До війта прийшло запитання, чи маємо уже громадський шпихлір, і що ми думаємо робити, аби касу позичкову у нас запровадити. Як же кажете, громадо?
– А нам же школи нащо? – закричало кілька голосів, – обходилися дотепер без школи, то можемо і дальше.
– Вони нас не питають, чи нам її треба чи не треба, а кажуть, аби була, бо дадуть нам екзекуцію! – каже Правдарюк.
– То ж добре, – каже Семко Маланюк, найбільший п'янюга у селі, – школа як школа: але на що ж нам ще шпихліря?
– А не дай Боже голоду, то хто тебе з цілим домом годувати буде? Може Мортко Більбах або Мошко Гулис? – запитав Правдарюк.
– Ба най вони блохи годують, не мене! – аж закричав Маланюк, – се вже правда, що шпихлір би здався, бо за голод ніхто не може ручити: а позичкова каса ще борще би здалася, бо жиди зачали вже собі такі процента правити, як сама істовина. Та вже таки і не хочуть давати більше: а тут податки ідуть, а тут не одно. Василь Нестерюк читав нам оногди не одно і про шпихліри і про скриньки позичкові, і то все мудро та розумно, але відки гроша взяти? А на початок треба конечне гроша, без того не обійдеся.
– А кілько ж ти думаєш, щоби гроша треба на початок? – питає Правдарюк.
– А вже ж, – каже Маланюк, – треба би на будинок та на асекурацію найменше дві тисячі. Тепер же треба би на школу що найменше три тисячі, то вже маємо п'ять тисяч. Відтак на позичкову скарбону треба би також три тисячі, аби початок зробити: отже ж маємо вісім тисяч. На кінець же ж, як самі видите, треба і на дім божий гадати, бо вже і крізь дах зачинає чуріти як крізь решето, і дзвіниця похилилася, і одно, і друге! я на се рахую також дві тисячі: – отже ж маємо вже десять тисяч, а відки ж їх узяти? Бійтеся Бога! чи вже хочете, аби ми у світ пішли! Чи що такого хочете з нами зробити?
– Я не хочу, Семку, аби ви світа ловили! – каже Правдарюк поважно і без ярості, – я лиш хочу, аби ви мене вислухали, бо і я знаю дещо рахувати, не лиш ви. Отже слухайте мій рахунок, а слухайте добре та уважайте! Се є так:
У року маємо 52 неділі. Припустім, що кожної неділі проп'є господар у корчмі 30 крейцарів: то винесе через цілий рік – 15 зр. 60 кр.
Тепер возьмім 20 свят у року, що не в неділю припадають, також по 30 кр., винесе – 6 р.
Тепер великдень, різдво і празник у року, найменше по 3 р., робить – 9 р.
Тепер випаде кожному господареві у року найменше одна оруда: чи то хрестини, чи весілля, чи похорон. На таку оруду я рахую лиш – 6 р.
Тепер п'є собі господар у кождий будень рано за 2 крейцарі, а в вечер за 2 крейцарі горівки: буднів маємо у року 290, то винесе на рік лиш – 11 р. 60 кр.
Тепер же ж і у жінки така душа, і вона собі гадає: коли чоловік може випити
рано і в вечер по порциї горівки, то можу й я! Отже ж робить на рік також – 11 р. 60 кр.
То чинить на рік усього – 59 р. 80 кр., т. є. майже 60 р.
Тепер же маємо у нашім селі 378 нумерів (осад), отже ж пропивається щороку у Срібнарові небагато – лиш звиш 22 600 р. А щоби ви не казали, що я взяв може жидівську крейду, то рахуймо лиш половину того, от лиш ту одну дурничку, то одно ніщо: 11 300 р., кажу вам: лиш одинадцять тисяч триста ринських. Се вже чей не скажете, що забагато рахував!…
– Ох, Божечку ж ти наш! – крикнула ціла громада, як один.
– А пану Семкові Маланюкові забагато є тих десять тисяч на громадське добро викинути! То ліпше жидам 11 300 р. за пусте болото, за проклятий одур, за пекельну смолу упхати? О люди, люди! чи вас уже жиди зовсім так тою горівкою зачмелили, що ясну як сонце правду не можете пізнати?
– Панове громадо! – аж крізь плач закричав Семко, – вірні християне! душі божі! послухайте ви мене, одного посліднього п'яницю у селі! Як стоїть осьде церков Господня, і як стоїть осьде душпастир наш дорогий: так увійдім усі у дім божий і присягнім на три роки, коли вже не на цілий вік, що тої пекельної смоли не візьмемо до уст наших, – то будемо мати і церков нову, і школу, і скриньку позичкову, і шпихлір громадський, і честь, і здоров'я, і славу на цілий край, і що самі загадаємо! Що ж ми не можемо собі за 33 900, кажу, тридцять і три тисячі дев'ять сот ринських справити і запровадити? Ходім, панове громадо, і зложім присягу перед Ісусом Христом, що з дияволом боротися будемо до остатньої нашої сили! За мною, панове громадо, кому ще душа і жінка і діти милі!
Як раз увалила ціла громада у церков святу. Пан-отець узяли присягу від цілої громади; а як громада присягала, то усі плакали, і пан-отець навіть заплакали як мала дитина, тай кажуть:
– Любимі діточки мої! Як ми тут з радості плачемо, так святі ангели плачуть тепер з радощів перед Спасителем нашим Ісусом сладчайшим, котрий, споглядаючи на нас, благословить нас десницею своєю! О любимі діточки Христові! ви не знаєте, яку утіху, яку радість ви таткові нашому небесному завдали, а дияволу кілько смутку та нужди! О, стережіться єго, сокотіть, аби вас знов не під'юдив, аби ви вашу нинішню святу присягу не зломили, а відтак ще глибше у пекло не попали, як мали передше уже у нього потавати!
– Ба не діжде того ворог божий і людський! – сказав Маланюк, – таже ми преці люди якісь, не собаки, і душу маємо в тілі, а не суху пару. Бога будемо благати, а Він нам допоможе!
– Амінь! – благословили пан-отець.
Громада розійшлася весела собі, як на Великдень, пішла по домах, а пообідавши на прохід у поля.
Лиш Морткові Більбахові не було весело; бо як єму уповіли, що в церкві сталося, так жінка єго Хуна і зійшла з розуму. Не могла, видно, сердешна, тих 33 тисяч, що мала їх уже як в кишені, через свою захланну душу пересадити. От і відвезли її до Львова до шпиталю.
7. ЩО ДІЄТЬСЯ ДАЛІ У СРІБНАРОВІ, І ЯК ФАРМАЗОНИ СОБІ ЖИВУТЬ
Тиждень і другий жиди ще сиділи тихо, не казали нічого. Усе гадали собі, що се фрашки, і що люди знов таки зачнуть пити, як давно пили. Але як узріли, що се таки не жарт ані фрашки, то вони гай барилки в руку, та по хатах як з якою колядою. Але ж бо і вдала їм ся штука!… Мошко Гулис сирота загубив аж один патинок, так єго Гриця Пшеничного жінка коромеслом від хати гнала, а другі жінки також з коромеслами та з віниками стояли коло воріт, та лиш ждали, аби котрий жид навернувся; були би єму воду освятили, не бійсь! Але жиди потямили, що й погано Тетяно! а вони гай до Правдарюка.
– Ай-вей! – кричать, – пане війте, рятуйте, вони нас хочуть убити!
– Де? у корчмі? – питає Правдарюк.
– Ні, не в корчмі, але по домах! Ми пішли до них як до людий, з честію, з горівкою, а вони до нас з віниками та з коромеслами нівроку довгими, як отой журавель в вашій керниці! Прошу вас, кажіть їм що! Ну!
– Я їм що маю казати, коли вони право мають, пускати в хату або не пускати. Але вам я скажу таке, що як підете мені ще раз коло хат з горівкою, то вас дам до арешту, се аби-сьте знали!
– Eй-вей, eй-вей! – заридали жиди, – а коли бо вони нам дуже страх багато гроші винно! Най нам хоть гроші віддадуть!…
– Я людям сам казав, аби вам грошей не віддавали, аж доки суд на те не розсудить! – каже війт, – бо ви п'яним людям не смієте гроші зичити ані векселі від п'яного брати. А коли хочете без суду обійтися, то спишіть мені на папері, кілько хто в вас узяв, так я уже смотрити буду, і тогди аж скажу вам довг віддати, як переконаюся, що ніякого шахрайства не було. От так!
– Герсти?
– Не герштикайте ви багато, але руште домів, а то я вам зараз покажу, як з начальником в селі обходитися. Не гадайте, що я вам Павло Дзюб!
Жиди зібралися як огонь, тай повезлися по корчмах собі.
Багато би було тут вам що уповідати, як то жиди шукали собі усілякої напасті та ключки, то на Правдарюка. то на Василя, то на громаду, то нарешті на пан-отця; як то вони їхали до міста та подавали усілякі скарги, та хто зна що на тих трьох; як то вони писали до Львова та до Відня, як нарешті і комісія виходила, та ніякої провини не найшла, а жиди ще мусіли комісійні кошта платити; як потому прийшла для громади похвала від губернії, та і від самого преосвященного митрополита зі Львова і то на письмі; як подавав Мошко Гулис Лаврикову Марцю за патинок, і як єго в суді ще злаяли добре та казали, що лихо робила, що єго віником по плечах хоть раз не потягла.
Але то все ви собі можете і самі зміркувати, як то було, а я вам ще лиш розповім, як собі наші срібнарівські фармазони жили, що вони робили і як вони заходилися. А то так вони заходилися.
Горівки і жодного трунку не хотів ні один з них і до рук брати, бо і уся громада так. По празниках не волочилися, а коли пішов хто, то лиш до церкви святої, аби на боже дати, а зараз по службі божій собі домів. А коли прийшов хто до них на празник,то вони єго дуже мило приймали, але горівки не смів ніхто, і свої навіть у хату нести, не аби що.
У неділі і свята був кождий фармазон у церкві а то з усім домом. Прийшовши з церкви святої і пообідавши, припочивали всі, а припочивши, ішли до своєї фармазонської старшини: раз до Правдарюка, раз до Складана, а раз до Василя, бо Василь уже був жонатий, а з ким – то чей угадаєте. Жінки і діти ішли також усігди з своїми чоловіками: тут минало їм ціле пополуднє, як одна година, на милій розмові та на читанні, бо Катря навчилася читати, то вже такі їм штуки вичитує бувало з книжок, що і забавишся і насмієшся і жалуєш, чому то вечір ще хоть удвоє не довший.
А що між іншими кождій дуже цікаве було, то те, як Катря їм читає, як то треба їсти варити, аби страва і смачна і поживна була, і не много коштувала. А ся річ тому їм така цікава була, бо фармазони дуже на те уважали, аби страва поживна і порядна на їх столі була, бо так їм припис казав, не так як бувало, що жінка поколотить там що-небудь і поставить на стіл, гей тій собаці, якихсь помий. Тож і не дивниця була, як чоловіка бувало по такій страві за горівкою тягне.
Коли жінки так бавилися, то чоловіки бувало з своєю старшиною у другій світлиці на раді та на розмові. Тут кождий оповідав, що він цікавого за цілий тиждень зазнав, що покмітив, що уважав, а як хотів котрий з них що нового доброго у себе запроваджувати або зачинати, так тут зараз і уповів, і всі радили над добром кожного, як би над своїм власним. Потому розказував їм Василь, що цікавого по світі діється, а відтак читав цікаві і добрі книжки або учив їх на таблиці рахувати, до чого усі дуже цікаво і охочо бралися, бо знали, що не вміючи добре рахувати, годі теперішними часами і на світі так прожити, аби не бути ошуканим.
Отак промине бували ціле пополуднє, що і не знаєш де, а скоро зачне смеркатися, так Василь зараз ліру в руки, тай вийдуть усї у сад або до другої світлиці до жінок.