вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.
— Люся! — студент до неї. — Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." — думає.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.
Сергiй:
— А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?
Сергiй:
— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки... — Сергiй йому.
— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.
— Що таке? — питає.
— Байрона почитать... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:
— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.
— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...
— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.
"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла вона!.."
ХІІІ
Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн— милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
— Треба оддати, пора вже — до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
— Пiдождiть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки. Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, — думає,-— бути".
Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
— А що, як про вгород? — питає.
— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.
— Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
— Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.
"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплi продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була! А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать "захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хіба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
— А одвiту тут нiякого не буде менi?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?
— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не спiткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!
— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.
— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiї.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я. А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
— сидить на полу, всмiхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:
— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неї.
— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу їй:
— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
— А хiба... з якого двора ти?
— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
— За що ж... за що ж зневага така?
— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
"Зло,то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.
"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi.