, як йому буде найкраще здаватися. Тоді він зможе купити собі сідло і підучити коня під верх і купити собі стрільбу. До стрільби він мав велику охоту ще з малку. До тепер не мав спромоги купити собі стрільби, бо не мав за що, а вуйко на це певно не давби грошей. Андрій вже навчився стріляти від Цибульського. Кілька разів стрінув його, як полював на заяці або куропатви, то все випросив собі зо два стріли, а за це давав йому трохи пшениці або огородовини зі свойого власного поля, що не вважав за гріх. Цибульський говорив, що з його буде добрий стрілець, бо має добре око і певно держить стрільбу в руках. А вжеж Цибульський знається на тім, бо сам служив у війську, а тепер веде у себе рушницький варстат і направляє для панів фузії.
Коли тепер Андрій роздумував над своєю будуч-ністю, то у всіх його міркованнях на першому місці стояла рушниця, сідло і кінь під верх. Решту уявляв собі як річ побічну, яка головно вела до сьої ціли. З тих його мірковань видно було, як той молодий хлопець задивлявся на супруже життя, на жінку, любов. Він ще був дитиною-хлопцем, його серце ще спало і на глибші почування не було місця. Він ще про одно думав, як його ровесники будуть йому завидувати, що він ранше всіх стане господарем, матиме жінку, їздитиме верхом і стрілятиме з своєї власної фузії.
Ці думки держались його тепер мов репях кожуха. Колиб йому тепер хто сказав, що він не буде жениться, або колиб у сьому станула яка перешкода, то він уважавби себе нещасливим і покривдженим.
Тепер став також думати і про Зосю. Вона роботя-ча, то правда і певно знає всю господарську роботу. Але він їй не дасть ні коров доїти, ні коло свиней та гусей ходити, бо ось і вуйна сього не робить. Треба буде приймити наймичку до простої роботи, бо шкода до того людини з таким гарним голоском. Як йому буде можна їздити верхом на сідлі і піти на заяці з стрільбою, то і його жінка не повинна бабратись в гною, бо того навіть перша ліпша голопята економка не робить.
А що до стрільби, то треба порадиться з Цибуль-ським. Може він сам має що на продаж? Так воно булоб найкраще, бо колиб дещо попсувалось, то за-разби і направив. Ей! Колиб так вуйко ще перед весіллям дав на це гроші! Треба з ним про це при добрій нагоді поговорити. З такими думками він заснув...
Через цілий час відтак був Тучко для Андруся дуже добрий і ласкавий. Ні раз на його не крикнув, не сварив, а то була велика невидальщина, бо Тучко як зачне, бувало, за що небудь або таки так нізащо сварити, ганьбити, кричати, то було чутно аж в другий кінець села. Тепер усе, що Андрусь зробив або запорядив в господарстві, було добре і бездоганне.
Якось по тижни говорив вуйко Андрусеви:
Знаєш, Андрусю, воноб добре було, колиб ти у найблищу неділю поїхав до Тачинських, як що ти рішився там жениться. Не треба дівчини відступати, щоб її часом хто не хопив з перед носа.
Добре, то поїдемо знова...
Ні, ми не поїдемо. Мені не випадає так часто їх наїздити, але поїдь ти сам і то не бричкою, а на коні, по кавалєрськи...
Та я сідла не маю.
Візьми моє, те, що на вижці зложене. Воно цілком добре, як нове. Ти поїдь, там тебе гарно приймуть, а ти з паннами забавляйся. Тепер тобі "до сього вже не треба вчителя, бо ти штудерний і вмієш собі дати раду, начеб на сім зуби зїв...
Ся думка Андрієви дуже подобалася. Що инше сидіти як околіт соломи на візку, а що инше приїхати на коні, на сідлі з канчуком за холявою. Так можна краще подобатися.
Він так і зробив. В найблищу неділю причепурився, осідлав коня і поїхав до Вербинців.
Шляхта що його бачила, як виїздив за ворота із Тучкової оселі, звернула на це зараз свою увагу.
— Ого! бідна курка перестала вже жити,— говорив Лесів Ясьо.
— Яка курка? чия? — спитало кілька голосів.
Та вжеж, що не моя, ні ваша, лише Тачинського. Не догадується, що мусіли там курку зарізати на пошановання такого гостя.
Та що ви, Янє, говорите так загадками? Говоріть прямо, щоб вас зрозуміти, до кого пєте.
Якіж бо ви недогадливі! Боже! Не бачили, як малолітний лише що поїхав на коні в параді? А куди поїхав, то легко відгадати. Тучки з Тачинськими вже від кількох неділь гостюють себе, співають та гуляють. Я кажу, що то нове шельмовство.
Може малотітний буде сватати котру з Тачин-ських?
Та що говорите? То ще жовтодзьоб, а там дівки вже наче доспілі огірочки. Вже би давно час вибрати та наквасити...
Такий доспілий жовтенький огірочок добрий на насіння...
Та то й є, що на насіння... Ростіте, та множі-теся, говорить святе письмо.
А хиба вже у нас в Зарічу нема своїх дівчат гарних та статочних і молодих, як раз для малолітного під пару? — каже одна шляхтянка, яка собі Андруся вже давно для своєї Марині кмітувала...
Захотіли ви, Стефанова, такі курки не для нас бідної простої шляхти. Тучко навчив вже Андруся дерти в гору носа. Така Тачинська, то не наша заріцька шляхтянка...
— Слухайте, Янє,— обзивається старий Штока-ло.— У вас дуже гострий язик, і жде як хто на його попадеться, то пропав. Вам все щось привиджується якийсь чорт на стіні мальований. Я вам кажу, що тут нічого нема. Де воно можливе, щоби вісімн&йцять-літного хлопця женити, і до того ще з дівчиною о яких десять літ старшою? Чейже не подуріли...
Лесі в Ясьо прижмурив око і перехилив голову як півень, що дивиться на сонце:
— Вуйку!? ану заложімся... о що заклад йде? що ви ставите? Я кажу, що висватають Андруся з Тачин-ською, а ви кажете, що ні...
Старий Дмитро обрушився,
Ет! щось вигадуєте... Я о таке не закладаюся.
А видите, а видите,— ви програлиби заклад... Я їх умови не чув, але міркую по тім, що своїми очима бачу, та по тім, хто тут грає... Я ще заложивбися, що Тачинський мусів обіцяти Тучкови добре "хвостове" *, коли та пара зліпиться.
Колиби так було,— каже оден шляхтич,— то Тучко запише своє малолітному і прийме його за сина.
Смійтеся, з того нічого не буде.
То хиба в могилу з собою забере? Комуж це лишиться?
Ви забуваєте, що у Тучка цілий гальман ** братаничів і братаниць та все те голодне і на готове ласе.
Тепер пішла розмова по гуртках між шляхтою про те, чи можливе, щоби такого молодика женити з дівчиною о десять літ старшою, та до того ще носатою і поганою? Кождий знав покликатись на якісь примі-ри, що так було і то нераз, що старі баби віддавалися за молодих хлопців, котримби мамою могли бути, а десять літ ріжниці в віку, то ще не таке велике айвай. Але мами, що мали у себе відданиць, не були з того раді, що тепер почули.
* Баришівне, яке платять від худоби на ярмарку. ** Неозначене число.
Тепер усі були тої думки, що Андрусь сватається до одної з Тачинських і така вістка пішла по селі луною.
Тимчасом Андрій доїздив до Тачинських. Незнать чому, але під самими воротами зробилося йому якось ніяково під серцем. Почував себе дуже несмілим. Попереднього разу був не сам, а з вуйком і вуйною, і було йому відрадніше. Тепер був полишений сам собі, свому власному дотепови. Тачинські приняли його дуже радо. Старий прикликав наймита і казав взяти від панича коня, а гостя повів у хату.
Дівчата довгенько не виходили до гостя, вони прибиралися і чепурилися, бо сьогодні нікого не надіялися.
Зараз після кави піддали дівчата думку, щоб піти в садок погуляти, бо справді днина була гарна, а сидіти в хаті зі старими і скучно і душно.