Він був у колі тих, кого він любив і хто любив його, серед людей, кожен з яких у цю чудову мить був настільки щасливий, що просто на просто не знаходив собі місця і навіть якби він просто зараз здійнявся б до небес, то все одно не зміг би відчути себе таким же вільним, як і в цю дивовижну мить спокою серед душевного тепла...
Ніхто й гадки не мав, що після того, як вони зустріли таке прекрасне і неймовірне свято, провівши його в колі найближчих людей, у суцільній лише радості, у повній злагоді й умиротворенні, ніхто абсолютно ніхто не міг навіть подумати про те, що цей рік, який, здавалося б, принесе з собою, нарешті, бачення і розуміння того, що буде на нас чекати завтра, на знак відплати приніс цілковиту розруху і загальний страх.
Однак не дарма кажуть: як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Усі з присутніх були єдині, як ніколи раніше. Вони зібралися не тільки щоб побачитися один з одним, а для того, щоб довести всім і насамперед самим собі, що незважаючи ні на що, вони всі разом, вони стоять один за одного горою і непохитні у своїх інтересах. І в разі настання непередбачуваних обставин їхня єдність буде в рази міцнішою, ніж могло б здатися на перший погляд, символізуючи повне об'єднання добра проти всюди сущого і всепоглинаючого зла.
Коли ж галас щодо нарощування військ біля кордонів став просто нестерпним, художник уже не знав куди себе подіти. Кожна розмова з родичами та друзями, з якими вони зовсім нещодавно чудово й мирно проводили час святкуючи й живучи повноцінним життям, раптом припинилася.
Уся радість, добродушність і щастя, немов у мить провалилися в якусь прірву, в якій із кожною миттю зникало все більше і більше з поля зору в непроглядній темряві.
Батьки не знаходили собі місця, переживаючи за долі своїх дітей, без будь-яких скромностей вдаючись до справжнісінької паніки. Художнику було це не зрозуміло. У нього, поки що, дітей не було, тому й розділити їхні переживання він просто не міг.
Більшість же його близьких і не дуже товаришів просто намагалися не звертати увагу на все, що відбувається, живучи і далі своїми розміреними або ж активними життями. І знову-таки, ніхто просто не бажав вірити в усе те, що могло статися та наче керуючись законом Мерфі сталося.
Однак, коли ж заходили розмови про те, хто як вчинить у разі, якщо, так би мовити, "почнеться те, що почнеться", думки розділялися так само, як нечисті на руку чиновники поділяють між собою бюджетні кошти.
Хтось казав, що відправиться нести службу і захищати країну, інші ж говорили, що насамперед запишуться до волонтерського штабу або ж чогось подібного, однак знаходилися й ті, хто був повністю чесний і відкритий своєю душею, кажучи просто, що найімовірніше вони спробують виїхати за кордон, шукаючи там кращої долі.
Що ж до самого художника, то з ним усе було не настільки однозначно. Він мало чим був схожий на героя, як зовні, так і внутрішньо, здебільшого він вважався доволі замкненою людиною, а саме з тих, які з вельми малою часткою ймовірності вирушили б до найближчого пункту, щоб записатися на службу добровольцем, взявши до рук автомат, відправившись захищати країну, в якій він народився і виріс. Однак водночас такі люди просто не могли не викликати в нього захоплення, бо просто немає більш самовідданих людей, ніж ті, які готові підписатися під справою, що може позбавити їх життя будь-якої миті, в той час, коли вони трудитимуться в поті чола на благо суспільства, заради миру та майбутнього.
Крім усього іншого, художник й гадки не мав про те, як все ж таки йому слід було б чинити в разі, якщо... Так! Він буде тут. Це його місце, не важливо, з автоматом в окопі або ж у підвалі під обстрілами, але це його місце — це його полотно, на якому він має творити, місце, де йому судилося опинитися, орудуючи одними з найсмертоносніших знарядь на всьому білому світі: словом, красою і душевним вознесінням, відстоюючи свій фронт так, як це роблять справжні воїни, будучи захисником того, що вічно: захисником мистецтва.
Перебуваючи під сильним впливом того, що відбувається, художник не придумав абсолютно нічого кращого, ніж те, що він умів і любив робити найбільше на світі: писати картини.
Цього разу його робота складалася зовсім інакше, оскільки молодий чоловік ніколи раніше не працював під впливом подібних емоцій, почуттів і переживань. Його пронизувало наскрізь почуття відрази, бо він просто на просто ненавидів абсолютно все, що було пов'язане з війною, не терпів навіть жалюгідних розмов про те, що війна — це двигун прогресу або ж місце вічного героїзму і прояву нечуваної раніше відваги.
Для митця, війна була просто інструментом, що прискорює людську смерть. Що дарує лише біль, страждання, руйнування всього того, що коли-небудь можна було назвати людяністю або ж її досягненнями. Усе стирається в прах, від пам'яток давнини, до безцінних вчень, які могли б змінити світ у майбутньому. Що вже тут казати про людину, настільки малу істоту, яка, на превеликий жаль, у гонитві за власними амбіціями і прагненнями ці самі прокляті, і ніякі інакше, війни й починає...
На думку художника, ставлення людини до війни формується з самого дитинства.
Їй мають чітко і ясно пояснити, що війна — це не просто погано, а це найжахливіше і найпідступніше, що тільки може статися із людством, на рівні із природніми катаклізмами та хворобами. Людині впродовж усього її життя повинні давати досить чітке розуміння того, що на війні немає переможців, у ній так чи інакше програють усі, бо ціна, так званої "перемоги" — це людські життя, які не варті жодного аспекту державотворення та факторів його діяльності. Війни починаються і закінчуються смертю і тільки нею супроводжуються, ось і все.
Тому завданням, зокрема й людей мистецтва таких як художник, на його особисту думку, було донесення до суспільства простих, але водночас таких не стійких і непостійних реалій, як війни, людські стосунки один до одного, відношення людини до природи і всього іншого навколишнього світу і багато-багато чого іншого.
Будь-яка влада не потребує свідомого суспільства, бо воно, найчастіше, складається з мас, що являють собою більшість. У зв'язку з чим рідко коли виявляється так, що усвідомленість мас здатна на фільтрацію думок, а точніше — на опрацювання та прийняття категоричних рішень, пов'язаних з їхнім власним життям, бо це так просто, коли про твій порядок і спільноту дбає хто-небудь інший, замість тебе. І водночас дуже дивно, що за такої неймовірної зручності, коли практично кожне кардинально важливе рішення ухвалили за Вас, Ваше ж власне життя однаково залишається на тому ж самому місці або ж просто починає схилятися до регресу, бо більшість просто боїться змінити щось хоча б на краплю у своєму житті...
На думку художника, саме через небажання вимагати і бажати більшого, ми і залишаємося у вічному невіданні, немов у якійсь глушині. Бо просто боїмося стати на стежку змін, навіть якщо ці зміни виявляться гарантовано-позитивними.
До всієї цієї "байдужості" митець відносив і те, як будь-яка влада, користуючись наївністю суспільства, поступово, але вірно, у власних мерзенних цілях веде його до такого чинника, як війна.
Їм стає начхати на власний же закон, на повагу до будь-яких моральних та етичних прав, після чого цій самій владі стає певною мірою начхати навіть на саму себе, бо нею вже починає керувати цілковите відчуття вседозволеності, під час чого маси стають настільки наївними й довірливими, що їм навіть не доводиться більше малювати "золотих гір", вони просто продовжують покірно слідувати і виконувати те, що їм буде велено, послужливо ступаючи на поклик своїх керівників, хоч на війну і вірну загибель, хоч у явне і неминуче небуття людське.
Життя завжди таке життя…
Він розривав самого себе всілякими думками, художник вирішив навчиться з ними взаємодіяти. Він прийняв рішення написати благодійну роботу, щоб не бути прив'язаним до зобов'язань, навіть перед власним відображенням в дзеркалі. Йому завжди працювалося набагато вільніше тоді, коли він усвідомлював, що це в будь-якому разі послужить комусь на благо, а критики й уваги в його бік буде виділено зовсім небагато.
За його баченням, дана картина була зобов'язана містити в собі особливий посил, в якому він зможе поєднувати кілька направлень, як смислових так і професійних: від любові і принади, до болю і почуття цілковитого жаху від побаченого, щоб кожен з людей, хто її побачив, був вражений тим, скільки емоцій цей витвір зміг увібрати в себе і передати його тим, хто його оцінить і зможе побачити в ньому всю відвертість і переживання художника.
Молодий чоловік категорично вирішив, що ця картина має просто на просто кричати про те, наскільки жахливою є війна та так, щоб не вимагалося ніяких пояснень і, крім усього іншого, у ній мала передаватися вся любов автора до того, що він щиро цінував усім своїм серцем.
Кожен поважаючий себе автор, рано чи пізно, починає робити виклики самому собі. Адже саме вони, а не тільки аспекти матеріального існування, змушують його знову та знову закохуватися у те чим він/вона і займається.
У його очах уособлення всієї любові мав увібрати в себе Київ. Рідне йому місто, з яким його пов'язувало все життя, місто, яке він любив і не дивним коханням, а всією щирістю свого серця.
Художник доволі часто використовував його у своїх роботах і цього разу вирішив не робити винятку, оскільки воно краще за всіх підходило під його задум.
Поверхневе бачення картини вже прояснювалося в голові митця, однак для повного розуміння і бачення своєї роботи він не придумав нічого кращого, ніж ввібрати в себе всю красу і велич свого міста, яке він вкотре має передати на одному зі своїх полотен, безтурботно і вдумливо блукаючи його чарівними й привітними вулицями...
Місто було просто прекрасним як ніколи раніше, і лише люди, які в ньому проживали, ходили з очима повного здивування, дивної віри або ж абсолютної порожнечі з домішкою байдужості.
Він просто дивився на навколишні красоти так, як закоханий юнак не може відвести своїх очей від коханої, котрій він тільки що подарував чарівне кольє, попросту спостерігаючи за тим, як вона: вільна та безтурботна сливе біля нього, торкається його волосся своїми ніжними руками та шепоче свою невблаганну вдячність йому на вушко, всією лагідністю свого чарівного голосу.
Тепло… саме лише душевне тепло пронизувало молодого чоловіка в ту мить.