Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився — уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.
— Я от що мислю, — нараз почув Віка Онисимів голос. — Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, шо побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. "Лампочка-кнопочка! Карбюратор!" А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.
— Ну це вже ти… — почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обуреного товариства.
— Правильно! Правильно! — згукнуло воно воднораз. — Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!
Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.
— Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.
— Людіє! — важко зіп’явся на йоги князь. — Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись — ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних — то таки злочин.
— Добре сказано! — відгукнулася радо зала на такі слова.
— Отже завтра, — повів далі, — зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от… — гидливо вказав на Віку. — А поки що, гей, варто! — гукнув. — Киньте його в поруб!
І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.
— Стривайте! — сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривну — свій недавній подарунок. — Ведіть, — дозволив тихо.
Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох воїв із стравниці.
Ех, не так він заходив до неї!
Розділ IV
У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилося неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди — хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд — Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне — безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.
Та хоч який засмучений — Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув — путь його лежить через чорний хід.
Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот — і всі троє виходять у двір.
Ступнули з ганку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.
— Стійте! — гукнув. — Велів князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого родничка колишнього, — засміявся зловтішно. — А то застудить горло гість дорогий — не зможе про хтомобілі брехати.
Знов хряснули двері, й Онисимові кроки загупали вже ізсередини.
Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове — сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.
— Ось, мабуть! — зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: — Заводь!
Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука — ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, — а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.
Віка лишився сам.
Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав — ніхто його не почує.
Хлопчина опустився на сіно й занишк.
"От, Віко, і збулися твої мрії! — думалось йому. — Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?"
Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.
— За що мені така кара? — долинуло до нього неголосне схлипування. — Для чого я маю все це вчити? — белькотів чийсь знайомий голос. — Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?
"Та це ж княжич", — здогадався Віка.
— Ех, якби я жив у ті часи, — не вщухало знадвору, — коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..
Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:
— Віко! — почув. — Де ти?
Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався:
— Тут я, тут.
За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.
— Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, — усміхнувся до нього Линько. — Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.
Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.
— Тут хвіртка для челяді є, — пояснив той дорогою. — Нею і вислизнемо. А тоді стороною — вуличками, городами… Тільки нас і бачили!
Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.
— Зажди, — застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову— — Тс-с! Назад! — потягнув Віку за якийсь курник. — Міська варта.
Тепер і Віка почув — вулицею наближався гурт людей.
Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї — усе те сунуло зовсім близько.
Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий — басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив — зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака — біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:
— Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!
І той зачув знайомий голос — враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.
— Його що, звуть так — Онисим? — усміхнувся вспокоєно Віка,
— Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався — то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні — думає, то я все вигадав.
Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.
За півгодини забовванів попереду міський вал.
— Тут недалеко… по праву руку. — заговорив уривчасто Линько, — оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся — зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко — прослизнути можна. У мене мотузок є — по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.
Обоє метнулися до валу й зачаїлися.
За кілька хвилин прочовгати вгорі чиїсь кроки.
— Сторожа, — пояснив Линько. — Поки назад повернеться — встигнемо. Давай за мною!
Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.
Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.
Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.
— Час. Не боїшся?
— Ні… Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.
— Може, ще побачимося коли?
— Ні… Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити…
— Не треба.
— Але все, що я розказував…
— А я вірю тобі. Правда… І… Ось від мене на спомин, це я сам зробив, — простягнув глиняного свистика-півника. — Дрібничка, правда…
— Ні-ні… Адже ти зробив його сам… Прощавай!
Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..
Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву — то погоня. За ним!
— Тут він десь, негідник! — голос Онисима. — Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!
З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув — удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.
Недовго гаячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:
— А це ще хто там? — а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало.