– Тому нічого не порадиш. Треба – що мені тепер почати, бо що ж: от я прожила тиждень, проживу ще тиждень, а далі що?
– Та що ж, Софійко, – відмовив знов Турковський, – тобі треба вдруге заміж вийти, та й годі! Що ж, не нажилась за князем, то, може, наживешся за графом! Ти ще молода, не вік же тобі зоставатись удовою.
– Заміж! Цікаво, за кого б то я тут могла вийти заміж?
– Ну, за кого! звісно, так хутко не може ніхто знайтись, але поживеш, пождеш…
– Ждати! Та й що ж я діждуся? Я, здається, усіх тут у вас бачила, кого могла побачити.
На тім розмова кінчилась. Софія пішла у свою кімнату, сіла й задумалась. Не в перший раз була між ними така розмова. "Мама правду каже: я мушу думати щось, бо тут жити я не можу, – з самої нудьги можна пропасти! Сумно, глухо!.. Татко каже: заміж. Але хто ж справді тут єсть? Хіба той відставний майор, що то приходить до татка і кожний раз такого диму з тютюну напустить на всю хату, що я аж млію? Або той акцизник, що тільки й мови у нього про собаки та про горілку? Фе! аж бридко!.. А з путніх людей хто ж мене тут знайде? Та й де б він тут узявся!.."
Тут увішала мати і торкнула Софію за плече.
– Софійко, там пан Шпачинський приїхав. Може, вийдеш?
– Ні! Пощо маю виходити? Що я з ним говоритиму? Про карти, про коні чи про ярмарки?..
– Але що ж ти всіх цураєшся? Не можна так, – що ж з того буде, як ти будеш ховатись від усіх?
– А що ж з того, як буду виходити?
– Ну, все ж роздивишся на людей. Сама ж нарікаєш, говориш: нудьга, глушина!
– Хіба ж не правда?.. Що ж мені ваші люди поможуть?
– Бачиш, Софійко, якщо не хочеш вік бути вдовою, то треба щось думати. Удруге трудно сподіватися такої партії, як покійний князь, – тепер і аристократи дивляться за віном, а твій титул тут небагато поможе.
– Та що ж? Невже мені за якого-небудь Шпачинського йти?.. Воліла б уже згинути у сій глушині. От подумаєш – партія!
Пані Турковська подалась до дверей.
– То не вийдеш? – спитала.
– Ні!
Пані Турковська вийшла до гостя сама.
Софія почала турботно ходити по хаті "Ні, мушу сама собі ради шукати! – розважала вона. – Перш усього треба вирватися з сієї глушини, – що, справді? Якої долі я можу тут сподіватись? Треба в ширший світ, там, може, знов у люди вийду. А ні, то хоч знатиму, що не засниділа я у Ведмежому Куті (от іще назва!), не поховала себе живою!.."
Увечері за чаєм Софія мала зважливий вираз лиця. Знати, що вона мала щось на думці і от-от хтіла вимовити його.
– Знаєте що, тату? – обізвалась вона зненацька. – Я хутко поїду від вас.
– Що ти кажеш? Куди? – запитали батько й мати в один голос.
– Знов у місто. Що ж я тут робитиму? Нічого я тут не діждусь, а тільки зануджуся марне. Я тільки вам тут заважаю.
– Ну, се пусте!.. тільки вже коли ти думаєш, що тута марне час уводиш, то звичайно… Але що ж ти робитимеш в місті? Де ти подінешся?
– Де? Коли вже інакше не можна, то мушу стати десь на службу.
– Ти – на службу? Подумай, що ти кажеш!
– Ну, а що ж, що ж маю робити? У місті я хоч можу мати надію на ліпше, там хоч людей бачитиму, світ, нудьги тутешньої збудуся! Та й невже я навіки йду в службу? і я ж вільна яку хочу службу вибрати.
– Ба, уважай сама – ти вже не дитина… Тільки як же так їхати? Треба б щось певного знати, бо де ж так відразу можна службу знайти?
– О, я об тім не журюся! Мене одна баронеса запрошувала за компаньйонку до себе, ще тоді, як мала до вас їхати. Аби моя хіть!
– Хіба та хочеш їхати до неї?
– Я мушу їхати до неї.
Батько й мати не затримували довго дочки. Другого ж таки дня Софія почала збиратись, а за три дні була вже в місті. Першого дня вона вдалась до баронеси.
– А, се ви!.. – мовила на вітання баронеса, і ледве примітний посміх чувся в тих словах.
– Так. Я роздумалась, порадилася з родиною і зважила, що можу прийняти ваші запросини.
– Се добре, бо я от хутко виїжджаю за границю. Якби ви трохи спізнились, то б не застали мене. Якщо ви стаєте у мене, то збирайтесь у дорогу.
– Я готова.
– Коли можете переїхати до мене?
– Хоч зараз.
– То переїздіть. Тоді поговоримо про всі умови. Поможете мені збиратись.
– Добре. Я зараз переїду.
От Софія і в баронеси. На службі!.. Відразу мусить взятись до роботи: треба вкладати речі баронеси, – хутко виїздити. Софія пішла до будуара, аби взяти деякі речі, потрібні в дорозі. Ступивши на поріг, вона спинилася нагле і відкинулася цілою постаттю, немов угляділа щось дивне чи страшне.
– Боже, моя канапка!.. – скрикнула вона стиха, але спотвореним голосом.
Так, у кутку в будуарі стояла її рожева канапка. Софія стала і з жалем дивилась на тую канапку… Коли се з другої хати почувся голос баронеси: "Eh bien!.."
Софія кинулась, хутко пройшла до будуара і, зітхнувши, взялась до роботи. Знайшла несесер баронесин і почала вкладати у нього різні "найпотрібніші" дріб'язки. З нервовим поспіхом поралась вона, хутко справилась і, віддавши несесер служниці, пішла в свою кімнату. Там вона заломила руки і заридала: "Ах, яка се мука, бачити свою колишню найдорожчу річ тепер!.. Як сей будуар похожий до мого… Ох, коли б вже скоріше виїхати звідси, чи що!.." Софія мусила знов іти вкладатись. За роботою вона в думці боролася з своїм жалем. "Ну що ж, поїду за границю, нічого сього бачити не буду, не буде часу журитися… А може, там і доля знайдеться…"
За день, за два все було влагоджено, і рушили в дорогу.
"Богу дякувати! Хоч далі від сього міста! – думала Софія. – Хоч мене жаль той гризти не буде!"
Шкода, жаль не зостався у рідному місті.
7
Швидко, швидко летить поїзд! Красні краєвиди, мов у сні, зміняються. Високі гори, квітчасті долини, швидкі річки – все так швидко повстає і зникає, немов у тій казці, що то від помаху чарівної хусточки вставали й гинули гори та долини. Далі почалися великі темні луги. Стрункі високі дерева снуються перед очима, неначе водять який чарівний танок. Он веселеє коло молодих сосонок, – як чудово грає між ними багряний промінь західного сонця!
Софія стоїть у вагоні першого класу і дивиться у вікно так пильно, насупивши брови, її не чарують розкішні картини, будять вони в серці жаль пекучий! "Тут я проїздила тоді! – пригадує вона. – Князь казав мені: "Як будеш проїздити вдруге сею стороною, то пригадуй містини знайомі!.." Пригадую, пригадую!.."
– Sophie, зачиніть вікно – протяг! – обізвалась баронеса, лежачи в другому кутку вагона. – Поки доїду до тих вод, то зовсім розхоруюся!
Софія закусила губу і ще більш насупилася, однак причинила вікно. Стала знов і дивилась та поринала у спогадах.
– Sophie, подайте несесер! – знов баронеса озвалась.
Софія не чула того. "Тут я згубила тоді свою обручку. Я так за нею журилась, а князь казав: "Не журись, не варт, кращу куплю". У Відні купив мені обручку; ох, де вона тепер? Нема, та й на що б здалася!.."
– Подайте мені несесер! – гукнула баронеса. – Що се з вами сьогодні робиться? Нічого не чуєте!.. Чи мушу сама встати?
Софія мовчки подала баронесі жадану річ і подалася знов до вікна.
– Годі вже вам там стояти. Збирайте краще всі речі, щоб чого не забутись, бо хутко нам треба буде виходити. Чуєте?
– Зараз! – і Софія почала раптово збирати та складати різні дріб'язки, що порозкидала баронеса навколо себе.
Став поїзд. Усі рушили до двірця. Софія вела баронесу під руку, бо та казала, що їй голова морочиться після їзди. У другій руці Софія несла несесер та коробку з капелюхом, носильщики несли за ними силу коробочок, пакуночків і всякої всячини. "Ах, мій боже! лізе, як той слимак!" – думала Софія, ведучи свою пані, їй було сором, і вона не сміла звести очей на юрбу людей подорожніх.
В дамській кімнаті баронеса безвладно опустилась на канапу.
– Дайте мені спирту! – мовила вона до Софії слабим голосом.
Софія кинулась до несесера, подивилась там, потім пошукала у саквояжі і там не знайшла спирту. Вона стурбовано глянула на баронесу.
– Вибачайте! при нас нема спирту, – мовила тихо.
– А де ж? – запитала баронеса голосніше і трохи вже прикро.
– Я вложила його в скриню, – ще тихше відповіла Софія.
– Сього тільки недоставало!.. І про що ви думаєте? Скажіть мені, нащо у вас голова на плечах? C'est une affrense négligeance !.. Принесіть води.
Несучи воду, Софія глянула убік і побачила двох панночок, що дивились просто на неї, одна усміхаючись, а друга журливо. Софія зчервонілась, і сльози стали їй в очах.
– Ідіть влагодьте, щоб ми могли швидше їхати до готелю, – мовила баронеса, не глянувши на неї.
Софія пішла, їй уперше приходилось клопотатися подорожніми справами, однак якось-то влагодила все, і рушили до готелю. В готелі баронеса лягла в ліжко, а Софії казала вийняти зараз же все зо скрині і знайти спирт. Була то справа досить довга.
– Тепер можете йти. Поставте спирт біля мене. Вкрийте мене ліпше, тут холодно. Ах, як ви се незручно робите! Добре вже. Не забудьте ж: ми завтра рано далі їдем, – щоб не спізнитись. Щоб усе було на місці.
Софія пішла в свою хату, але спати ще не лягала. Після всіх турбот вона не могла хутко заснути. Сіла до столу і почала писати лист:
"Дорога мамо!
Правду кажучи, нічого писати тепера, бо ми ще не доїхали до тих вод. Але я хочу поділитися з вами своїм жалем. Мені здається, що гірше, як мені тепер, то вже не може бути. Здумайте собі: я ще не побула й півмісяця у баронеси, а скільки прикрості завдала вона мені! Боже, що ж то буде далі!.. Сьогодні я цілу дорогу стояла край вікна, дивилась та спогадувала колишні часи. Чи давно те було? Мені здається, що та шлюбна подорож давно-давно минула, але я пам'ятаю кожну дрібницю з того часу. Цілий день я рвала собі серце тими спогадами: тільки що заспокоюсь трохи, зараз якась дрібниця збудить знов мої спогади, і так мені жаль стане! Ох, здається, краще було б, якби я була теє все навіки забула!.. Баронеса вередує безперестанку. Сьогодні мені на цілий дворець сорому наробила: привселюдно пекла мене за якийсь нікчемний спирт. Ще мені тії спирти, та оцти, та еліксири! Все то вона, бачте, свою вдачу показує: має des nerfs dérangés!.. А гризти та капризувати нерви не заважають. Здається, могла б подумать, що не тільки вона має нерви. Вона так зо мною обходиться, наче б я зроду була її слуга: те подай, те принеси, того не забудь! Як я з тим клопотом справляюсь – і сама не знаю! Сьогодні мусила з її пакунками носитись, і карету наймати, і в готелі розкладатись, – не знаю, де в мене сили на те все стало.