За рік розкопає він десятину чи нехай дві. Чи ви ж тямите, скільки залізняка можна добути з вашої десятини?
Люде знов кидали очима один на одного, стинали плечима і не знали, що казати.
— Про нас,— озвався старшина,— се діло темна темнота, але ж і наш начальник, і пан Ворона казали мені, що ми не продешевили, і добре заробимо.
— В таких справах,— сказав Летючий,— я більше тямлю, ніж Ворона, я певний знавець сього діла, я інженер, працював двадцять літ коло руди, от же що я спостеріг на ваших землях, і те, що спостеріг, хоч і заприсягти готов — правда. У тій вашій землі, що понад річкою, стільки залізняка, що вам і з одного упруга не зрахувати.
У селян тварі почали довшати, навіть отець Софрон упився очима в очі Летючому і слухав, роззявивши рота, а Летючий говорив далі:
— Учора, ви бачили, викопали ми яму завглибшки на сажень — і скрізь руда; запевне не скажу вам, чи далеко вона йде в глибінь землі, мені здається, що йде вона ще на чотири, може, й на п'ять сажнів, але берім тільки на сажень. Коли ми викопаємо таку яму на сажень завдовжки і завширшки, так з неї наберемо руди не менше двох тисячів пудів!
— Мати божа! Яка се сила! Чуєш, Грицю?
— Тривай! Се я чую, почуємо що далі,— відповів старшина, дивлячись на чоботи.— Нуте, пане! Що ж далі, кажіть?
— Далі от що: коли ми візьмемо, що шар руди буде завтовшки тільки на сажень, а певно, він геть товще, так і тоді з однієї десятини добудемо трохи не п'ять мільйонів пудів...
— Ігі! — загомоніли розмовники Летючого.— Се не нашої голови діло. Ми й не второпаємо — скільки се воно буде; ви нам зведіть на гроші, тоді нам видніше буде, або на підводи, ще видніше буде: кладіть сорок або і п'ятдесят пудів, у нас товар добрий, везючий.
— Треба буде, може, сотню тисячів підвід.
— Не зрахувати нам і сього! А нуте на гроші?
— На гроші? Коли брать за вісім пудів копійку, то з десятини п'ять-шість тисячів карбованців, а коли копійку за два пуди, так вчетверо більше.
Почувши такий рахунок, люде кілька хвилин стояли німо, потім Кіндрат Опікало сплеснув руками об поли і промовив:
— Нагрів! Нагрів нас, песька його. душа! Чуєш, Грицю! Як нагрів! Аж в халявах плющить!
Старшина почував себе ніяково і спитав отця Софрона:
— Чи все отеє правда?
— Я не інженер, не скажу, а коли так, так виходить, що ви теє... Тонко напряли.
— Так долой той приговор! — озвалося кілька голосів.— Зараз збирать громаду та гонця до начальника, щоб той приговор по боку, нехай він їм теє, вибачте!..
— Які-бо ви швидкі, стривайте, я старшина, з начальником так не можна, скаже: бунт. Ще не сіло, не впало, а ви зараз вже й до бунту, поспіємо з козами на торг.
— Чого ж тут ждати!
— Треба, щоб усе було як слід, щоб і начальство не гримало, і самим не потіти. Ну, збудемося Вакуленка, а де візьмем другого? Се таке діло, що на його треба чоловіка з повним мішком грошей.
— Про се не турбуйтесь,— сказав Летючий,— я ладен зараз вам дати по копійці за три пуди і по сотні з десятини, які підуть під будівлі, дороги і таке інше.
— Може, се ви жартома?
— Я приїхав і скликав вас не на жарти.
— І заруку дасте?
— Яку скажете.
— Отеє так! Зарука святе діло. Чуєш, Грицю! Зараз, давай громаду! Катай! А Наймитенка — геть, він шахрай.
Почали дуже недобре гомоніти проти Наймитенка, кололи і старшину, злегенька згадали і Ворону, а Клим Гусак, повернувшись до попа, мовив:
— І ви, батюшка, були заодно з ними і проповідь таку говорили в церкві, а воно показується, що й ви ходили помацки.
Отець Софрон трошки зашарівся і відповів:
— Я не казав, щоб ви нікому більш, як не Вакуленкові оддавали землю, а говорив взагалі... Я радив і напучував, щоб таланти, наділені вам господом богом, не тліли в землі... А про мене байдуже — хто вам сват... Звісно — чим більше, тим ліпше...
XI
З того часу серед спокійних звичайно чорноозерців пішла колотнеча, розтіч. Люде чули, що Наймитенко обдурив їх; налякали, що і "пастир підвіз возка"; більш за все нарікали на старшину та на писаря. З другого боку, була чимала частина й таких громадян, що хто щиро, а хто й лукаво, не йняли віри й Летючому і стояли за те, щоб не каламутить справи, не ламать приговору і договору з Наймитенком, твердили:
— Одрізана скибка хліба, і годі!
— Так не кажіть! Договору ще не було, а тільки приговор, і ніхто не може примусити нас підписати договор шкідливий для громади.
— А начальство?
— Начальство нас тільки оберігає од шкоди,— змагалися прихильники Дейкуна.
З цього ж таки гуртка виходила і така порада, щоб, скасувавши приговор, не єднатися і з Летючим, а попереду вирядили людей до Кривого Рога, щоб вони роздивилися і розпиталися, як там ведеться справа з наймом земель з рудою.
Підручні писаря і взагалі громадяни, підмогоричені Наймитенком, твердили своє:
— Громада сказала своє слово і дала згоду в приговорі, тепер треба ждати, що скаже начальство...
Сам же пан писар говорив:
— Доки не прийшла відповідь з губернії, не можна скликати громади, тим паче не можна касувати приговору без волі начальника, так по закону, а коли ми станемо проти закону чинити, нас візьмуть за бунтарів, наведуть сикуцію, сикуція діло страшне, чули, що торік діялося у Дерещенка?
Слова "бунтарі", "сикуція" роблять на темних селян більший вплив, ніж пекло, антихрист і інший жупел, бо ні пекла, ні жупела, ні антихриста ніхто з селян не бачив, а сикуцію доводилося бачити чорноозерцям в сусідніх селах. Найстрашніший у селян "пугач" — се писар, людина, як вони кажуть, "видюща в законах", і писареві дуже легко нагнати на селян жах.
Чорноозерці по своїй природі люде незвичайно спокійні, покірливі, темні, а проте стійкі, лишень останніми часами, коли заведено у них школу, декілька чоловіка з молодіжі почали змагатися проти лиходійних заходів волосного писаря і його патрона начальника і доводити громаді, що писар яко людина метка, лукава і двоєдушна не по правді здається на закон, часом дурить громаду вигадками, яких в законі нема. Але ж таких "протестантів" в Чорному Озері було ще вельми мало.
На лихо, писар був люблеником начальника, а сей не уважав на те, що писар в душі своїй запеклий ворог освіти селян, ворог всякої школи і всякого учителя, який хоч трохи не лиже писарської халяви.
На сей раз лякання бунтом і сикуцією зустріло, одначе, хоча й легенький протест.
— Ми не бунтуємо і проти начальства не змагались,— виступив молодий парубок Охрім Сергієнко,— наводити на нас сикуцію ні за що, ми просимо скликати громаду на пораду.
— По закону сього не можна,— твердив писар. Старшина, немов огню того, боявся слова "не по закону"
і сліпо йшов на поводі у писаря там, де писар говорив: "Так треба по закону". Тим-то і тепер він не хотів скликати громаду в справі, яка вже раз обговорена і добула собі громадський присуд в формі приговору, пересланого до начальника; і він приміркував собі перш за все поїхати до начальника в село Блискачівку і спитати у його дозволу і поради.
Начальник сказав ні те ні се, а насамкінець порадив: "Не бігти навзаводи, а підождати, заким прийде відповідь з губернії".
— Та що отеє з чорноозерцями — подуріли, чи що? — спитав він, ніби жартома.
— Бачте, Летючий отой, як налетів на село, так чисто розсобачив людей; дає вчетверо більше, ну люде за ним! Звісно, спокусливо.
— Гм!
Начальник почав гладити свою узеньку клинувату руду бороду і ходити з кутка в куток. Поміркувавши, він сказав Стуковенкові:
— Я тобі пораджу от що: не вертаючи до Чорного Озера, рушай в губернію, розкажи усе Євхиму Антиповичу і спитай у його поради.
— Так то й так, позавтрому я й вернуся, баритися нічого. Так ви дасте до його листа?
— Ні, листа не треба, писати тут нічого, словами ліпше усе перекажеш.
— Чую, добре.
— Скажеш, що я порадив тобі їхати до його. Старшина пішов.
Не минуло ще й двох годин після сього, як до начальника прийшов Ошкало з Сергієнком. Начальнику часто доводилося бачити Ошкала на громаді; він знав його яко людину розсудливу, спокійну, але завзяту і часом вспірскливу.
— А чого се ви? — спитав начальник.
— Та не з добра, пане! Не вам кажучи, вскочила наша громада в халепу, здавалося, йдемо по рівному, аж ось горбок, біля його копець, ми й беркиць!
Він розповів усе, що в сій справі діялося в селі, і насамкінець додав:4
— Отеє вже більш тижня благаємо старшину скликати громаду, а він водно не хоче, так ми до вас, скажіть йому нехай скличе.
Начальник насупив брови і відповів:
— Се все я знаю, але не можна мені нічого вам зробити; треба ждати, доки прийде відповідь з губернії.
— Так і старшина каже, а на нашу думку можна і не ждати.
— Що ж ви на бунт заходжуєтесь, чи що?
— Самі про себе бунтуємо.
— За бунт — дорога на Сибір.
— Цур йому, тому Сибіру, нехай він скисне, ми не проти закону, не проти начальства, а хто собі ворог! Бачимо, що діло негаразд, треба його полагодити, а писар та старшина не дають.
— Треба підождати, треба слухатись начальства.
— Чого ж його ждать; вже коли на те пішло, так все одно, хоч начальство і затвердить наді нерозважений приговор, а ми не пристанемо на Вакуленкові умови і контракту не підпишемо,— промовив Сергієнко.
— Хто се ми? — спитав начальник, строго дивлячись на його.
— Звісно хто, ми — громада.
— Ви од громади?
— Ні, ми від себе.
— Та як же ти смієш говорити за всю громаду? Га? По якому се? Чи тямиш ти, що за таке буває?
— Я ж що? Я, здається, нічого такого,— відповів трохи лякливо Сергієнко.
— Нічого? Материне молоко на губах не присохло, а він вже — "ми". Мабуть, тебе ще не вчили, березової каші не куштував.
— Бог милував досі і надалі сподіваюся на його ласку... Я швидше б в ополонку, ніж під різки.
— А коли суд присудить по закону?
— Все одно не дався б.
— Значить, ти бунтар, проти закону, га!
— Проти різок, та й за що ж закон взяв би під різки, коли я нічого...
— За те, щоб не баламутив людей.
— Я сього, паночку, ніколи й не думав.
— Ти й зараз передо мною просторікуєш так, як бунтар, я тебе з ока не спущу, я тебе під догляд урядника оддам.., Ідіть собі додому і не баламутьте людей.
— У нас до вашої милості,— озвався Ошкало,— є писана бомага.
— Писана?.. Хто її писав?
— Ат! Чоловічок один.
— Якийсь брехунець, п'яничка. Я не прийму бомаги, за тиждень, чи що, я сам буду в Чорному Озері, тоді й подасте, а тепер з богом марш!
— А що, дядьку! Чи сподівалися ви на таке? — спитав Охрім Опікала, вийшовши з хати начальника.
— Говори ж...
— Мабуть, Наймитенко добре мазав колеса.
— Мабуть, не без того, а може, й ні, хто його вгадає: бач, Летючий каже, що до сієї справи примазався і Ворона, а він начальник над отсим...
— Еге! Так от воно що! Тим-то зараз і бунт, і різки, і всякі похвалки.
— Еге ж! Ворона скрутить діло, се я бачу добре.
— Недобре...