Я ж кидавсь у свої пригоди, які Юрко називав "порожнюванням" (слово, як на мене досить точне), через страх перед нудьгою. Оте "передчуття спокою та нудьги", яким тішився хворий Євген Плужник, мене жахало. Річ у тім, що я не бачив смислу ні в чому: ні в навчанні, ні в майбутній роботі, ні в читанні книжок, ні в політиці, ні в самому акті екзистенції, тобто існування. Я серйозно вважав, що у світі панує не Бог, а Смерть, бо все на цій землі тлінне, тимчасове, передусім любовні пригоди, — всі вартості, захоплення, будь-яка діяльність, бо всьому конечним результатом має бути Смерть. Вона ступає за нами слідом щохвилини, інколи — вона наша тінь, яку від тіла не відірвати, інколи вона — в наших хворобах та настроях; зрештою, вона не приходить до нас, уважав я, в кінці існування, а народжується разом із нами і невідступно, не покидаючи нас ані на мить, супроводжує до нікчемного кінця. Мені смішні потуги зберегти пам'ять про минуле: оті пам'ятні дошки, що зазначають: той чи той трухлявий будинок охороняється законом; оті музеї, повні мертвих речей, фотокартки із мертвими обличчями (до речі, саме через це я ніколи не фотографуюся), бо навіть фото ще живої людини —• мертве, знак її тлінності, адже відбиває людину в умерлому часі; мені смішне також намагання пізнати історію (рідного краю, країни, світу), оті надмогильні споруди з кам'яними брилами, порцеляновими фотокартками, квітами (що може бути ненадійніше за квіти?) на цвинтарях. Вважаю, що дійсним є лише реальний, насущний момент буття, тобто екзистенції, а все інше — царство смерті: минуле — тому, що його нема і ніколи не буде, а майбутнє — знову-таки тому, що його нема, о^же, воно фікція. Я не вірю в державу, бо не хочу їй служити і задля неї розбиватися, адже й вона — дочка смерті, особливо ця, в якій волею долі мені випало жити, — в царстві дурнів, як я люблю казати; недаремно в нас такі популярні казки про дурня, який стає царем. Ба більше, вважаю, що моя земля власної держави не має, бо вона населена спокон віків отакими дикими індивідуалістами, як я. Не числю себе вибраною людиною, а згоджуюся, що особистість я нікчемна, тобто "Пан Ніхто", як кажуть, і це знову тому, що й упослідженість, і вибраність у житті — це забавки тієї ж таки Смерті. Ось чому я не бриджуся дружити з таким примітивом, як Геннадій, і порожнім фанфароном, як Олег, бо розум і глупство перед обличчям Бога цього світу Смерті — ніщо, так само освіченість та неосвіченість, моральність і аморальність, порожнювання в житті чи наповнення його ілюзіями, самооблуда і пиха, слава й неслава, обжерливість чи повстримність... Але не варто гадати, що я людина безпринципна і що всі вартості для мене не існують.
Я люблю книги, звісно, справжні, а не ідеологічно-продажні чи ідеологічно-революційні, вони для мене — сурогат, бо книги
— це не дійсність, а лише гра в неї, а саме гра не підвладна тлінові, тобто книги — це дійсність, не підвладна тлінові. Я люблю дівчат, бо вони субстанція народжуюча, отже, саме вони втримують, хай ілюзорну, вічність існування, а це значить: є несвідомими носіями вічності, як і сонце, дерева, трава, ріки, земля, а не штучно зведені на ній споруди — діти тліну, тобто Смерті. Я люблю музику, бо вона, знову-таки, дійсність, непідвладна тлінові. Я люблю простір, налитий повітрям, бо воно також вічне, люблю вогонь, який ховається в камені, дереві, сірнику, вугіллі, нафті, як насінина в плоді дерев — він теж позначений вічністю. Саме тут, де присутня вічність, панує не Смерть, а Бог, і йому, як Вічності, я вклоняюся, хоч мені смішно думати, що малограмотний чи й освічений піп у дивоглядних одежах, чи чернець, чи богомільна бабка — із їхньою прив'язаністю до не менш смішних та умовних ритуалів — є Божі істоти,
— вони, як і я, вічності не знають, не розуміють і не несуть. Вони не знають Бога, а лише граються в нього, і Бог у них присутній, як у кожній грі — не більше.
У цих думках ми знаходили з Юрком немало спільного, але мій приятель мав одну ваду: він не був легковажний. До багатьох речей, які можна збути жартом та легкотравним забуттям, він ставився непомірне серйозно; так само непомірне серйозно ставився до житейських вартостей: розуміння держави, рідної землі, любові, моралі, і про всі ці речі трактував зі строгою побожністю, тобто поважністю, а це значило, що пристосовуватися до життя йому значно важче, ніж мені. Ми сходились із ним у ще одному, хоч не цілковито: в розумінні лихо— і доброносності. Він так само, як і я, вважав лихоносність породженням Смергі, а вищим її виявом — дияволізм, і був переконаний, що людина має бути доброносна активно, не розуміючи, що прирікав цим себе на жертовність, а відтак — на смерть. Я ж тут поставав легковажно, бо мій принцип сковородинівський: коли не можу нести добра, то принаймні не нестиму зла. Жертовність ув ім'я добра я вважав річчю марною тому, що людині не дано точного розуміння ні добра, ні зла, і ця пара між собою часто перемішується — зло є справжнє і позірне, як і добро. Скільки фанатиків віддало життя за видиме добро, твердо переконані, що воно справжнє, а воно, виявляється, було машкарою чи різновидом зла. Ось чому я вважаю, що в таких речах треба бути вельми обережним і ніколи не фанатичним, а в усьому сумніватись, і ліпше, гадав я, бути ніким, як фальшивим чимось чи кимось — Юрко ж такої еластичності думання не мав, він був людиною, розділеною на "так" і "ні", а я вважав, що в "ніщо" більше істини, як ув ілюзорних "так" чи "ні". Ніщо було в початках нашого існування, ніщо приходить наприкінці, але Ніщо — не Смерть, воно живородяще, коли ми з нього народжуємося, отже, Ніщо — це і є Бог.
Мій милий, добрий, чесний, правдивий Юрко мусив упасти жертвою — в царстві Дурнів такі люди непотрібні. Отож він утратив свою цноту вперше в стосунку із горбункою Зоєю, темну суть якої я відчув саме після того, хоч передчував її й раніше, — Юрко відійшов од мене, а це значить, відрікся від легковажності, а подався до тих, хто плекав таємниці, приховані думки і суспільне роздратування супроти царства Дурнів. То були неофіти, ближче я їх не знав, тож не можу їх докладно описати, зрештою, і збагнути. Суджу про них більше теоретично, але уявлення про них мати можу. Неофіти народжуються для того, щоб загинути, і вони й загинули разом із Юрком, тобто були вилучені із суспільства. Забігаючи наперед, скажу: історія вийшла проста — Юрко, працюючи в друкарні, виготовив якийсь "самвидав", був заарештований КҐБ і засланий у "глибину сибірських руд" на довгі роки. Нас усіх (хлопців тільки) також тягали на допити, але там люди недурні (хоч поняття їхнього розуму надто утилітарне), побачили, що мають діло з елементарними бельбасами, тож дали нам спокій. Те, що й мене зарахували до бельбасів, річ цілком природна; ио-перше, я там такого із себе розіграв, а по-друге, коли поміркувати глибше, то таким, очевидно, я і є, не зважаючи на певний інтелектуальний вишкіл, якого я в тій страшній інституції намагався не виказувати. Це самоприниження мене не шокує, бо я не для гарного слівця прорік, що світові вартості для мене без значення — так я думаю насправжки.
Коли це все сталося з Юрком (через рік після описуваних подій), у мене мигнула гадка, що початок Юркових нещасть почався з того фатального падіння із горбункою Зоєю (думати так мав підстави, чому — розповім далі), бо саме ця історія порушила гармонію Юркової душі, можливо, й фатально. Юркові я завжди співчував, але з ним не листувався, тобто стосунків не підтримував, і то з тієї причини, що він сам од мене відійшов, ніби я був причиною його падіння, — адже то я організував оте фатальне жеребкування, за яким йому дісталася горбунка Зоя, тоді як він од неї відрікався, отже, над ним було учинено своєрідне насилля — те, що й справді заперечувало наші компанійські принципи. Мав рацію тоді він, а не я. Ця думка прикра мені тим, що я часом починаю гадати: чи не є і я-попри свою інтелектуальну еквілібристику, яку виклав вище, — людиною несвідомо лихоносною, а це значить — без вини винуватим. А може, і з виною? Коли прийняти цю думку, висновок із неї несподіваний: зло у світі може бути щось не завжди осяжне, а саморушне, часом воно твориться незалежно від самоконтролю та волі людини. Моєї ж волі до того зла не було.
6
Практично ж вихід Юрка із нашої компанії створив нам ряд незручностей. Раніше, коли нас було четверо хлопців і троє дівчат, обходилися без проблем: то на якусь гулянку котрийсь із хлопців не прийде, то Юрко сам відмовлявсь од усамітнень із дівчиною, інколи ми жеребкували і визначали ь такий спосіб вільного від "лінивого кохання", полишеному залишалося зітхати, коли інші з дівчатами гуляли, — до речі, такий тоді сторожував місце бенкетування. Жоден із хлопців у такій ситуації не ремствував. Танці ж тоді були такі, що нар не потребували, кожен — сам по собі, наближався до тієї чи іншої дівчини, — і все було, як кажуть, о'кей!
Тепер же ситуація стала трохи інша: четверо дівчат і троє хлопців. Відставляти якусь дівчину з гулянки було неетично, дівчата на такі речі чутливіші і схильніші до образ; займатися груповим сексом ми рішуче не бажали: ні хлопці, ні дівчата, найбільше дівчата, бо кожна з них мала потайний намір когось принадити до "активної любові", тобто заволодіти хлопцем як своїм — здається, це й приваблювало їх пробувати в компанії; і до того, сказати б чесно, зрештою, й ішлося — таке закріплення чим далі відчувалося: мене — до Оксани, Олега до Лєни, а Геннадія до Марти. Горбунка Зоя, отже, ставала цілком зайва, але ж не прогнати її через це? Ні, такого ми не могли, тим більше, що поводилася вона після цієї історії з Юрком просто й натурально, при зустрічі з кожним із нас зупинялась і входила в балачки, за винятком, звичайно, Юрка; я навіть раз побачив через вікно, як вони, випадково здибавшись із Юрком, пройшли одне повз одного як незнайомі, після чого Юрко пришвидшив ходу і від Зої ледве не побіг, а вона пішла своєю дорогою, гордо випростана й непорушна.
До речі, саме цей момент мене глибоко зацікавив, навіть схвилював, бо, як уже казав, спалахую, зустрічаючи податливих дівчат. Отож у мені відразу ж прокинулася думка: а чи не поживитися тут і мені, коли між нею та Юрком все закінчилося так просто і без ускладнень?..