Не відриваючи від юної красуні очей, він наосліп вимацував довкола себе руками. — Де фотоапарат?.. Куди подівся мій фотоапарат?! — В останній фразі пролунало стільки розпачу, наче вже йшлося про його власне життя.
Оклик Григорія Михайловича привів мене до тями: я згадав про власний "Зеніт", що висів звично на грудях. Висмикнув поспішно з футляра, став наклацувати, кадр за кадром, не жаліючи плівки. Григорій Михайлович уже стогнав так, наче в нього розпочалися передчасні пологи:
— Фотоапарат!.. О-о-о, де мій фотоапарат!..
— Годі, Анатолію Андрійовичу, — зупинив мене Віктор Микитович Крат. — Залиште хоч кілька слайдів на свою дружину.
Анатолій же з якомога байдужішим виглядом додав:
— Це що! В нас на Памірі не такі красуні трапляються.
— Хто заховав мій фотоапарат?! — 3 Григорієм Михайловичем вже починалась істерика.
Коли врешті поїхали й кишлак лишився позаду, Віктор Микитович, який сидів поряд з Гірштейном, обернувся до Григорія Михайловича:
— То ви питали про свій фотоапарат? — Мефістофельське обличчя його, прикрашене гостренькою борідкою, було як ніколи серйозне.
— Апарат, — простогнав нещасний.
— Так він же висить оно поруч з вами!
— Що ж ви не сказали раніше?!
— А звідки ж я знав, що він вам так необхідний?
На місці Григорія Михайловича я вибухнув би не знати якою лайкою. Але наш супутник лаятись просто не вмів. Лайка й Григорій Михайлович були явищами настільки несумісними, що коли б він вилаявся, ми поніміли б навіки. Тому він тільки вигукнув:
— Зупиніть!
І смиконув дверцята машини.
— Ви куди?
Не відповів. Не оглянувся навіть.
— Григорію Михайловичу!
Григорій Михайлович уже біг у зворотному напрямі.
— Все одно ж не застанете! Вона вже пішла!..
— Поїхали слідом. Бо ще ожениться, — сказав Анатолій.
І ми повернули назад.
Красуні ж, звісно, уже не було. Сиротливо дзюркотіла вода, всі фарби довкола здавались пожухлими.
Григорій Михайлович сердився до вечора. Мовчки сидів, жалісно скліпував і був схожий на великого птаха, ображеного в найсвятіщих своїх почуттях.
— Ви розумієте, Анатолію Андрійовичу, наскільки це важливо для мене, — скаржився вже уночі, коли всі, окрім нас двох, поснули. — Як так можна робити!
Ми лежимо в спальних мішках поверх надувних ліжників, під високою скелею, що чорною громадою впирається в небо. Прошите яскравими зорями, небо нависає так низько, що коли б не скеля, яка його підпирає, воно опустилося б прямо на нас. Трохи нижче реактивним літаком реве могутній потік. Спершу, доки не звик, часто просинався: здавалось, що вода починає нас заливати. От-от підхопить, пожбурить донизу, в стрімку течію, в люто запінені хвилі, розіб'є об лобасте каміння. Та врешті звик, і постійний цей гук вже не тривожить, а заколисує.
Як можу, втішаю свого друга. Кажу, що Віктор Микитович помітив фотоапарат вже пізніше, коли ми виїхали за кишлак, так що все одно було пізно. А сказав те жартуючи.
— Як так можна жартувати?
Бідолашний Григорій Михайлович, він все сприймає всерйоз. Він абсолютно не розуміє, як це можна говорити неправду. Тому й обдурити його легше, ніж малу дитину.
Вчора, наприклад, ми зупинилися посеред широкої долини, на березі мертвого озера. Та й долина вся була мертвою: жодної рослини, навіть травинки, лиш глина й білі плями солончаків. Зупинилися з-за кількох свердловин: Віктор Микитович, як гідролог, мав узяти з них пробу води. Та ще надіялись знайти агати. Якісь геологи наче тут підняли (ох, те наче!) кілька казкових агатів: на пурпуровому тлі — сніжно-білі муарові лінії. Нам не вдалося побачити на власні очі агати, про них розповіли ті, що наче їх бачили (знову це наче!), але ж повинні ми були перевірить ці дані. Напинали намет і поглядали, облизуючись, на червоні пагорби метрів за триста від нашого тимчасового табору: саме там, за розповідями, мали бути агати.
— Григорію Михайловичу, пішли, поки видно.
— Йдіть, я вас наздожену.
Я й Анатолій не встигли ступити кілька кроків, як позаду пролунав розпачливий зойк:
— Де мій молоток?.. Хто бачив мій молоток?..
Всі речі Григорія Михайловича мали дивовижну властивість зникати саме тоді, коли вони були найпотрібніші.
Я подумав, чи не повернути назад, але Анатолій вже підходив до червоних пагорбів. Ану ж там і справді агати! І я, заглушивши голос власної совісті, кинувся вслід.
Агатів так і не знайшли.
— Будемо знати, що їх тут немає, — втішив мене Анатолій: він завжди знаходив причину для втіхи. — А де ж це наш Григорій Михайлович?
Заінтриговані, поверталися до намету. І ще здалеку побачили дивовижну картину…
Але щоб уявити цю картину якомога виразніше, спробуймо змалювати самого Григорія Михайловича.
Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най-тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію — це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.
— Невже агат? — здивувавсь Анатолій.
— А може, золотий самородок?
— От, — сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли, — поки ви десь ходите, я рятую намет.
— Від чого?
— Від урагану.
Біля намету вже лежали два валуни.
— Хто вам це сказав?
— Крат… Вночі буде ураган.
Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.
— Вікторе Микитовичу, — звернувсь він до Кра-та, який саме повернувся од свердловини, — справді буде ураган?
— Господь з вами, який ураган?
— Та ось Григорій Михайлович каже…
— То він жартує.
— Та ви ж це казали! — Зойк нещасного долетів до небес.
— Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід…
— Я хропу?.. Я?.. — задихнувся Григорій Михайлович.
І весь вечір не міг заспокоїтись:
— Ні, ви тільки подумайте: я хропу!
Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.
— Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу — не хропів!
Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково-дослід-ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.
— Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не "купують" один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція…
— Ідіотська традиція! — сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку. — Я хропу!..
— Та не хропете ви!
Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.
Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.
— Ви лежіть, я сам піду по агати.
Схопився, поспіхом став озуватись:
— Я теж піду.
— Куди ж вам іти! Помрете!
— Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.
Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.
За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду…
Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів — я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.
І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.
— Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?
Я лише застогнав.
— Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись. — Стояла ніч. — А ви постарайтесь розслабитись.
Я, здається, вже марив, бо не помітив, коли він вийшов, коли повернувся.
— Зараз ви заснете.
Дві темні долоні нависли наді мною. І стільки ласки, стільки тепла було в тих долонях, що я всім своїм змученим єством трепетно потягнувся назустріч. Розчинився у них і відразу ж провалився у сон. Глибокий, міцний, без сновидінь. До самого ранку.
Звівся, все ще не вірячи в чудо, яке відбулось: наче й не хворів. Відчував себе свіжо й бадьоро.
— Я перелив у вас частку своєї енергії, — пояснив Григорій Михайлович. Мав такий вигляд, наче сам звівся після важкої недуги.
Не знаю, що це було: гіпноз чи й справді якась біотерапія. Тільки від хвороби моєї не лишилося й сліду…
Річка розгулялася не на жарт: земля аж двигтить. Скеля, що нависає над нами, теж наче починає здригатись. Гляди, ще завалиться! "А що, як землетрус?" — виникає тривожна думка. По доро зі з Душанбе на Ленінабад, коли спускатися з перевалу, в похмурій та глибокій ущелині, куди й сонце боїться заглянути, ще до революції під час землетрусу стався грандіозний обвал. Велетенська гора зсунулася донизу, поховала цілий кишлак.
І хоч відтоді вже стільки часу збігло, моторошно проїжджати тією дорогою: річка тут зникає під горою каміння, що завалило кишлак, ледь чутно шумить унизу, і здається, що то озиваються до нас, до живих, душі загиблих.
Чи не станеться й з нами отак?
Насторожено поглядаю вгору. Чорне громаддя невблаганно і важко нависає над головою, ладне от-от завалитись донизу. Стає по-справжньому лячно, і вже не гріє спальник, а ліжник стає твердіший од каменю.
Моїм же супутникам хоча б тобі що! Міцно спить Анатолій (йому не звикати до гір), стирчлть непорушно борідка Віктора Микитовича, з машини витикається спальник Гірштейна. Як завжди хазяйновитий і зібраний, він ще звечора заправив паяльну лампу, поклав на неї сірники, а в казан набрав з потоку води. Хто перший схопиться — все під рукою. Матово відсвічуючи фарами, відпочиває наш трудяга "уазик": намотав сьогодні не одну сотню кілометрів по таких карколомних підйомах та спусках, що в цирку їх можна показувати. Спить і Григорій Михайлович, тільки цього разу, мабуть, забув "ввімкнути" глибокий сон: весь час здригається, мов щось шукаючи, — чи не бачить оту юну красуню, яку так і не зміг сфотографувати?
Нетривкий, примарний начебто світик, досить природі дмухнути — не лишиться й сліду, а який же він милий та затишний!
Зітхаю від повноти почуттів, з силою заплющую очі, примушую себе не думати про мільйони тонн, що нависають над головою.
А про що ж тоді думати?
Про несподівану для мене оцю експедицію, про Огньових і Анатолія.
Я повік буду вдячний Григорію Михайловичу за те, що він познайомив мене з Анатолієм, а пізніше — з Огньовими.
Ми з ним належимо до того невигубного племені каменярів, які ладні на край світу податись за одним-єдиним агатом.