Всі намагалися перескочити якомога більше ям і не впасти. Прибігла навіть одна дівчинка, трошки більша за Максимка, і стрибала вона краще за всіх, але не за Максимка: хіба ж Чап з Чалапом комусь поступляться?!
Всі розстрибалися, аж гаряче стало. Але приїхав грузовик. На кузові лежали дерева — вже чималі й голі, бо навколо дерева тільки-но збиралися зеленіти.
— А що це ви тут витворяєте? — закричав водій грузовика. — Ану, геть мені звідси!
Стрибуни зупинилися. За грузовиком набігло багато старшокласників із Сокорівської школи — всі з лопатами, і швидко стали знімати з машини дерева.
Деякі хлопчаки злякалися водія й порозбігалися. Але Максимко вирішив востаннє стрибнути, і те ж саме надумала стрибуча дівчинка. Вони розігналися з протилежних боків, боляче стукнулися лобами, аж іскри зблиснули, і впали у яму. На них зверху посипалася земля.
Максимко перший вихопився з ями, дівчинка за ним. Старшокласники побрали лопати й стали садити в ями дерева. А що яма, через котру хотіли востаннє стрибнути дівчинка з Максимком, була крайня в ряду, то в неї насамперед і посадили дерево.
Дівчинка обтрусила з себе землю й побігла, а за нею решта хлоп'ят.
Максимко ж… Максимко теж побіг, але якось чудно — спотикаючись: права нога поспішала, ліва відставала. Все ж забіг за будинки, де не видно було скверу. Коли ж глянув на свої ноги, то похолов з переляку: Чалапа на нозі не було. Він дострибав із самітним Чаном до лави, а бідолашний Чалап залишився похований в ямі…
Це було жахливо! Максимко заголосив. Підійшла якась тітонька в зеленому пальті і з картоплею в сітці.
— Чого ти плачеш, дитинко?
Максимко заплакав ще дужче, бо тепер було для кого плакати.
— У тебе щось болить?
— А-а-а-а…
— Може, хтось набив?
— Ні… У-у-у-у…
— То що ж із тобою? — тітонька сіла поряд з Максимком на лаву. Він показав свою ліву ногу в забрудненій землею шкарпетці.
— А де ж твій другий чобіток? Загубив?
— Ні-і… Він під деревом…
— Під котрим деревом? Покажи, де ти його загубив?
— Я не загубив… Він у землі…
— Нічого не розумію, — стенула плечима тітонька. — Ти з якого будинку?
Ридаючи, Максимко показав пальцем на свій будинок.
— Аз якої квартири?
— З нашої. На восьмому поверсі…
— Ну, не плач, посидь, а я піду знайду твою квартиру. Тільки сиди тут і нікуди не бігай.
Спробуй побігти в одному Чапі!..
Тітонька поклала на лаві сітку з картоплею і пішла шукати Максимкову квартиру. Максимко плакав, Чап гірко рипів, здається, навіть картопля сумувала.
Сто годин просиділи, мов сироти, Максимко з Чапом, — тітонька в зеленому пальті, мабуть, забула про них. Нарешті прибігла бабуся з зеленою тітонькою.
Бабуся насилу втямила, яким робом загинув Чалап. Добре, хоч Максимко пам'ятав, у котрій ямі — у крайній.
— І хто ж тобі дозволив сюди бігати? Горе ти моє! — бідкалася бабуся.
Дерев уже посадили багато, старшокласники працювали швидко. Бабуся з зеленою тітонькою стали прохати, аби відкопали Чалапа. Двоє дівчат погодилось відкопать чобіток, хоча й сердилися, казали, що їм немає часу. Але, як глянули на Максимка, що стояв на одній нозі, засміялися.
І відкопали загиблого Чалапа.
Мама розповідає далі
Максимко так наплакався, що бабуся не стала картати, а навпаки — потішала. Нічого ж лихого не скоїлося, чобіток знову вдома. Тільки помити Чалапа треба було не лише зверху, а й зсередини, бо в нього набралося повно землі. Тому Чалапові довелося довго сохнути, і Максимко по обіді не зміг піти гуляти.
Зате його порадувала мама. Прийшовши з роботи й пообідавши, вона сказала, щоб Максимко слухав уважно, бо вона розповість до кінця — як роблять гумові чобітки.
Максимко приніс мамі Чапа, — мокрий Чалап і не просився: він все ще ніяк не міг прийти до тями з переляку.
— Пам'ятаєш, на чому ми закінчили? — запитала мама.
— Пам'ятаю! Чобітки наліплюють на колодку.
— Так. А потім чобіток лакують, тобто роблять таким гладеньким та блискучим, як оце твій.
— І все?
— Е ні, головне попереду. Чобітки треба стиснути і дуже-дуже нагріти.
— А чим їх стискають?
— Повітрям.
Мама жартує? Хіба ж повітрям можна тиснути? Оце б Максимко взяв та й натиснув повітрям на Сашка. А той — на Лесика… Ні, такого не буває.
— Не можна тиснути повітрям! — уперто заперечив Максимко.
— Ще й як можна! Не тільки тиснути, а й що завгодно роздушити. Ось підеш до школи, довідаєшся.
Довелося повірити, бо мама вигадувати не буде.
— А далі? Ну, натиснуть на чобіток повітрям…
— Ще й дуже гарячим!
— Таким, як окріп?
— Набагато гарячішим.
Максимкові аж дух перехопило. Нещасні Чап з Чалапом, і як вони витримали? Он Чалапа сьогодні закопали в землю, і то було страшно. А коли тебе отак припікають? Максимкові б зроду такого не витримати.
— Ой, мамо, а для чого їх так мучать?
— Бо інакше не можна: без цього чобітки не годяться. На морозі вони б тріскалися й кришилися, а в теплі ставали б липкими, до всього б прилипали.
— І до підлоги?
— Звичайно. В них не можна було б ходити. Зате по всьому вони стали міцними й гнучкими, не бояться ні спеки, ні морозу.
— Вогню теж не бояться, еге?
— Ні, сину, вогню вони все-таки бояться. Але ж ти не збираєшся ходити в них по вогнищу?
Добре, що мама попередила, а то б Максимко міг спробувати. Він згадав, як Чап з Чалапом зраділи, що зустрілися з газом, але боялися його полум'я. Вони хотіли зустріти холодний газ. Справді, досить з них, і так натерпілися.
Чап-Чалапова рідня
Чап завжди був розумніший за баламута Чалапа. Він дуже уважно вислухав мамину розповідь, зрозумів усе, либонь, краще за Максимка, і розказав Чалапові.
— Я думаю, у нас тут повнісінько родичів. Сьогодні вночі одвідаємо їх.
Чалап зрадів. Він уже майже висох і зовсім заспокоївся. Про всяк випадок, знаючи братову вдачу, Чап наказав йому слухатися й не витинати коників. Чалап пообіцяв.
Коли в квартирі всі поснули, Чап з Чалапом тихенько вистрибнули із свого куточка. Насамперед вони наскочили на татові черевики з гумовими підошвами.
— Добрий день! — привітався Чалап.
— Який уночі день, — буркнули черевики.
— Він хотів сказати — доброго здоров'я, — мовив Чап.
— Е, яке там здоров'я, — скривився правий черевик. — Цілу зиму ми вірно служили хазяїнові, а зараз про нас забули.
— Давно треба віддати нас у майстерню полагодити, — поскаржився лівий. — Підошви вже відриваються.
— Не журіться, ми попросимо Максимка, він нагадає татові, — запевнив їх Чалап.
— Бо ваші підошви — то наші родичі, — пояснив Чап. — А за родичів треба дбати.
Черевики відразу полагіднішали: що не кажи, а родичі!
— Ми будемо вам дуже вдячні, коли нагадаєте. Нехай хоч на ту зиму полагодять.
— Неодмінно полагодять, — заспокоїв Чап. Але Чалап не втримався й похвалився:
— А нас і лагодити не треба, ми ще нові!
— Ну й що з того? Влітку Максимко вас не носитиме, а восени, може, ви станете йому затісні: у нього ж ноги ростуть.
Чобітки розгубилися. Он що, виходить… А як буде з ними?
Цього черевики не знали. У тата ноги вже не ростуть, вони знадобляться й надалі, аби тільки полагодили.
Чап з Чалапом засмутилися. Та веселі чобітки не вміли довго сумувати. Коли ще та осінь настане! А може, її зовсім не буде? А може, Максимкові ноги не дуже виростуть? Чого наперед сумувати!
І Чап з Чалапом побігли далі по квартирі.
Вони скрізь, мало не на кожному кроці, зустрічалися з своїми родичами. Не кажучи вже про мамині боти і про плащі, які висіли у передпокої на вішалці, чобітки зустріли свою рідню на всіх чисто електричних приладах, що мали довгі шнури, заховані в тонку й міцну гуму, щоб електрика з них не втекла. Залюбки погралися з м'ячем і подружилися з ним — то був найвеселіший родич. Заскочили й до комірчини, де жив Максимків ворог — головатий пилосос, і навіть порозумілися, бо пилосос пояснив, що не сердитий він і не хижий. Хіба винен, що так грізно гуде, коли працює? А якби Максимко не розкидав скрізь своїх скарбів, а прибирав їх на місце як годиться, то й ніякої прикрості не мав би. І хоча чобітки співчували Максимкові, вони погодилися з пилососом. За це старий і мудрий пилосос розповів їм, що якби зненацька зникла уся гума, то скоїлося б велике лихо. Не тільки позникали б усі плащі та чобітки, а вмить втекла б електрика, погасло б світло, замовк телефон і радіо, зупинився б сам ліфт! А про автобуси і всякі автомашини то годі й казати.
Так, рідня у Чапа з Чалапом була велика й знаменита! Такою ріднею можна було пишатися!
Вже стало світати, коли чобітки потупцяли у свій куточок. За ними пострибав і Максимків м'яч, і вони втрьох ще довго рипотіли, про щось змовляючись.
Футбол
Сашко з Лесиком ганяли по майданчику перед будинком порожню консервну бляшанку. Лесик бив обережно, а Сашко на повну силу. І чому це нагримав на них сердитий дядько комендант? Адже бляшанка так дзвінко брязкала! До того ж хлоп'ята змагалися: хто більше заб'є голів у ворота, тобто у гойдалку.
Сашко був спритніший, він частіше влучав бляшанкою у ворота, а Лесик раз у раз "мазав". На майданчику зібралося багато дітвори, всі голосно верещали, коли бляшанка потрапляла у ворота, і це теж не сподобалося сердитому комендантові.
— Від вашого брязкоту вже й голова тріщить! Знайдіть собі іншу забавку. І що його робити з цією дітворою!
Якби комендант міг, він, напевне б, повиселяв усіх чисто дітей з будинку, а може, й з усієї Сокорівки.
Максимкові вже давно кортіло побігти до приятелів, але бабуся, мов на злість, насипала йому здоровенну тарілку манної каші і примушувала з'їсти всю. Такої мисюри каші, мабуть, і Рудий не здолав би!
— Нікуди не підеш, поки все не з'їси, — невблаганно сказала бабуся.
— Я потім доїм.
— То потім і підеш.
Довелося давитися — доїдати кашу.
— Чого ти так довго? — нетерпляче запитав Чап, коли Максимко, напханий кашею, пішов озуватися.
— Кашу їв, — поскаржився Максимко.
— Тобі каша миліша за нас, — дорікнув Чалап. — Цілий ранок на тебе чекаємо.
Максимко відкотив м'яча, що плутався під ногами, і хотів нищечком вискочити без пальта. Бабуся, звісно, не дозволила.
Аби швидше, Максимко вскочив у ліфт і — вниз. Вибіг з будинку саме тоді, коли сердитий комендант вже відняв бляшанку в хлоп'ят і поніс її геть. Аж тут — бац! З розчиненої кватирки восьмого поверху вискочив м'яч і прудко поскакав до Максимка.
"То, мабуть, бабуся кинула мені м'яча", — вирішив Максимко.
Чап з Чалапом хитро перезирнулись, але не сказали ні слова.
Сашко, побачивши Максимка з м'ячем, дуже зрадів.