Всі були піднесені.
Вірі виповнилося дев'ять місяців. А за розумом та зростом — всі дев'ять років. І коломийська бабуся знову запросила її до музею Писанки, але вже саму. Дівчинка прихопила своє курча. Коли увійшли всередину, як і першого разу, зі стелі полилося жовто-блакитне світло, з'явилися крісла, а навколо бабусі замерехтіли зірочки. Щойно влаштувалися і піднялися на пташину високість, онука з бабусею знову побачили Україну.
Але цього вечора країна не горіла, а вся була вкрита наче молочним серпанком з вишитими візерунками.
— Поглянь, Віро: Україна наче у величезній вишиванці, яка огорнула кожне місто й містечко, гору, річку.
— Як гарно! — сплеснула ручками дівчинка.
— Як гарно! — у захваті підхопило Курча.
— А хто ж таке диво дивне вишив? — запитала Віра. — Як і кому це вдалося?
— Багато хто долучився… Й у тебе вийде, — мовила бабуся. — Незабаром зі мною будеш вишивати. Почнемо саме з калини. Кожен має робити свою справу з добром у серці — й те, що відчуває, що вміє. Тоді неодмінно ми переможемо.
— Віро, а я тобі в усьому допоможу, — стрибало навколо крісла плюшеве Курча. — Я вмію вишивати, просто бабуся просила тримати це у таємниці. Правда, бабусю?
— Правда, дорогеньке, — усміхнулась жінка.
— Я дуже хотіла б стрибнути у майбутнє без війни, де вже все відновлено, де ніхто не старіє за місяць, як за рік, — сказала дівчинка. — Але, бабусю, я дуже переживаю за маму. І за татка.
— Віро, все буде добре. Ти маєш у це вірити та діяти. Ми всі маємо вірити й діяти. Це взагалі найчарівніша формула у житті, — мовила бабуся, коли вони приземлилися.
Вірі мало б виповнитися 12 місяців, а дівчинці за розумом і на вигляд було цілих 12 років.
Зимовими, весняними, літніми та осінніми місяцями над велетенським рушником з різними символами працювали діти й підлітки, літні люди, чоловіки й жінки, та не тільки з усієї України. Щодня до них долучалися чуйні люди з різних куточків світу.
Віра всім охочим показувала, як вишивати, та при цьому промовляла:
— Наша сила у красі наших квітів, у міці наших дерев, у волі наших птахів… І ми вишиваємо ці живі символи, щоб відроджуватися. І відроджуємося.
Невдовзі дівчинка перестала швидко дорослішати, її мама — швидко старішати. Тато повернувся живий-здоровий.
У пам'ять про тих, хто не повернувся, по всій країні саджають ліси-сади, в яких зростають калини й дуби, вишні та липи, тополі та яблуні.