Найдужче плескали в долоні Демкові друзі.
— Браво, Демку, браво, українці! — кричали вони.
Писанка й українські строї також усім сподобались. Біля стендів товпились люди з міст і сіл, розпитували…
— Демку, посидь біля виставки, мені треба піти до управління, — попросила мама.
— А Ліда? Хай вона посидить, я не вмію. Як будуть питати, що я розкажу?
— Розказуй, що знаєш, а як ні, кажи, що за чверть години я повернусь. Ну, не розбалакуй. Сідай на стілець та вважай, щоб ніхто нічого не взяв.
Демко сів за столиком. Відвідувачі придивлялись до вишивок, книг, різьби, брали їх в руки, а Демко просив, щоб були обережні та не розбили чого.
— Невже це справжні яєчка? — питала одна пані.
— Так, від курки, — упевнено відповів Демко. Це він знав.
— І це велике?
— А це — від гуски.
— А чи всі українці вміють так розмальовувати яєчка?
— Ні, не всі, — відповів Демко.— Моя тітка вміє, а я ні.
— А ця гарна різьба, звідки вона? — зацікавився якийсь пан.
— Майстер вирізьбив, — знайшовся і тут Демко.
— Гарна, гарна робота. А чи я міг би цю річ купити?
Демко подумав. Мама нічого не сказала про продаж. Але якщо хтось хоче купити, то чому й не продати? Якщо можна продавати капусту й огірки, то чому не касетку[10]?!
— Можна, — повагавшись, сказав Демко.
— Скільки вона кошту?
— Скільки вона коштує?
Демко поміркував хвилину і сказав найвищу ціну, що міг придумати:
— Десять доларів.
— Ось маєш, — сказав пан і взяв касетку.
Незабаром повернулась мама.
— Ну що, як господарював?
— Досить добре. Розповідав людям, що знав, і продав одну касетку.
— Касетку?! Яку? Може, ту, що отут стояла?
— Так.
— Ох лишенько! То ж велика цінність, позичена з українського музею. І за скільки ж ти продав?
— За десять доларів…— похнюпившись, промовив Демко.
— От біда! Слухай, сину, а ти б того пана пізнав?
— Думаю, що пізнав би.
— То біжимо його шукати!
І, доручивши виставку Ліді, мама потягла Демка за руку в натовп. Знайшли того пана! Він тримав у руках касетку.
— Шановний пане, я дуже прошу вибачити нас, — звернулась до нього мама, — але мій син, не знаючи справи, продав вам музейну річ. Це ж не наше майно, і ми не можемо її нікому ані дати, ані продати. Будьте ласкаві, візьміть назад ваші гроші. А як будете в місті, зайдіть до української крамниці, там є великий вибір мистецьких виробів. Я певна, що там ви знайдете подібну касетку.
— Я розумію, — сказав пан, — і вибачаюсь у свою чергу. Ось ваша касетка.
І, ще поговоривши про українське мистецтво, мама з Демком узяли музейну касетку й, полегшенно зітхнувши, вернулись до українського стенду. Там якраз спинився сам губернатор із дружиною, і Ліда з ними весело розмовляла, показуючи спосіб виготовлення писанок. А намалювавши писанку, нагріла її на свічці, витерла хустинкою і подарувала захопленому губернаторові.
12. Залишаємось!
Щотижня їздив Демків тато до міста на реєстрацію та на перевірку. Кожного разу родина з тривогою чекала на нього: вибігали на шлях, відкривали ворота й відчиняли дверцята авта. Кіт і пес також вибігали назустріч татові й чекали на добру вість.
— Ну що? Вже покликали на працю?
— Якби покликали, то я б лишився там, — сумно усміхався тато.— Навпаки, ще сто двадцять робітників звільнили. Дайте мені повечеряти, а тоді вчинимо велику сімейну нараду.
Повечерявши, тато якось урочисто сів у своє улюблене крісло; мама, Демко і тітка Марта присіли на канапі й чекали, що ж то він скаже.
— Я говорив із Миколою та його жінкою… Ми надумались, що можна було б нам назовсім перебратися на фарму.
— Назовсім? І дядько Микола, й тітка Олена, і Ліда, і Дмитро?
— Ні, тільки ти, я і мама. Нема надії, що мене знов покличуть до сталеварні, а сидіти без праці я теж не можу. Дядько Микола має працю, він буде й далі жити в місті, а нашу частину дому буде рентувати, все ж нам яка копійка перепаде. Ліда хай вчиться в коледжі, а ти будеш тут ходити до школи.
— А мама? А її праця?
— Мама буде працювати в Дітерів.
— От і добре! — втішився Демко.— Мені більш подобається жити в селі, ніж у місті. Тут усі всіх знають, один одному допомагають, тут є коні, я можу їздити, скільки хочу, а пізніше й свого власного коника дістану — правда, татку?
— Поки що ні, — відповів татко, — але як розбагатіємо…
З того, що мама й тітка не виявили великого здивування, Демко здогадався, що вже вони й раніше говорили про переїзд на село. Ну, нічого, дорослі мають свої справи, а діти — свої. Все ж таки тато із Демком радиться…
— А є ще одна справа, Демку. З цієї невеликої фарми хіба що сама тітка Марта могла б прожити, а нас же четверо, треба й Ліду вивчити, а потім і тебе. Треба щось ширше розгорнути, більше землі купити. От якраз сусіди продають два акри[11] землі, ми могли б купити.
— То й купи, — згодився Демко.— А що ми на тій землі посадимо?
— А як ти думаєш?
— Я думаю — кукурудзу! Всі її тут сіють і добрі гроші здобувають.
— Не вийде, Демку. По-перше на кукурудзу, щоб її продавати, треба багато більше площі. А головне — тіточчин трактор старий, часто псується, нема в нас ні сівалки, ні комбайна. А машини коштують тисячі доларів, а таких грошей у нас нема…
— А якщо садок насадити? Для садка не треба комбайна? — запропонував Демко. Очі його сяяли.— Вишень, слив, абрикос, яблук насадимо, га, тату?
— Це було б добре, синку, але тут є перешкоди. Кілька літ пройде, поки той сад підросте та почне родити. Крім того, треба вміти його доглядати, а я ж майстер сталеварні, а не садівник. Без досвіду сад може пропасти.
— То що ж тоді нам робити, тату? — затривожився Демко.— Що ж ми могли б почати?
— Я думаю, що ми могли б насадити на тих двох акрах полуниці. Вони ростуть швидко, на другий рік вже й зародять, а я вже трохи знаюся на цій справі, та й Марта навчилася з телевізійних лекцій. Полуниці треба удобрити, підпушувати та добренько поливати, от вони й родитимуть. Посадимо і ранні, й середні, і пізні сорти, та й пустимо людей, щоб самі собі й збирали. Пам'ятаєш, як ми колись на фармі збирали?
— Пам'ятаю. Тільки якщо всі люди будуть стільки ягід їсти, як я, то ми небагато заробимо. Але якщо по п'ятдесят центів за фунт… Тату, а скільки ми заробимо за рік? Тисячу доларів?
— Ой ти, купець! Спершу треба їх посадити та виростити, а тоді вже й гроші рахувати.
— Я буду їх сам поливати, татку, і пугало поставлю!
— Сам ти пугало! — засміявся тато.— Але без жартів, я думаю, що саме це нам слід зробити. Великих грошей не маємо, але ж і ми дещо заощадили, і Марта трохи заробила…
— І я наші овочі продавав — також багато грошей заробив! — не втерпів Демко.
— Еге ж, ти й на ярмарку десять доларів заробив, — усміхнулась мама.— Але треба сказати, що ти таки добрий хлопець, і може, ще з тебе неабиякий фармер вийде!
Отак вони й лишилися на фармі і почали нове життя.