А всіх на всіх – з монастирями і січовою – було дев’ять. Дивлячись теперечки на сей край, дивуєшся, як то він швидко заселився. Здається, і піввіку не минуло, як була пустиня, а теперечки, куди не глянь, – городи, містечка, слободи неначе з землі повиростали.
Дуб наш несло бистриною і колихало, неначе колиску. Корж, натомившись зранку, став кунять. Побачивши, що старому схотілось спочить, я помостив йому посередині дуба, і він, не одмовляючись, насунув на очі свою смушеву шапку, протягся і заснув.
VІІ
– Дніпро, перехопившись через пороги, широко розливається, а, зближаючись к Кичкасу, знов почина звужуваться; з обох боків спирають його високі скелі, і біля Кичкасового перевозу тече він узенько, так що вже пором ходить на канаті. Зате ж прорив собі тут Дніпро глибоку ложбину і бистро, сердито рине проміж високих скель, похилих над водою.
– Поки Корж спочивав, я пересів на ближню лавку до лоцманів, щоб побалакати з ними про тутейший край. Гребці були молоді парні, а рулем правив чоловік, літ йому шістдесят буде. Браво сидів він на рулі, закинувши набакир високу смушеву шапку, і смоктав тютюнкові корінці з коротенької люльки. Дуже насідав він на гребців і знай гукав на них:
– Гребіть, хлопці, гребіть, ближче буде!
Хлопці хмурились, однак од кожного покрику старого налягали на весла і дужче гребли, один тільки з них, самий молодший, осмілився озваться:
– Добре тобі, дядьку, повертать деменом, а ти б попер веслом!
– А довго ти живеш на світі? – спитав його старий.
Хлопець мовчав: небагацько тих літ прожив на світі – нічого було й лічить.
– Бач який! – гримав рулевий, – Я двічі стільки гріб веслом на своєму віку, скільки ти на світі живеш, так погреби з моє, та тоді вже й за демено берись!
Гребці усміхнулись, а той, що собі на лихо озвавсь, хоч і хмурився, однак мовчав, а старий сваривсь:
– Які теперечки чудні стали ці блазні, — гукав він, – з веслом не справиться, а вже хапається за демено, а обтім і байдуже, що коли не справиться, то й сам, дурень, з людьми піде на дно раків ловить!
Вже парень, щоб його умилостивить, гріб скільки сили так і сим сварливого діда не удовольнив.
– Не дуже греби, – знов гукав він, – увередишся, дурню, греби, як люди гребуть.
Щоб як-небудь оборонить хлопця од сварок старого, я почав з ним розмову.
– А відкіля ви? – спитав я.
– З Капулівки, – одказав старий, – з тієї слободи, де колись був старий кіш запорозький.
– Знаю, що ж там у вас розказують про той кіш? Відкіля він узявсь і коли осадивсь?
– Багато дечого розказують.
– Та вже розкажи хоч що-небудь.
– Добре. От що мені доводилось чуть про той кіш і про стародавніх запорожців. Колись давно, дуже давно, ще й дідів наших тутечки не було, понаходили у ці краї, звідки, ніхто не знає, здоровенні люди, в косову сажень, лицарі, чи що. От, як понаходили, та й стали шукати собі місця, де б їм оселиться. З ними прийшов і писар, по прізвищу Попович, дуже розумний і письменний, та ще й великий з нього був характерник. Знав він, що було на світі, що й буде, бо мав при собі таку книжку, що кого не спіткало б на світі, яка б кому доля не трапилась, то все воно було в тій книжці записано. От сі лицарі чи козаки зібрали громаду і на раді, обравши собі кошового отамана, запитали писаря Поповича: "На якім місці їм селиться і чи надовго?" А писар глянув в книжку та й каже: "Селіться кошем на Чортомлику, де теперечки наша Капулівка, – на всі двісті літ". Як сказав писар, так воно і сталось. Сиділи вони біля Чортомлика, поки не пішли з тим Мазепою під шведа. Писар Попович і тоді був ще живий, бо, кажу ж вам, був характерник. Було щодесять літ невідь-куди пропадав, а там через місяць і прийде, такий гладкий і помолодшає; стануть його козаки розпитувать, куди ходив, де був, то він їм і каже "Ходив напитись живущої води". Отож, кажу, як пішли під шведа, то без них і зруйнували кіш на Чортомлику; от запорожці знов питають писаря, де їм ставить кіш? "Став те, каже писар, – у крейдяній балці біля Каменки, тільки не дуже коштовно будуйтесь, бо недовго тамечки насидитесь". Так воно й сталось; пішли запорожці до турчина і провештались у його літ з двадцять, як написано було у писаря в книжці. Та вже, як стали копать лінію на запорозьких вольностях, землях, писар Попович і заявив, що вони знов підуть вверх по Дніпру і стануть кошем біля ріки Підпольної і тамечки будуть сидіть сорок літ, а далі зруйнують кіш, і вже не буде ні війська, ні козацтва, так каже: "Коли не буде ні війська, ні козацтва, то й я не хочу по світу блукать, буде кому і без мене писарювать, бо наплодиться тих писарчуків досточортів!" Взяв та й вмер. Все сталось, як писар Попович казав: зруйнували кіш, нема ні війська, ні козацтва, нема й таких уже людей, які колись були! Гляньте на Микиту Леонтійовича, – додав старий, кинувши оком на Коржа, – ось які люди були, сто літ йому, а коли б довелось гребти, то й гріб би, не так, як теперечки сі блазні, що бісма у них ні сили, ні хисту, ні покори!
Старий знов навернув річ на хлопця і довго ще його гриз.
Минувши Хортицький острів проти окопів Олександрівської кріпості, Дніпро почина ширшать, лівий берег стає пологим, а там виявляється й Великий Луг-батько з густою зарослю чагарнику, верболозу і вільшини. Як прокинувся Корж, ми були навпроти того лугу. Побачивши рідне урочище, старий дуже зрадів і, простягаючи до лісу руки, закричав:
– Здоров був, батьку, Великий Луже! Давненько вже тебе я не бачив!
Очі Коржеві блищали, уста усміхались, заграло у старого козацьке серце, і він голосно заспівав стародавню запорозьку пісню:
Ой Січ – мати, ой Січ – мати,
А Великий Луг – батько…
Гей, що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити.
За Коржем і я підтягнув, бо знав цю пісню; підхопили й гребці; луна покотилась, і Луг-батько, прокинувшись, озвався до нас рідною піснею, которою, може, вже не одкликавсь з того часу, як навіки попрощався з своїми дітками-запорожцями. Обігнувши Великий Луг і поминувши устя ріки Кінки, здалека манячить і мріє той острів, на котрім колись був Баторіїв кіш. Вечоріло; жар стухав, з Великого Лугу віяло холодком і пахло конвалією, сонце то ховалось, то знов випливало із-за високих скель, а вони, величаві, темними погонами мережили світлий і гладкий, як скло, Дніпро. Так було гарно, а чим ближче підпливали до Старої Січі, тим важче налягали на душу смутні думки; здавалось, неначе близився до покійника, колись милого тобі чоловіка. Жалем ниє серце, а душу обдає сумом, страхом; між ним і тобою махає косою смерть!..
Дуб наш причалив до острова, і ми ступили на ту землю, де кілька сот літ чесне товариство, лицарі, проливали свою кров за святу віру, козацькі вольності і боронили люд божий од дряпіжних татар. Важко було дивиться на цю вікову руїну, і на смутну мою душу спали жалібні вірші:
Закряче ворон, степом летючи;
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закрукають кречети сизі;
Загадаються орлики хижі:
Та все, усе по своїх братах,
По буйних товаришах-козаках![24]
Острів сей, куди ми висадились, зовуть городищем, бо тутечка була перша будова січовиків. Одділяється він од правого берега, де друга часть коша, устям Чортомлика і Підпольної, а од лівого – рукавом Павлюк. Острів сей невеличкий, сімсот двадцять ступнів вподовж і чотириста завширшки. Вали і окопи, хоч і дуже поосідали, а ще й досі замітні, тільки на полудень осипався берег і дуже його попідмивало бистриною ріки Підпольної. Де-не-де ростуть дерев’я, а посередині – глибока яма, де, розказують, була церква. Дуже сумне місце, ні на що й глянуть, зате ж, як казав Корж, є про що згадать!.. Слава козацькая ніколи не загине! З острова ми переплили через Чортомлик і пристали к окопам другої половини коша, що прозивається Галаганівським, бо в 1706 році був зруйнований полковником Галаганом і Яковлєвим. І тут видко ще окопи і розкати, декотрі прибережні, підмитії Чортомликом, пообсипались, а другі позастроювались слобожанами. Все, що колись було, теперечки затерто урем’ям і затоптано людьми.
В самій слободі Капулівці видко стародавнє січове кладовище; – слобожани тут своїх покійників не ховають, на котрому стоять ще сім кам’яних хрестів, та ще деякі – поламані і пооббивані. Я посписував вирізані на них епітафії, от вони:
1. "Здѣ опочиваетъ рабъ Божій Данило Говсѣенко куреня Сергіевського, Року 1729, мѣсяца марта, 3 дня".
2. "Преставился рабъ Божій Лукіянъ, товаришъ куреня Ведмедовского. Року 1729, мѣсяца сентября, дня 17".
3. "Здѣ опочиваетъ рабъ Божій Волошинъ, отаманъ куреня Тимошівського. Року 1728, генваря, 20 дня".
4. "Помяни Господи раба своего Ефрема Насѣвку, куреня Васюринского. Року 1729, мѣсяца сентября, дня 17".
5. "Помяни Господи душу усопшаго, здѣ опочивает рабъ Божій Симеонъ, товарищъ куреня Васюринского. Преставился року 1718".
6. "Здѣ почиваетъ рабъ Божій Данило Копеловскій, товариш. Року 17"… (постирались).
Біля цього хреста лежить з білого каменю труна (саркофаг), і тільки зостався надпис: "Отъ Р. X. 1720, місяця ноября, 5 дня".
Списуючи ці епітафії, я дивувався, яким побитом поховали тутечки цих козаків, бо тогдішнього часу кіш був в Алешках. Я запитав Коржа, і він так мені одказав:
– Мій хрещений батько розказував мені, що як кіш був в Алешках, то деякі козаки, вмираючи, просили, щоб їх поховали у Старому коші; от їх сюди і перевозили на чайках.
– Чом же тут не видко хрестів тих козаків, що ще повмирали за часів Старої Січі?
– Е, чом! – одказав Корж, насупившись. – Подивись лишень, скільки тих намогильних каменів побито на підвалини під амбари і комори в панському дворі. Дивуюсь, як вони і сих не загарбали![25]
На вигоні вверх по Чортомлику стоять ще два хрести, поставлені вже за часів Нової Січі з такими епітафіями:
1. "Здѣ преставился рабъ Божій Феодоръ Товстонос[26], куреня Щербиновского козакъ, Погребенъ Року 1770, ноября, 4 дня".
2. Здѣ почиваетъ рабъ Божій Семенъ Таран, козак куреня Шкуринского. Року 1742, м. декабря, 3 дня".
Найдорожчого для серця українця, що довелось мені тут побачить, був надмогильний камінь великого довідчика війська запорозького, кошового отамана Сірка[27], сього страху і трепету турчина і татарви. Ходив він на Очаків і проти ногайців, підсмалив крила і грізному Ізмаїлові, і Акерманові.