За всі пре-грішенія наші... Ну, прошу до столу.
Тільки сіли, ввалилося двоє Савчиних приятелів, тих самих, що він їх посилав у якійсь справі.
— Чого ж ви стоїте, лоби? — звернувся Гаркуша до парубків, які, похмуро поздоровкавшись, деякий час переминалися біля порога.— Сідайте... Полюбуйтесь, Лук'яне Свиридовичу: це Гнат, син Івана Сидоровича Рябого, а це Андрущенко Тимоха з Горностаївських хуторів,— відрекомендував Савка приятелів, коли вони, погуркотівши стільцями, нарешті всілися за столом.— Ну, є?
— Та є...
І лобури почали добувати з кишень чорні пузаті пляшки, мовчки виставляючи їх на стіл.
— Ти мене кривдиш, СавкО,— запротестував Кабашний, веселіючи.— Хіба вже у мене не така? Може, скажеш, у діда водою розведена?
— Це калганівка, Лук'яне Свиридовичу... Винен був мені тут один чоловік... Сідай і ти, Насте,— розпорядився Гаркуша, наливаючи чарки.— Почувай себе з нами не наймичкою, а господинею в хаті... Отже, за те, щоб добре поярмаркувалось... Будьмо!
V
Ходить, розшарівшись, Настя вподовж столу, міняє наїдки, черкає, мовби ненароком, дідового хрещеника своїми пишними грудьми. Савчині плечі ніби не чують тих черків. Не до пустощів йому зараз. Сидить над смаженим поросям, перекидає, не п'яніючи, чарку за чаркою, просторікує.
Найбільша насолода для Гаркуші за столом — щоб дали йому змогу всмак набалакатись, щоб було кому його слухати та щоб сиділи при цьому в нього по праву й по ліву руку покладисті підтакувачі. Все це йому було тут .забезпечене. Правда, Гнат уже заїкається більше звичайного, а другий підручний, Андрущенко, розпустивши кучері, все нахабніше глипає посоловілими баньками в Настин бік, зате старий Кабашний слухає гостя серйозно, мов на суді.
— Випадає ось, приміром, нагода в Каховку їхати, строкових набирати,— говорив Гаркуша, звертаючись головним чином до діда.— Що нам тут критися — прибуткова, золота поїздка. Могоричі, хабаренція і всяке таке інше... Кожен рветься поїхати. Помічники управителя, ці само собою, їхнє право. А коли доходить черга вибирати на поїздку прикажчиків, отут і починаються чвари... Ох, як вони старалися, щоб відтерти мене, відіпхнути в тінь, оганьбити будь-що! Савка і смушки тягає, Савка і фураж переполовинює, возами батькові овес на хутір таскає... Ніщо не помогло. Управитель, звісно, теж радий би мене в ложці води втопити, але остерігається: знає, що панич Вольдемар дорожить Гаркушею...
— Тож-бо й воно,— прокректав дід, святково поблискуючи при світлі лампадки своїм спітнілим апостольським черепом.— Покровительство — велике діло.
— Вірите, сам .я іноді дивуюся, за що мене панич так виділяє з-поміж інших прикажчиків,— вів далі Гаркуша.— Адже як подумати, то що я для нього, для нашого степового мільйонера? Фальцфейнову вовну знає весь світ, у сенаті в нього рука... Що йому, здавалося б, із Савки Гаркуші, з оцього гречкосія, сіряка, що дьогтем пахне, що реверансів не вміє? Одначе цінує, тримає на виду.;.
— Б-бо ти в нас голова,— заїкаючись, лестить Гаркуші Гнат Рябий і похмуро лізе обійматись.— Д-дай я тебе чмокну.
Савка відсторонює приятеля:
— Не дихай на мене цибулею... Будь!
І, допивши свою чарку, Савка з хрустом заїдає її цибулею.
— А чого він у ту Америку повіявся? — запитує Настя про панича.— Родичі там у нього чи, може, любовниці?
— Вгадала, Насте,— посміхнувся Гаркуша.— У Фаль-цфейнів з Америкою давня любов. Водою не розіллєш.
— У них там теж ярмарки є? — поцікавився дід.
— Ще й які! Людський товар у них здавна в ходу. Вони собі, замість строковиків, негрів-арапів понавозили кораблями з Африки, стільки нагребли, що на весь вік вистачить... А в руках як уміють тримати! З своїми вони не панькаються так, як ми тут із своїми. Коли що — зашморг на шию та на дерево — от і вся розмова.
— У нас у степу для цього й дерева путнього нема,— пожартував Андрущенко і, піймавши Настю за лікоть, став усаджувати її поруч себе.
— При їхніх звичаях і дурень каші наварить,— знову заговорив прикажчик.— А нашого тут поки вла-маєш, сім потів з тебе вийде. Не чого й панич Вольдемар старається підбирати собі таких, як я. Думаєте, нема в нього тут свого розрахунку? Знає, що Савка вміє підійти до заробітчанина, зуміє стриножити його... На ярмарку не до реверансів, тут якраз дьоготь Сав-чин подавай! Де торг, там Савці й приказка в пригоді стане, і жарт допоможе... Поїду — наберу за таку ціну, що інші потім очі витріщають. А все це тому, що я сам гречкосій, до людей не гордий. Знаю, з якого боку зайти, по якій струні вдарити... "А, полтавці! Браття! Земляки!"
Запалившись, Гаркуша виголошує останні слова таким тоном, немов стоїть уже десь на майдані серед заробітчанського юрмища. Гнат Рябий, що, видно, трохи закуняв був, на Савчин вигук кинувся, як опечений:
— Хто? Де? Які земляки? Зареготала доброзичливо компанія.
— Не кидайся, козаче,— заспокоїв Гната Кабаш-ний.— Тут не ті земляки, що тобі ввижаються.
— Були раніше і в мене промахи,— вів далі Гаркуша,— але батько, спасибі їм, навчили, як треба ярмаркувати... Тепер я держу лінію не на мужиків, а більше на дівчат та на підлітків. Набираєш їх за півціни, а роботу питаєш, як з дорослого мужика. Молоді, дешеві, здорові, сили в них вистачить, зумій тільки витягти. І бунтарів серед них менше. Покомизяться, покричать, а чеченцями пригрозиш — то й замовкнуть.
— По скільки ж ви дівчат набираєте? — запитала Настя, грайливо відхиляючись від Тимохи і поводячи спиною ніби з лоскоту.
— За вроду — червінець надбавки! — випалив Ан-друщенко.— Панич тільки Савці довіряє покоївок підбирати...
— Тимохо, не спотикайся,— погрозливо обірвав Ан-друщенка Гаркуша, який давно вже вичікував нагоди осікти приятеля, що занадто вже тут розперезався Думає, мабуть, що не помічає Гаркуша, як він, втиснувши Настю поруч себе, раз у раз в'язне до неї з чаркою, щоб пила, і як вона іноді, стримуючи сміх, вгинається пахвою, наче її хто лоскоче там потайки крізь кофту. Все помічав, усе запам'ятовував Гаркуша, не збираючись нічого прощати... Але всьому — свій час.
— Скажіть, які ж служаночки йому до вподоби? — поцікавилась Настя.— Чи чорняві, чи біляві?
— Певне, що не такі, як ти,— буркнув дід,— бо інакше давно була б уже там.
— Ну да, щоб демоніту підклали!.. Це ж правда, що у вас там якусь дівчину демонітом рознесло в постелі? — звернулась Настя до Гаркуші.
— Та то ж той придуркуватий Густав придумав... Як на що інше, так у нього десятої клепки не вистачає, а на це клепка знайшлася.
— Бавився, чи що?
— З ревнощів усе... Покоївку Серафиму намітив собі, а Фрідрік (Эдуардович відбив її в нього... Ну, Густав і вирішив їм підстроїти... Чи динаміту, чи чогось іншого, підклав, тільки весь флігель, у якому вони лягли, в повітря серед ночі підняло. —
— Подумати,— зітхнув Кабашний,— брат на брата з-за дівки пішов!
— Вся Асканія прокинулась від того гуркоту. Збіглися сторожі, пожарники, а підступити бояться,— може, ще вибухатиме! Потім таки зважились, витягли з-під уламків голого Фрідріка Одуардовича, стали відкачувати...
— А дівчина все там? — вжахнулася Настя.— Пана відкачують, а вона гинь?
— Хто ж знав, що вона там... Уже як пана відкачали, зізнався він, що й дівчина була з ним, сказав, щоб шукали... Витягли, але пізно! Зате ж він звелів поховати її з почестями, білий камінь поставив з золотими літерами... І батьків викликав, півсотні овець їм відвалив, щоб мовчали... Тепер поїхав десь у Швейцарію лікуватись.
— А Густавові що?
— Зіслали в батьківський Доренбург, живе там вовкулакою.
— Та й усе? А казали, що його в жовтий дім відправили?..
— Збиралися, але потім порішили на сімейній раді, що галасу буде багато, ще більше ославить.
— Ослави бояться,— задумано промовила Настя.— Білим каменем відкупились... А що дівчині віку вкоротили, то нічого...
— Брат на брата...— знову похитав головою Кабашний і, помовчавши, звернувся до Гаркуші: — Ти мені ось що, Савко, порадь... Що, коли б подати прошеніє на саме високе ім'я?
— Це по тому ділу? ;— По тому.
— Кгм... Тонка пряжа, Лук'яне Свиридовичу... Тонка. Навряд чи що вийде.
— Я багатб не прошу... Хай би надали вільготу бити колодязі до Перекопу... Стояв же я за віру, за батюшку царя... А то мислимо хіба: з тельбухами вилетів у трубу!
Андрущенко, не втримавшись, коротко реготнув під стіл, немов чимось вдавився.
— Бач, сміються тепер, як з блаженного... Смійтесь, заслужив!
Прищух Тимоха, почуваючи себе ні в сих ні в тих.
— Плакати тут треба, а не сміятися,— несподівано охижів Гаркуша.— Оце якраз нас і губить! Мало того, що інші з нас сміються, давайте ще й самі з себе.
— Бо простота,— скрушно похитав головою Кабашний.
— Арапником треба з нас вибивати оцю простоту! Вайлуваті, темні, недружні ми... Готові капітали, замість того щоб в діло вкладати, по димарях затикаємо... Дівок лоскочемо та потилиці чухаємо, а інші тим часом тройками та четвериками нас обскакують!..
— А дулю їм,— бовкнув Тимоха, розвалившись на стільці, немов у тачанці.— У декого з нас теж четверики як вогонь...
— Дурень ти божий,— криво осміхнувся Гаркуша.— Чуєш дзвін, та не знаєш, де він... Сестра моя он книжки з "Просвіти" дістає, послухали б ви її. Вся наша історія там списана... Роздарила наші землі Катерина графам та князям, своїм полюбовникам... І німцям, і грекам, і перегрекам — усім дісталося, тільки нам, корінним, не попало!
— Чи так уже й не попало,— ущипливо зауважила Настя.— Здається, є де коня попасти...
— Помовч,— пригримнув на наймичку дід,— не твоє засипалось...
— Казали колись батько: виростай, Савко, на великого пса, бо маленька собачка — повік щеня... Так воно й є... Вони півжиття по столицях та по заграницях, а ми тут мусимо — з отарами, з чабанами, з чорними бурями. З сідла не вилазиш, канчука з рук не випускаєш, збиваючи їм багатства. Та хіба ж не осточортіє? Невже нам довіку отак бігати в козачках, жити під чужими вивісками?!
Гаркушина промова зненацька обірвалась на найвищій ноті. Прикре непорозуміння скоїлося на тому кінці стола, де між Андрущенком та Кабашним, розімлівши, сиділа Настя; Тимоха, давши під столом волю своїм ручищам, сп'яну не попав ущипнути Настю, та замість неї ущипнув за коліно діда.
— Насте,— обурився дід,— чи не собаки завелися у нас під столом? То все по ногах топталося, а це вже кусається...
Гаркуша, роз'ярившись, поспішив витурити Тимоху за двері:
— Піди на коней глянь.