Та хоч як неквапливо, навмисно уповільнено колупалися в глині ці люди, все-таки мав настати день, коли вдарили вони один перед одним кирками і почули крик, людський крик розпачу, радості, муки, і ті, хто ще мить тому видавався для полонених ворогами, зненацька стали людьми, і, знесилені, виснажені, майже вмирущі, вони заходилися розгрібати мокру глину, розширювати отвір, працювали навколішки, розкопували вже й не кирками та лопатами — руками; вартові, враз збадьорившись, кинулися відганяти полонених від утвореного виходу, щоб не змішалися вони з тими, хто мав видобутися на поверхню, не забруднили своїми доторками, своїм диханням чистоти арійців, не вловили навіть запаху арійського поту; тепер невидима лінія постів пролягала не тільки між полоненими й вільним простором, а й біля вузького отвору, однак есесівці, хоч які меткі й запопадливі, не встигли, їх випередили ті, хто рвався на волю з надр гори, вилетіли звідти знетямлені, виштовхнуті менш меткими й не такими щасливими. Найпершим норовив вистрибнути під холодний, але ж такий живлющий дощ карячконогий дідок у чорному пальті з плисовим вузьким комірцем і в м'якому крислатому капелюсі. Дідка тягли назад, смикали зусібіч, відпихали, він борюкався і, мабуть би, випередив усіх, але йому заважав величезний портрет у чорній вузькій рамі, який дідок пхав поперед себе. Кінчилося тим, що дідка все-таки затоптали в глину, портрет упав на груддя, скляно блиснули з портрета дико вирячені очі чоловіка в сідластому високому кашкеті, з чорною щіточкою вусів під набряклим од істеричності носом, есесівці не знали, чи піднімати дідка, чи хапатися за портрет, а з-під землі тим часом із зойками, плачем, стогонами, прокляттями виривалися жінки, діти, повзли рачки старі, яких збивано з ніг, молоді матері виносили немовля І, високо здіймаючи їх над людським стиском, старші жінки плуталися в довгому одязі, молоді шматували на собі вбрання, тягнулися гострими нігтями до облич есесівців, деякі кидалися й на полонених, але відступали чи то засоромлені, чи то зогиджені. Що їм фюрер, що їм ідеї, честь, вірність, раса! Життя дихнуло їм у змертвілі в підземеллі обличчя, вабило холодним розблиском молодого льоду на одязі, головах і обличчях отих дивних чужинців, спазматична радість вибавлення від смерті, від задухи, пітьми, води, глини, каменю шукала якогось виходу, хотілося вчинків незбагненних, може, протиприродних. Де та німецька стриманість, де той орднунг, де та слухняність! Шаленіли, телесувалися, розсваволювалися. Професор, Капітан і Малий опинилися серед знавіснілих від визволення, вибратися звідти вже не могли, їх штовхали, на них кричали, їх звинувачували, їм дякували, тоді-зненацька з'явилася коло них вродлива молода жінка, чорноока, витка й гнучка, видивилася на тих трьох, вмить вирізнила з-поміж них Капітана, кинулася йому на шию й стала його цілувати. Від несподіванки Капітан не втримався на ногах, упав разом з жінкою в багнюку, але чорнява й тут не відпустила його, одною рукою обнімала Капітана, цілувала в щоки, в очі, в уста, а другою несамовито, в дикому поспіху рвала на собі одяг, викрикувала між хапливими поцілунками: "Візьми мене! Візьми мене всю! Я хочу тебе! Тільки тебе!"
Це було вже й не шаленство, а якесь цілковите здичавіння. Ще кілька молодих жінок, чи то заохочених чорнявою, чи так само ошалілих, кинулися на полонених, одна вхопилася за поляка, дві за італійців, ще одна спокусилася навіть Професором, Малий хотів якось допомогти своїм товаришам, нагадати німкеням вже й не про пристойність, а про загрозу смерті, яка неминуче нависала над кожним, але його німецька мова обмежувалася такими слівцями, як "нох" і "дох", "ферштейн" і "нікс", типове крематорійне есперанто, а тут не помогли б найліпші оратори світу.
Есесівці забули про дідка з портретом фюрера, загроза арійській честі й крові була така очевидна, що вони вмить набули необхідної твердості й рішучості, тепер удари сипалися вже не тільки на полонених, а й на німецьких жінок, за жінками ганя* лися з автоматами, жінок відривали від полонених, Паралітик спробував відірвати й оту чорняву від Капітана, кричав їй, аж пінився:
— Ти, курво! Хочеш висіти на гілляці разом з своїм брудним руським? Тобі мало німецьких мужчин?
Він ударив її раз і два автоматом, стрибнув чобітьми просто на Капітана, аж тоді жінка повернулася до Паралітика, підхопилася з землі, заступаючи собою Гайлі, який підводився тяжко и непевно з багнюки, прокричала в обличчя есесівця:
— Це ти — німецький мужчина? Це ви всі? Чому ж ви всі такі чисті, а вони — брудні? Хто рятував нас од смерті? Хто не боявся забруднити руки? Нам хочеться брудних! Ми хочемо з ними! З ними, а не з вами! Чуєте!
Лунатик і Боксер кинулися на поміч Паралітикові, але не могли продертися крізь щільний натовп жіноцтва, яке з хворобливою цікавістю й співчуттям придивлялося до того, що діється між одною з них, руським і німецьким солдатом. Більшість жінок, які видобувалися з бомбосховища, мерщій сунулися подалі від цієї небезпеки, лякалися бути запідозреними навіть у співчуванні отій розтелесованій, але знайшлися й відважні, не дійшли вони до такого стану, щоб обніматися з руським, італійцем чи поляком, гамівні сили страху ще діяли в них, та ось-ось мали зникнути.
У цих людей навіть найпростіше почуття вдячності виявлялося в таких протиприродних формах, а відважність або ж умирала в них навіки, або пробуджувалася там, де ніхто й не чекав. Есесівці нічого не могли вдіяти. З жінкою не те, що з виснаженими до краю ув'язненими, та ще й поставленими поза всіма людськими законами. Молода німкеня і в гадці не мала боронитися й виправдуватися — вона далі йшла в зухвалий наступ.
— Ви, прокляті собаки,— кричала вона есесівцям, наставляла на них оголені груди, розкидала в відчайдушних замахах своє довге чорне волосся,— вам хотілося, аби ми виздихали в підземеллях? Чи, може, то ви копали? Може, ваші руки в глині? Може, ви квапилися нас порятувати? Ви чистенькі! Ви скрізь чистенькі! Ми ненавидимо вас, а цих любимо! Цих брудних і напівмертвих, як і ми самі! Замучених, як святі!
Професор і Малий тихенько сховали Капітана подалі від есесівських очей, бо тут важила кожна мить.
На поміч ЄСЄСІЕЦЯМ прийшла якась стара жінка, вся в чорному, змарніла й зболена, з голосом тихим і гірким.
— Крісто, що з тобою,— спробувала вона вгамувати молоду.— Ти ганьбиш пам'ять мого сина. Поглянь на себе...
— Ах, це ти, стара відьмо,— мовби аж зраділа та, яку, виходить, звали Крістою.— Ти теж уціліла? Виповзла з-під землі, мов недодавлений черв'як? Порятувалася з пекла, з якого не зумів випорснути твій син? Не доторкуйтесь до мене! Ненавиджу!
Всіх вас ненавиджу! А цих люблю! Хочу любити того, якого вибрала! Хочу спати з ним! Привести його в свою бездоганну німецьку постіль! Де він? Нащо ви його забрали? Вмієте тільки забирати й відбирати, на інше нездатні!
Зайшлася в безсилих риданнях, і тут стара жінка змогла нарешті впоратися з нею, брутально штовхнула її поперед себе, майже погнала геть, і есесівці мали б вичитати в цьому виклик і докір за те, що не зуміли упоратися з Крістою, але вони мали досить своїх клопотів, їхні голови вже обмізковували, мабуть, найвишуканіші і найжорстокіші способи покарання полонених і найперше — маленького вродливого азіата, званого Капітаном; коли й стримувало їх щось від негайних дій, то не ніяковість перед жінками й дітьми, не гнівні слова Крісти, не якісь там людські почуття, а відсутність наказів, вчасних, точних, коротких і водночас вичерпних. Навіть не маючи наказів для непередбаченого випадку, вони охоче піддалися б автоматизму поводження — кинутися на полонених з прикладами, з багнетами, могли пристрелити когось для остраху (знову ж усі загрози падали найперше на Капітана), однак зістеризована молода жінка стала їм на заваді, вона внесла небажаний розгардіяш в усталеність і порядок. Коли ж порядок порушується, то слід негайно його відновити, в даному разі це означало насамперед: розокре-мити рятівників і порятованих, відділити овець від козлищ, відігнати полонених якомога далі від цивільних німців, не допустити злочинного змішання, щедро удаючись до належної жорстокості. Все тут робилося з' нелюдським гамором, з неодмінною биятикою, образами й погрозами; плутаючись у довгих полах довгих обледенілих плащів, пости зганяли вниз до колій полонених, збивали їх у безладні шеренги, лічили й перелічували, чи не втік хто, не загубився: айн, цвай, драй, фір... Лічили радянських полонених, італійців, поляків, були ретельні й запопадливі, не допускали навіть думки про найменше послаблення, не бентежило їх швидке наближення краху, не знали почуття марності зусиль. Deine Ehre heißt Treue l. Вірність чому й кому? Отому з божевільно виряченими очима, портрет якого щойно втоптано в багнюку там, нагорі, і він лежав там і досі; бо безпечніше було вдати, ніби не помітив того, що сталося, а коли нічого не сталося, тоді не може бути й покарання.
Перед Капітаном Паралітик затримався довше, ніж перед іншими, замахнувся на нього прикладом, просичав: "Пасе маль-ауф!" — але не вдарив, бо Професор наставив прикрите обледенілим паперовим мішком плече, сказав спокійно: "Гер пост, він невинний".— "А-а,— майже застогнав Паралітик.— Невинні! Всі невинні! Ми покажемо вам невинних! Гальт мауль2, прокляті свині!.."
1 Твоя честь у вірності (чім.).
2 Заткни пельку! (Нім.)
Нічого нового. Професор зневажливо вмовк. Не метай бісеру... Злети, моя думко, на крилах золотистих. Капітан ще й досі переживав подію, яка струснула його душу, перевернула в ньому все, відродила всі напівзабуті прагнення, і дивився своїми незбагненними чорними очима за лінію постів з такою тугою, ніби вже летів туди, на волю, на простір, полишивши тут своє знесилене тіло як щось обтяжливо-непотрібне. А Малий благав у душі: "Прилітайте! Прилетіть! Вдарте! Потрощіть! Запаліть!" Прекрасний запах вогню. Ніщо в світі не порівнюється з цим запахом.
Фельдфебель, поблискуючи з-під плаща неживим сріблом своїх нашивок, оголосив, що команда позбавляється для початку обіду, але то тільки початок, належна кара жде винних пізніше, тим часом усі мають працювати на розчищенні колій від розбомблених вагонів і працювати добре, бо на саботажників також чекає кара з однаковим виміром справедливості й жорстокості, як і належить усім непокірливим.
На розчищенні колій можна було б працювати хоч і вічність.