. . . . . . . . . . . . . .
… Здавалося, не було на землі хана розумнішого від Арслан-Гірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав'ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?
Так і здавалось.
Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.
Все є, тільки мало золота.
— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.
І от одного разу, коли поприходили до нього беки, звелів він іскликати мудреців з усього ханства.
Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.
— Способу хочу, — сказав хан, — щоб камінь золотом робивсь.
Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли:
— Воля падишахова священна. Дай часу.
Через тиждень попрохали:
— Коли маєш змогу, зачекай.
А через два тижні, тільки-но роззявили рота, щоб попрохати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.
— Піду сам пошукаю серед народу мудреця, — вирішив він.
Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.
— Піду!
Переодягся старцем і пішов.
Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по кав'ярнях. Говорили про останню його витівку.
— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджі, може б, що й вийшло.
— А де живе Кяміл-джинджі?
І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі (джинджі – чарівник, ворожбит).
— Ну як?
— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан заприсягся страшною присягою: "Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!" І ще раз проказав:
— Учь талак бош олсун!
("Хай ослабнуть…", тобто, хай позбавлюсь можливости мати жінок і дітей". Ця присяга у татар вважається за дуже велику. Сказати так – привід до розводу і т. и.)
Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев'ятий день під'їхали до Керченської гори.
— Тепер ходім!
Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву…
На дев'ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стінках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.
— Тепер уже близько. Проказуй за мною: "Хел-хала-хал!"
І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.
Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі…
Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.
Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дівчину, що лежала на листі з лотоса.
Завив чорний собака. Затремтів джинджі:
— Не дивись на неї…
А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.
Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, співало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.
— Скоріш візьми біля ніг її віту, — кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.
І підвелася з ложа красуня.
— Арслан-Гірей не зганьбить своєї пам'яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, прийшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.
І простяглись уста красунині до хана, затремтіло повітря… Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.
Оточили його люди.
— Чув? Пропав наш хан, — говорили йому.
— Шкода Арслан-Гірея.
Але джинджі тихо похитав головою:
— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав…"
. . . . . . . . . . . . . . .
… Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діамантів, і кров рубінів, і життя земне все… Бо "простяглись" уста красунині до хана…
Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона "на листі з лотоса"…
Вона цариця…
Але вона… сто четверта…
А сто три і двісті невільниць?!
Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря…
А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її сталеві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде знову-таки вдома, а Арслан-Гірей побачить нову на листі з лотоса, знову простягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти… Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко…
Бо Алах хороший бог, а Магомет непоганий пророк його…
Простягаються в Гіреїв уста, і тремтить повітря, аж доки "простягаються" в них ноги і "тремтить" з їх пісок…
* * *
У Криму довго і "тремтіли", і "простягались"… Тепер уже, після того, як кримське жіноцтво написало Магометові листа, це "тремтіння" припинилось…
. . . . . . . . . . . . . . .
…Фатьма, перша на селі красуня, як персик, що починає стигнути, виходила заміж за першого багатія в долині.
Заздрили всі Фатьмі, особливо заздрила одна з чорними очима і наврочила її. Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.
Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.
Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.
"Чому так, — думала Фатьма, — чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?"
Плакала Фатьма… Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; образить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.
"Ні,— рішила Фатьма, — не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь".
Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопитися.
Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торкнувсь її серця й полетів до неба.
Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, біле-біле, біліше від лебединого.
Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею…
Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жалкували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вченою була.
— Скажи, — питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?
— Схотіли — написали, — сказала ефендіна донька. — Мало що можна написати!
— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.
— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.
Задумалися жінки… Але знайшлась, котра догадалася.
— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши пророкові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.
— А пішлемо як?
— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.
Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.
Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.
А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.
Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю…
Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.
Але одна не витримала й розказала чоловікові.
Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.
Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.
Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кричали: "Пиши листа на сорочачім хвості!"
Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.
Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла…n_20#n_20
(Легенди взято із книги Никандра Маркса "Легенди Крима").
. . . . . . . . . . . . . . .
… Може, баранина… Може, пророк… Може. Бо всемогущий є Алах і великий є Магомет, пророк його…
Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою…
Курить і говорить:
— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил… Ніхто не видал… Тепер усякий видал, усякий сматрел… Не карашо тепер… Ранше курорт бил… Гаспада приїзжал… Весело бил… Правадник бил… Гори ездил… Весело бил…
…Раніш "карашо бил"…
Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік "гори ездил", йому "весело бил"…
І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу "гаспада", з якою Ті володареві на горах "весело бил"…
І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені… І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очима-смарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гірської…
Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.
І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда… Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла…
А ім'я легенді революція…
І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного… І глянули очі-смарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди…
І дивляться очі, і працює мозок… Працює, працює, працює…
І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б'ється татарчине серце…
А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою…
А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке прекрасне, таке далеке, таке бажане…
І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться…
.