Бо те, про що розповідаю, відгонить трохи шизухою... Отже, з максимальної висоти, на яку тільки спромігся винести мене дельтаплан, я уздрів кістяк у три людських зрости з добротної сталі, на якому лише місцями буріли іржаві плями. Він лежав на пухкій жовтій глині, котру, здавалося, недавно розмило і верхній шар знесло водою, тим-то він — скелет — і оголився. Водночас ніде не було помітно слідів розмивання. Довкола жовтого глиняного ложа буяла свіжа надмогильна зелень. Я повернувся на Маринину гору з сутінками. Ну й перепало ж мені того разу від дружини! Так от, демонтуючи дельтаплан і слухаючи краєм вуха жінчині докори, я думав про те, що наступного дня майну на цвинтар і віднайду жовту латку з кістяком. І намірився я те зробити не так з цікавості, як з метою переконатися, що я не теє... Ну, самі розумієте... Була саме остання неділя перед поминальним святом; люду на кладовище найшло — хто квіти садив, хто загорожі фарбував... Орієнтири, що їх я намітив з висоти, шукати довго не довелося. А щоб знайти поміж них жовту глиняну латку, знадобилося чимало часу. Вона виявилася звичайною могилкою, а точніше — ділянкою у два на два метри, на якій проте не було й грама чорнозему; сама тільки глина. Це впадало в око, бо весь масив кладовища було розміщено на плодючому грунті. Ні про який скелет не могло бути й мови. — Михайлюк смикнув одну з шухляд і поставив на стіл півлітрову банку. — Ось, — сказав, знімаючи з неї кришку. — Глина юрських відкладів. Нічого особливого. Принаймні візуально. — Він дістав із банки грудочку і розтер її пальцями. То був вогкий пластичний глей. — Втім, почекаємо, що покажуть хімічні аналізи... Ага, так от, скидалося, що з тієї ділянки хтось зумисне зняв увесь чорнозем; у глині виднілися контури невеликої могилки, що запалася. І більше — нічого особливого.
— Може, то був якийсь міраж над цвинтарем? Коли ви там літали... — висловив я здогад. — Ткач не раз розповідав про міражі в пустелі.
Михайлюк на те посміхнувся. Проте посмішка на його тонких безкровних губах одразу ж і згасла.
— Це перше, що спало мені на думку, як я опинився біля жовтої ділянки — такою звичайною вона виявилась. Однак видива, побачені згори, не давали спокою. І тоді я вирішив поспішити із вдосконаленням крила, над яким уже давно працюю, та спробувати глянути на те місце з більшої висоти... Пам’ятаєте, я випилював тут окремі деталі? Можу принагідно похвалитись: кращого дельтаплана, ніж у мене зараз, немає ні в кого... Але річ не в тім. Минулої суботи, коли ви тут чергували, я знову майнув на крилі до кладовища... Видива повторились. Більше того, коли дельтаплан виніс мене на висоту, якої ще ніколи ніхто з моїх колег не сягав, я побачив скелет з вороненої сталі у три людських зрости без жодних ознак іржі. Його, здавалося, було змащено. Але надто мене здивував череп — з дещо вузькуватою похилою лобною частиною. Здавалося б, череп, як череп. Якби не три обставини: він із вороненої сталі, він — деталь велетенського кістяка, а замість зубів у нього були якісь дивні органи, схожі на жувальний апарат фаланги... Мені і зараз не дає спокою думка: якщо я бачу його таким з висоти польоту дельтаплана, то яким же велетенським він бачиться хлопцям з орбіти! Втім, можливо, їхні траси не пролягають над нашим кладовищем...
Михайлюк помовчав, тоді взяв телефони, що лежали поряд на столі і в яких весь час потріскувало, і притис один з них до вуха. Він те зробив механічно, без видимої цікавості.
— ...Отож, — озвався по якомусь часі, кладучи навушники. — Яким би дивним не було явище, а все ж воно мусить мати пояснення. Як науковець я можу пояснити це геофізичною аномалією. Опинившись у зоні дії тієї аномалії, людина зазнає психічного розладу. Так, наркоман, задурманивши себе наркотиком, перебуває в ілюзорному напівсні. В моєму випадку роль наркотика виконує геофізичне або якесь інше поле... Але підождемо наслідків аналізу глини.
— Ваше припущення легко перевірити, — зауважив я.
— В який спосіб?
— Сфотографувати те дивне місце. Якщо кістяк зафіксується на фотоплівці, значить то вже не видиво, а реальний предмет.
— Слушно, — Михайлюк враз підбадьорився; його очі заіскрилися. — Справді. Як я до цього сам не дотумкав?..
Та скоро блиск в зіницях його пригас.
— Але ж на цвинтарі нічого немає! Латка глини й запала могилка, — мовив прикро.
Він надовго замислився, так надовго, що я підвівся, намірюючись вийти. Та раптом почув навздогін:
— Якщо світлочутливий шар фотоплівки видива не зафіксує, то є ще один спосіб перевірити, чи існує воно насправді.
На моє німе запитання пояснив:
— Треба щоб його хтось іще побачив. Якщо то справді наслідок викривленої психіви, то для кожної людини він мусить бути індивідуальним. Скажімо, мені бачиться залізний кістяк, а вам — кущ ожини.
— Але ж я ніколи не літав на дельтаплані, — зауважив я, тамуючи боязкі нотки в голосі.
Михайлюк поблажливо посміхнувся .
— Мова не про вас конкретно... А втім...
Він так і не доказав, бо в телефонах заклацало, і Михайлюк, змінившись на обличчі, поспішив накласти їх на вуха. Я вийшов. Власне, я здогадувався, що він збирався сказати після слів "а втім"..." Що все ж краще було б побачити кістяк саме мені. Аби не залучати до сумнівної події когось третього.
10
Недавно ще невеликі колонії звіробою розрослися на всю Маринину гору і вкривали її жовтим оксамитом, на якому острівцями біліла кашка. Після довгих пояснень Михайлюка і кількох спроб я нарешті відірвався від землі. Та вже на п’ятиметровій висоті мене охопив такий страх, що тільки зусиллям волі, а, може, завдяки сорому, я утримався, щоб одразу не спуститись. На мить здалося, що то не дельтаплан підніс мене над землею, а якась непідвладна мені стихія. І якби я, піддавшись страхові, сів, то вже ніколи не став би під мусянжове крило... Страх на диво швидко поступився ні з чим незрівнянному почуттю ширяння. Воно було таким знайомим, що мені навіть спало на думку, а чи не від птаха веде свій родовід людина... Я здіймався все вище й вище. Постать Михайлюка ставала дедалі меншою. Нарешті й він упрягся в свій дельтаплан і, побігши з гори, легко шугнув у повітря. В нього це вийшло природно, як у лелеки. Він був без окулярів і без шолома, на грудях чорніла фотокамера. Ми попливли в золотистому маєві надвечірнього сонця в протилежну від річки сторону. Я виконував усі поради мого інструктора, водночас наслідуючи кожен його рух. Щоб заспокоїтись, не переставав подумки повторювати Михайлюкові слова : "На цьому дельтаплані я став чемпіоном змагань, його зроблено за традиційним проектом. Отже, надійність гарантовано. Все залежить тільки від вас." А ще він казав: " Як надто обкладе страх, зосередьте увагу на правому боці грудей і спробуйте викликати в собі сильний імпульс волі. Коли ж відчуєте, що у вас ніби заб’ється друге серце, всі страхи минуться". Мені й справді здалося, що з правого боку грудей стало гаряче, так ніби там виникло джерело тепла для всього організму... Тим часом ми пролетіли над глибоким яром, на дні якого вже гуртувався туман. Власне, той яр був межею між Марининою горою й пагорбом, на якому розкинулося кладовище. Михайлюк випередив мене і невдовзі, набравши більшої висоти, зробив коло... Я одразу помітив жовту глинисту латку. Вона нагадувала пустир серед добре доглянутого міста, або будівельний майданчик. А тільки замість цегли на ньому лежав людський кістяк; випростаний, як у домовині, рудий від древності. Здавалося, археологи покинули свою знахідку... Щоб краще розгледіти, а відтак знизитись, я став робити кола. Попри розсіяне передвечірнє сонце, я побачив чіткі обриси якихось іржавих людських останків. Вони сходили дивною еманацією: світло, не світло, газ, не газ. Довкола них, здавалося, мерехтіли сонячні зайчики, що їх віддзеркалювали скалки неіснуючого потовченого люстра. В передвечір’ї вони мерехтіли, немов метелики. Власне, я не міг би заприсягнутися, що то були саме цятки рухливого, відображеного світла, а не світні комахи. Коли ж найближче пролітав над дивним місцем, то відчув, як з правого боку грудей у мене стало холонути, немов би я потрапив у крижаний струмінь. Водночас охопив страх. Але він не перейшов у паніку. І я, згадавши пораду Михайлюка, став буквально генерувати в собі волю. Чи то від намагань, а чи з віддаленням від кістяка в грудях знову потепліло, розтанув і страх. Тим часом Михайлюк ширяв високо вгорі. Він, мабуть, ще бачив сонце, яке мені вже не було видно, бо об’єктив його "Києва" раз по раз поблискував.
Дельтаплан підносив і мене все вище й вище. На черговому колі я знову побачив руді мощі, дещо збільшені... Я міг би повторити оповідь Михайлюка. Крім одного — він нічого не казав про світне мерехтіння. А воно існувало. В ореолі того ряхтіння сталевий кістяк скидався на мурашину матку, довкола якої метушились її діти. А часом здавалося, що то опалесцирує мастило на вороненій поверхні.
День згасав, земля спливала сутінками. Михайлюк, розірвавши коло, в якому він кружляв над химерним об’єктом, поплив на Маринину гору. Я — слідом.
...Сутінки дедалі густішали. З-над яру розтікався туман. Ми, не перекинувшись і словом, заходилися поспіхом складати дельтаплани. Коли ж вони, вже спаковані, лежали на задньому сидінні, я озвався:
— Що то за еманація навколо об’єкта?
— Не знаю, — відказав Михайлюк. — Минулого разу її не було.
Він запустив двигун і, очікуючи, поки прогріється, зауважив:
— Схоже на роювання комах, тілом яких є світло.
Я сказав про свої асоціації, на що він погодився:
— Справді, ті сполохи однаково можна вважати і міріадами сонячних зайчиків, і мерехтінням крил комах. — Поміркувавши, додав: — Як і безліччю коротких блискавок.
Наступного ранку ми зустрілися з Михайлюком на інститутському подвір’ї. Уздрівши мене, він хряснув дверцятами свого авто й поспішив назустріч.
— Зайдіть, — мовив стримано.
Передусім Михайлюк запустив прозвучувач порід, а мені мовчки ткнув ролик фотоплівки... На перших кадрах виднілися чіткі обриси балки з клубами туману на дні, загорожа кладовища, могилки. Далі з’явилася сіра квадратна пляма, яка від кадру до кадру збільшувалась і водночас світлішала. Останні кілька кадрів були практично засвічені.