А лише стемніло, по всьому місту, особливо по робітничих його слобідках, уже загрюкали прикладами в двері, пішли облавами на людей. На ранок тюрми були переповнені, а на ліхтарних стовпах на Говардовській гойдалися молоді рибалки, захоплені вночі з рибою на Дніпрі. На Монастирській слобідці без суду, без слідства, за саму лише підозру в зв'язках з більшовицьким підпіллям було розстріляно групу матросів та робітників.
Життя стало нестерпним, з настанням темноти на вулицю не вийдеш, місто як вимерло, тільки ковані підбори по бруку клацають. Дорожнеча зайшла страшна, насувався голод, в трущобах порту та в підвалах Забал-ки уже пухли діти, а "рятівники" тим часом під мітлу вимітали всі запаси хліба, що були в порту. Один лише англійський пароплав взяв нібито за раз п'ятнадцять тисяч пудів борошна.
А найстрашніше почалося, коли інтервенти побачили, що вже не всидіти їм тут: на кораблях у французів заворушення, з боку Миколаєва наближаються червоні, в самому місті — неспокій. Отоді вони вже стали хапати всіх, кого попадуть на вулиці чи в квартирі, наловлять і, як заложників, юрмами до порту. Тисячі назганяли — і старих, і жінок, і дітей — набили людьми повні амбари, ті самі амбари, з яких перед цим повимітали хліб. А в останню ніч, коли вже зовсім їм невидержка стала і вони змушені були перейти з берега на кораблі, вдарили звідти прямо по переповнених людьми амбарах снарядами з корабельних гармат...
Досі ще на тому місці, де були амбари, тліють купи попелу та обгорілого заліза, досі ще голосять на пожарищі побожеволілі від горя жінки, розшукуючи то сина, то мужа, то брата.
VII
Оленчук цілу ніч стояв на варті біля кутузки і цілу ніч, як розповідали потім інші вартові, стишено вів крізь щілину якісь переговори із своїм бла-городієм. Про що вони там перешіптувались? Про що нишком сповідався молодий золотопогонник своєму колишньому підлеглому?
Вранці Оленчук з'явився в штабі і без довгих пояснень заявив Килигеєві, що згоден взяти капітана Дьяконова на поруки.
— Жалко стало? — примружившись, з підозрою кинув Баржак.
— Ти мене цим не лякай,— спокійно заперечив Оленчук.— Чому й не пожаліти людину, коли того варта. Всі ви ось тут фронтовики, і я перед вами посвідчити можу: були їхнє благородіє командиром совісним, нас, солдатів, задарма не кривдили. Кулик теж може підтвердити це.
— Так-так,— злегка побарабанив Килигей пальцями по столу.— Сам, значить, піймав, сам і випущу?
— Неабиякий, видно, виявився з кадета краснослов,— насмішкувато зауважив Баржак.— За одну ніч дядька в дим розагітував.
— То ще невідомо, хто кого,— буркнув Оленчук невдоволено.
— А про що все-таки ти з ним уночі гомонів? — ніби між іншим поцікавився Килигей.
— Та про все було потроху. Про війну, про життя. Про сім'ю мене розпитував.
— Ой, гляди, Іване, щоб він знову з тебе денщика не зробив! — жартома застеріг Житч єн ко — ар тиле —рист.
— Швидше, мабуть, я з нього чоловіка зроблю.
— Ти нам із нього доброго молотобійця зроби! — порадив Килигей.— Сьогодні почнемо коней кувати, молотобійців якраз нам буде треба.
— О, це заняття якраз для благородія! — покручуючи вус, сказав Кутя маячанський.— Хай потрудиться на революцію, помахає молотом хоч день.
— Ну то як? — глянув Килигей на членів штабу.— З такою умовою... віддамо Оленчуку його благородіє?
— Хай бере,— пробасив Кутя.— Та тільки пасе хай добре, щоб до своїх не переметнувсь.
— Чуєш? — Килигей суворо глянув на Оленчука.
— Чую.
Так вирішилась доля його благородія, так — просто із кутузки — перейшов він у закурену сажею чаплин-ську кузню, став з молотом біля ковадла в парі з колишнім своїм батарейцем. У розстебнутім френчі англійського сукна, без погонів і без пояса, гріє чуба, щиродушно гехкаючи молотом по розпеченому залізу та напружено стежачи за тим, щоб не влучити свого великодушного Оленчука по пальцях.
Коли настала пора підкріпитись, Оленчук нагодував офіцера із власного вузлика, поділившись із ним домашніми затверділими маторжаниками, що їх стара поклала йому в дорогу. Після того офіцер закурив надворі з дядьками, вгощаючись самосадом із їхніх доброзичливо простягнутих кисетів.
Покуривши, знов стали до ковадла, знов загехкали молотами навперемінки: раз Оленчук по залізу, раз благородіє, раз Оленчук, раз благородіє...
Кулик, нагодившись на цю картину, шумливо возра-дувався з порога:
— Кує! Єй же єй, кує! Коли мені сказали, я аж не повіриз. А воно правда. Таки зробив Іван із нашого благородія молотобійця!
Кожен, хто приходив сюди пізніше, не міг без посмішки дивитись на цю незвичну картину: біля розжевреного горна з молотами в руках улад б'ють по ковадлу, мовби розмовляють між собою мовою заліза, Оленчук та його благородіє. А доки вони гріють чуби за роботою, Кулик, всівшись на порозі, голосно ділиться з селянами своїми думками про капітана Дьяконова, нітрохи не бентежачись його особистою тут присутністю.
— Такого відчайдушного картяра, як їхнє благородіє, не найти було на всьому румфронті,— з гордістю каже він.— Як тільки ніч, так уже й сходяться до них офіцери з сусідніх батарей, зачиняються в бліндажі і ріжуться до ранку! А нас, вістових, все, було, за новими картами в місто ганяють. Марнотратники, скажу я вам, були, куди твоє діло: що ніч, то й нову колоду розпечатують. Та дарма, що картярством ночі коротали, проте командиром були справним, наводку краще за них ніхто робити не вмів! Як наведуть — так і там! І з нашим братом теж дозволяли собі триматись нелюдськи. В інших — рукоприкладство та мордобій, а в нас на батареї цього ні-ні!
Дядьки, слухаючи розбалакування Кулика, поглядають на Дьяконова все з більшою повагою. Самі окопники, що роками витримували на собі нелегку владу командирів, вони добре розуміють Куликову похвальбу.
— А то ще якось їхнє благородіє,— веде далі Кулик,— нашому батарейному ковалеві два срібні карбованці дали: на, кажуть, Севастьянов, та викуй мені з них шпори на вечір.
Явтух Судар при згадці про срібні карбованці хитрувато мружиться у бік Дьяконова:
— Багаті, видать, були ваше благородіє, що так срібними карбованцями розкидались?
Офіцер, опершись на молота, змахнув обшлагом з лоба рясний піт.
— Був і тоді не бідним,— каже повагом,— але зараз...— він глянув на Оленчука,— зараз багатший.
В один із наступних днів, коли роботи в кузні поменшало, Оленчук знову з'явився до Килигея з несподіваним проханням: відпустити додому, бо там...
— Що там?
— Весна!
— А в інших не весна?
— Ну, в інших, може, є кому. А я ж тобі, Дмитре, й сина привіз.
— За сина спасибі.
— Треба буде, то й я. Але зараз... Ти ж кавалерію формуєш, а я, бачиш...— він якось по-волячому вигнув свою контужену шию, наче хотів когось шеменути.
— Ну добре,— згодився Килигей.— Іди, сій!
— Тільки я ж і офіцера свого заберу.
— А він тобі нащо?
— Найду і йому роботу, щоб не нудьгував. Чи на винограднику помагатиме, чи...
— Ой, гляди, Іване! — суворо перебив Килигей.— Не той час, щоб їхню білу кість жаліти!
Подумавши, махнув рукою:
— Забирай, чорт з ним. Треба буде — покличу. Вечеряв у той день капітан Дьяконов уже в Оленчуковій хаті над Сивашем. Разом з дітьми їв картоплю в мундирах та крутий ячниковий хліб.
VIII
Рано починається таврійська весна!
Починають її жайворонки. Ніхто не знає, де вони зимують зиму, де ховаються від лютих буранів, але є догадки, що степу вони не покидають, бо як тільки пригріє перше сонце — хай це буде навіть серед зими! — так вони вже й задзвеніли скрізь поза селом, співаючи свою пісню і землі, і небу, і сонцеві, й людям.
Перші найніжніші співці весни, сьогодні вони вже пе-редзвонюються над Чаплинкою. Слухають їх вартові по чаплинських заставах, слухають дядьки, що димлять цигарками біля кузні та поглядають у степ: от-от земля покличе сівачів у поле.
Молодий верхівець їде Чаплинкою. Здалеку впізнають його чаплинські дівчата: Яресько. Отой, що співає гарно; їде неквапом, погойдуючись, недбало перекинувши обидві ноги набік. Знічев'я метляє зв'язкою запасних, щойно відкованих підків, зачудовано розглядається навкруги, мовби вперше тут опинився, мовби не глиняною, в облуплених саклях Чаплинкою їде, а якимсь невиданим царством...
День як вимитий: із сонцем, та вітерцем, та з першими жайворонками. Земля розмерзається; і талий винний дух полів, розбавлений солонуватою вільгістю недалекого моря, уже виразно чується в повітрі. Не впізнати сьогодні Чаплинку: саманові оббиті буранами халупи, відігріваючись, вбралися вже зовсім як на весну, стоять в кришталевих сережках танучих бурульок, з яких на землю повільно капає й капає сонце.
Як цю кришталеву, всю в краплистих самоцвітах Чаплинку, так не впізнати сьогодні й Наталку: красується біля тітчиної кураєвої загати у квітчастій хустці — голова напіввідкрита,— лускає насіння, здалеку всміхається, загледівши Данька.
— Тпру! Стій!.. Кого це ти тут виглядаєш, дівчино? Зашарівшись, лукаво повела бровою:
— Весну!
— Ну і як?
— Іде.
Данько задер голову, прислухаючись:
— Еге ж... Голосистий якийсь піднявся... І стали обоє наслухати небо.
Ось вони вже його помітили у світлій ясній високості. Свіжа яскрава блакить і він, один поки що на все величезне небо. Тріпотливо, ледве помітною цяткою повільно рухається в небі кудись через Чаплинку. Мовби вгадавши, як радісно зараз слухають його внизу двоє отих біля загати, залився ще, заповзятіше, ще дзвінкіше.
Тюї!.. Тюї!.. Тюї!..
Далеким передзвоном ковальських молотків відповідає йому окришталена сонцем Чаплинка.
З жайворонка дівчина перевела погляд знов на Данька:
— Звідки це ти?
— В кузні був,— Данько помахав, подзенькав у повітрі зв'язкою запасних підків.
— Все ще куєте?
— Той кує, а той перековує. Той на зимню ковку просить, той на літню. А мені, кажу, на весняну зробіть! — він засміявся.
Небо над ними вже знову дзвеніло співом.
— З усіх пташок я чомусь найбільше люблю жайворонка. А ти, Даньку?
Хлопець задивився в небо: чи любить він отого жайворонка, оту першу весняну, найрадіснішу птицю? Та якби міг — на все життя взяв би собі її в груди!
Крізь ніжний спів жайворонка до їхнього слуху зненацька долинув якийсь далекий заобрійний гул.
Обоє здивовано переглянулись.
— Наші, видно, наступають,— догадався Яресько.— Червона Армія з півночі йде...