Десь під підлогою знову одноманітно затакали колеса, Осадчий заспокоївся, скулився і заснув. Навколо знов захропли солдати. Очутився нарешті і я. Винахідливість і спритність Осадчого піднесла мене й тепер заколисувала, як дбайлива ненина рука. Я любовно подивився на нього й подумав: "З такими наша справа не загине! Коли б же їх тільки більше було..."
Тепер я міг уже вигідно обіпертись спиною об стінку й мирно підбивати денний баланс своїм удачам і невдачам. Розуміється, я почав найперше думати про Настю Федорівну. Зараз вона спить. Рожева ватна ковдра тепло накриває її тіло. На подушці розметалась її пухка, чорна коса. Коса!..
Мені захотілося спокійно заснути з думкою про цю косу, але я не можу спати сидячи. Від цього мені принаднішою і ближчою стає в уяві м'яка постіль, ковдра і та коса, і сама Настя Федорівна. Мені шкода, що я не договорився з Настею Федорівною ввечері, але я неодмінно цими днями приїду й доведу все до логічного кінця. Мене обіймає пестливими обіймами мрійна журба і легенько перекидає з долоні на долоню моє серце. Мені кортить заспівати якоїсь сумної пісні, вимовити невимовне, але у вагоні — цього не можна. Я дістаю з кишені цурпалочок старого олівця, записну книжечку й пишу вірша. На темному зім'ятому папері, в тоскній імлі вагонного ліхтаря виростають напрочуд легко і швидко рядки — діти мого натхнення й кохання. Ось я вже й написав вірша. Вірш вийшов досить хороший і інтимний. Ви тільки послухайте його:
Стихни, стихни" схаменися.
Моє ж ти серденько,
Бо все плачеш, як дитина
Без батька, без неньки.
Нащо, серце, полюбило
Так щиро дівчину?
Мабуть, серце, родилось ти
На лиху годину.
Кличе, кличе серце долю —
Нема ж йому долі,
Хоче вирватись на волю,—
Нема ж йому й волі!..
Не найти тобі ніколи,
Моє серце, долі.
Не побачить на цім світі
Козацької волі!..
От тільки мені клопіт із заголовком. Як його назвати? Я перечитав ще раз вірша, і тоді мені одразу спало — серце. Прекрасно. Вірш зватиметься "Серце". Я його присвячу Насті Федорівні. Вона страшенно любить слухати мої вірші. У домашньому колі вона так і рекомендує мене: наш письменник, і я чую в її голосі повагу й гордощі ("наш" — цебто український). Настя Федорівна каже, що в мене, без сумніву, є талант і, коли б послати мої вірші до Києва, їх би там напевне надрукували.
Мені намуляло спину, і я схиляюсь ча Осадчого, що безтурботно сопе. Об шибку б'ються і розбиваються дрібненькі краплі осінньої мжички, потім течуть долу печальними струмками і зникають у темряві.
Еге-е! Надворі пішов дощ. Поїзд мчить далі і одноманітно татакають на рейках колеса.
Здорожені, з припухлими повіками, у зім'ятому й припорошеному одязі вийшли ми з Осадчим на перон маленької вузлової станції. Ранок ясний і свіжий. Повновиде сонце, наче і справді воно сьогодні має світити й пекти, весело посміхається в калюжах між рейками, але це ранкова омана: тепер уже кінець жовтня, і це останні соняшні дні. Мені шкода, що кінчилось літо, перше літо революції, літо України й мого нового негімназіального життя; я зажурено дивлюсь на бентежне, пожовкле листя станційного явора й мені хочеться сісти отут край подовбаного брудного перону і помріяти трохи. Але Осадчому все ніколи. Він швидко, мало не вистрибом обминає калюжі і підганяє мене:
— Чого ж ви одстаєте? Ходім мерщій... Тут десь, певно, вже піджидає нас Дунда.
На пероні — метушня. Солдати із своїми казанками тупцяють коло будки з окропом і харчової ятки. Я за Осадчим не без зусилля видираюсь нарешті з того тиску й ось ми вже в затишку біля дерев'яної станційної стіни. Але на пероні ніякого Дунди нема. Осадчий уважно роздивляється на всі сторони, потім прилипає чолом до шибки, прикладає до скроні долоню й удивляється в середину станції. Ах, ця ще мені провінціальщина! Я хочу якось одвернути від неї Осадчого.
— Що ви там шукаєте? Можна ж зайти всередину й спитати.
— Не мішайте, будь ласка...Да, да-а, це ж у третьому вікні, а не в четвертому сидить Іван Прокопович.
Осадчий переходить, бурмочучи собі щось під ніс, до другого вікна й знову виробляє ту ж саму церемонію. Я важко зітхаю й до себе кажу:
— Боже, який ми, українці, некультурний народ!.. Осадчий щільніше присунувся до вікна й, наче це йому
сільська вулиця, удавано кахикнув. Певно, його не помічено, бо він постукав пальцем у шибку й голосно сказав у вікно:
— Іване Прокоповичу! Чуєте, Іване Прокоповичу! А вийдіть-но сюди...
Осадчий на мигах пояснює комусь у вікно. Я вже зрозумів: оцей Іван Прокопович і є той телеграфіст Дунда, що мав підготувати тут грунт для нашого виступу.
Осадчий висякався на перон і замислено проказав:
— Дивно: чого ж це пан Дунда не вийшов до поїзду? Гм... Так, це справді кепська прикмета.
Але ось і сам Дунда.
На перон поволі, ніби навіть знехотя, вийшов похмурий, цибатий чоловік у великому кашкеті з жовтими телеграфними кантами. Він незадоволено зморщився від свіжості повітря, кашлянув, подивився мляво довкола і завернув до нас. Певно, він був у житті крайній мізантроп і одчайдушний п'яниця. Принаймні за це говорили червоний довгий ніс і брезклий з саркастичними зморшками вид. Я бачив його вперше, але чогось одразу зміркував, що Дундою ніхто інший і не міг бути, окрім нього.
Видимо, наш приїзд не дуже його тішив. Він підійшов до нас, сунув руку Осадчому, критично глянув на мене і вже після цього одрекомендувався:
— Старший телеграфіст Іван Прокопович Дунда.
На мить у його голосі промайнула самоповага й навіть піднесення, але, проказавши роздільно своє прізвище, він знову впав на виду і на голосі в смертельну зануду.
— Так ви оце, значить, приїхали... да... Осадчий здивувався:
— А як же, ми ж умовились ще у вівторок з вами!.. Дунда тупо оглянув перон і втягнув у комір довгу голу
шию.
— Ходімте краще трохи далі, все одно моє діжурство вже скінчилось.
Дундин холодок стурбував Осадчого. Він узяв його під руку й ніжно запитав:
— Ну, як тут у вас, Іване Прокоповичу, справи? Нічого такого не трапилось, усе гаразд?
Дунда не одразу відповів. На залицяння Осадчого він збочив трохи ліворуч, визволивши свою праву руку, й, очевидно, твердо поклав собі не заходити з нами далеко.
— Та що ж "справи" — он більшовики, кажуть, Харків уже взяли. Щодня по два ешелони їхні через станцію проїжджають...
Осадчий не задовольнився з його відповіді й насупився:
— Ну-да, але як у вас із зборами? Всіх оповістили? Багато буде народу?
Дунді набридло грати з нами в піжмурки, і він одверто бахнув раптом таке, що Осадчий аж зупинився і присів.
— Бачите... Що там говорити про збори! Завтра тут може вже бути більшовицьке начальство і тоді...— Дунда роздратовано, наче ми були в цьому провинні, кинув нам: — Ну, що я їм тоді скажу з своєю Україною?
Осадчий отетерів:
— Цебто як?..
Дунда вже зовсім визвірився:
— Та ось так — нікого я не сповіщав і ніяких зборів не буде! Не такий тепер час, самі знаєте: я жонатий, у мене двоє дітей, без служби мені капець...
Дунда показав рухом рук навколо шиї петлю. Між нами з хвилину тривала гнітюча мовчанка. Як і завжди, перший оговтався Осадчий:
— Те-те-те! Та он воно що! Е, ні, це треба ще обміркувати.
Я здивовано подивився на Осадчого: "Власне, що там ще міркувати! Нас зраджено найганебнішим способом і які тут ще можуть бути міркування!"
Осадчий спинився і знову взяв Дунду за лікоть:
— Це все нічого! Ми ще поміркуємо... Так же одразу не можна... Це ваша хата, голубе?
Дунда глухо буркнув:
— Да.
— Ну ось і добре,— зрадів Осадчий: — Давайте зайдем до вас і про все це поговоримо.
Дунда випалив у один вибух усю свою злостивість і тепер остаточно виснажився. Йому стало до всього байдуже: він побачив, що від Осадчого йому так легко не одкараскатись.
Осадчий одчинив хвіртку й пропустив у неї наперед Дунду.
Я не уявляв, що ми ще можемо робити в Дунди після всього, що сталось, але не залишатися ж мені надворі!
Своєю постаттю я замкнув кінець нашої невеликої, але печальної процесії.
У сінцях загавкало на нас якесь цуценя. Дунда сердито вдарив його передком по випнутих, драбчастих ребрах, і цуценя залилось жалісливим скавчанням на весь двір. Це прокляте скавчання, від якого немилосердно лящить у вухах, одразу ж створило для нас у Дундиній хаті несприятливу атмосферу. З хати рипнули двері й відтіля висунулась розпатлана жіноча голова.
Наші три постаті заповнили маленьку кімнату за низькою стелею. Дундина жінка поспішно зникла за дверима, а в кімнату викотилося клишоноге лобасте хлоп'я, і за ним несміливо подалась наперед каправа, замурзана дівчинка. Дівчинка обіперлась об одвірок, засунула до рота пальця й вивалила на нас голодні очі. Лобастий Дундин спадок перекотив своїми куценькими ноженятами до мене й безцеремонно спитав:
— А со ти мені приніс, дядя?
Дунда обережно повісив на вішалку свого кашкета з широкими крисами на пружині й загримів на сина:
— Ступай вон, дурак!
Дітвора, як горішки, притьмом щезла з кімнати, а Дунда нервово показав пальцем до сусідньої кімнати, де чепурилася його жінка:
— Ну ось, бачите, яке виховання! Не додивишся сам — розбійниками виростуть... Хіба можна в таких умовах працювати!..
Я співчутливо промимрив: "Да...", але Осадчий заспокоїв Дунду:
— Нічого, Іване Прокоповичу, перемелеться — мука буде, зате хлопець росте який, козак — не хлопець!
За дверима почулось сердите шепотіння й метушня, і раптом несамовито залементував Дундин "козак". Осадчий устав і навшпиньках підійшов до дверей:
— Галино Никифорівно, навіщо ж ви так зобіжаєте? Хлопець же нічого такого...
З-за дверей на цей раз долетіло високе жіноче сопрано:
— Да как же с ним иначе! Сколько раз говорила ему!.. Від цих слів хлоп'я зайшлося ще дужче. Плач, ляско-
тіння по голому тілу, крики. В хаті зчинилось справжнє пекло. Дунда підійшов до дверей і гнівно тупнув ногою:
— Замолчать, мерзавец, а то випорю!..
Хлоп'я одразу ж замовкло, і в хаті стало, як після смерті, тихо. Осадчий пройшовся по кімнаті, потираючи ніби з холоду кулаки, і-почав угодовничати:
— Да, це все, конешно, правда; це, справді, Іване Прокоповичу, того... але не можна ж і унивати... До цього треба підійти спокійно... Сказано: біда біду перебуде, одна згине — друга буде, або ж знову-таки, як Богдан Хмельницький казав: буде так, як буде, а буде так, як бог дасть...— Осадчий, наче він розв'язував цим усі Дундині сумніви, радісно розвів перед ним руками: — Ну ось, бачите! Чого ж вам іще?..
Дунда понуро мовчав, струшуючи зі столу крихти хліба.