Сама маститиму, воно й загоїться. Присохне, мовляють, як на собаці".
Сама довірливо так дивиться, ясно. Губенятами звивистими посміхається.
Посміхнувсь і лікар з такого чудного собаки, повірив облесниці і дав скляночку йоду та ще якихось спецій, хіни тощо для її "хатньої аптечки", як Чугай просила... Дорого потім лікареві коштував цей подарунок.
"А не думали ви, що ув'язнена може отруїтися?" — питали потім його.
Лікар кається, латинським прислів'ям виправдовується:
"Людина, мовляв, я і ніщо людське мені не чуже. Шкода стало цієї ніжної жінки, та й казала вона так же ласкаво, так же благально! І найменшого сумніву не мав — от і все, що маю на виправдання. Карайте, заслужив..."
Та зовсім не труїтися плянувала Рина Чугай. Надто вже вона любила життя, щоб зважитися на таке. Жартувала потім на допиті:
"Не карайте лікаря. Він ніяк не повинний. Для такої жінки, як я, труїтися — фі, як це неестетично! Коли б я вже обирала спосіб не бути — тільки морфій. Заснути й не прокинутися. Це я розумію, а отрута — брр..."
Плечима здригає так природно, наче й справді — а мабуть, таки й справді — й думки не терпить про якусь "неестетичну смерть".
Про життя, не про смерть вона дбала, обдурюючи лікаря, боролася за своє життя, мов ящерка, що ладна хвіст собі відламати, аби втікти.
За скілька день після того мала Чугай ванну (всі ув'язнені в лазню ходили, а їй таки дозволили в бупрівській лікарні купатися). Вийшла з ванної кімнати, скаржиться доглядачці: "Щось мені крижі болять. Коли б не захоріти".
Вагітні жінки в інших жінок, котрі вже перейшли цей життьовий досвід, завжди викликають співчуття.
Втішає доглядачка Рину: "Заспокойтеся! Це так воно й буває. Кісточки ваші розходяться, щоб було просторніше зародкові та щоб потім вам було легше. Це болить на гаразд, не на лихо".
Згадувала потім доглядачка:
"Я ж до неї, як мати до дочки, як сестра старша, а вона... Ех, і люди на світі — як у пісні: "Я до неї з щирим серцем, вона — з неправдою"".
Зайшла другого ранку доглядачка до камери Чугаївниної, а та на ліжку бліда-бліда й стогне. Доглядачка до неї перелякана: "Що це з вами?" — "Казала вам учора — болить мені. Мабуть, ванна надто була гаряча. От і скоїлось... Не буде вже в мене дитини. Півтретя місяця тільки й носила..."
Схлипує, руками затуляє страдницьке обличчя. Доглядачку теж сльоза бере. Жаль на розбиті матерні надії, шкода на злощасний випадок. "Винесіть усе це, будь ласка. Не можу чути цього паху терпкого. Викиньте десь в убиральні, щоб ніхто й не бачив! Лікаря до мене покличте..."
Понесла доглядачка закривавлене відро, та не в убиральню. Чи її сумнів узяв, чому вилити загадувала так, щоб ніхто не бачив, чи цікавість жіноча підбила придивитися — сама не знає...
Покликав новий начбупру лікаря: "Дивіться! От як нас обдурити хотіла Чугай".
Дзвонить прокуророві: так і так... Симуляція аборту.
Прокурор — радий-прерадий, пам'ятає, як Рина Чугай із нього глузувала, як сів він маком на її справі, ніяк її не розплутавши за шість довгих місяців. Наказує начбупрові:
"Ні словечка Чугай, ніби ми ні про що не догадуємося, ніби повірили їй. Попадеться аж тепер пташка в сильце!" — "Авжеж попадеться, — відказує начбупру, — тепер її напевно розстріляємо. Адже не її, дитину милували". — "Ах, чорт! — скрикує прокурор. — Почекайте, сам приїду, бо тут знов якась хитра штука: чого б вона симулювала аборт, як це їй несе неминучу смерть... Може, й справдішній аборт, ви там не роздивилися. Привезу експерта, Розалію Семенівну абощо. Вона ж її і раніш оглядала". — "Та що ми — маленькі! — образивсь начбупру. — Тут експертиза проста. Ось перед очима речевий доказ..." — "Ну, так боялася, що далі критися з симуляцією вагітности не можна..." — "Так нащо б їй прискорювати свій кінець, сами казали?" — "Тьху, і то правда! Ну, то, може, вона помилилася — ніякого аборту немає, лишилась вагітна, а це якась там гінекологічна пригода. В цих справах ми з вами пас. Треба таки експерта. Їду..."
Телефонна розмова кінчилась.
Начбупру затримав тим часом доглядачку: заплутавсь зовсім у здогадах — може, вона провокує? Сам чорт у цих справах жіночих зломить ногу...
А до Чугай пішов бупрівський лікар, як просила, тільки попереджений, що робити, як триматися: "Чув, що з вами лихо трапилось?" — "Ах, докторе, біда! Вночі, сама, страшно... Боюся тепер захоріти. Дуже прошу направити мене до спеціяліста докінчити цю справу. До Розалії Семенівни... Ах, ось і вона! Як я рада!"
Удвох з бупрівським лікарем огледіла спеціялістка хору, з нетямущого лікаря сміється: "Ну, як не розумієте, служіть за санітара. Піддержіть хору. Отак. Спасибі! Все. Лежіть тепер, любо, абсолютно спокійно, не ворушіться. Я певна, що адміністрація негайно відправить вас до клініки. Там беруся за якихось три дні поставити вас на ноги. Забудете, як нічого й не було..."
Посміхається до Чугаївни ласкаво, а та теж рясними віями глибокі очі прикриває, куточками звивистих губів ворушить. Старі ж бо знайомі, не вперше зустрічаються, хоч ті зустрічі були не в таких обставинах...
Прийшла експертка та до прокурора в кабінет начбупра, доповідає: "Факт аборту безсумнівний. Огляд дав усі потрібні докази. Можу скласти медицинський акт. Надіюся, що його підпише й ваш лікар, що був присутній при огляді і бачив усе". — "Авжеж підпишу... Бачив усе... — підтверджує лікар, переглянувшись покрадьки з прокурором. — Пишіть, Розаліє Семенівно! От папір, атрамент".
Недовгий був акт. Кінчався так: "хору обов'язково треба перевезти на скілька день до спеціальної лікарні, щоб не було зараження крови чи інших ускладнень".
Подає прокуророві, чорними очицями грає, додає словами: "Я, звичайно, в цьому офіційному документі не кажу, що можу рекомендувати свою клініку й власні послуги для дальшого лікування. Певна, що бупр, як завжди, користуватиметься саме моєю клінікою. Тут усі ці маніпуляції перевести майже неможливо. Раджу також не гаяти часу, бо жіночий організм дуже складна й ніжна машина. Попсувати її легко... Так от — чекатиму". — "Шкода, що ви цього не дописали, — з якимось незвичайним притиском мовив прокурор". — "Чому шкода? Хіба треба й таку формальність? — затурбувалась Розалія Семенівна". — "Бачите, я квапилась, щоб мерщій поїхати до клініки й приготовити все для операції. Я ж думаю, що вже тут непотрібна й вільна?" — "Ні, дуже потрібні і не вільні, Розаліє Семенівно! Я хочу вас затримати". — "Надовго?" — "Це покаже дальший хід подій".— "Що ви цим хочете сказати?" — "Те, що ви заарештовані, як запідозрена в співучасті нової злочинної справи Чугай..." — "Товаришу начбупру, прошу папірця для офіційного розпорядження... Покличте сторожу". — "Ах!" — тріпнулася трясогузка, й очиці під повіки закотилися.
Довелося бупрівському лікареві мати справу зі справжнісінькою жіночою гістерикою. Лаявсь на всі заставки, як його пацієнти з корпусу блатних: "Ну й служба, бодай не казати! Краще самому в бупрі сидіти, ніж ці жіночі справи розплутувати". — "Скажіть краще — заплутувати й самим заплутуватись, — перепинив начбупру, — бо я однаковісінько нічого не тямлю в усій цій історії. Один уже звідси полетів турманом[197 — Турман — тут: в'язень.], боюся, щоб і нам не довелося з'їсти гарячого".
Як наврочив.
Лікареві за велику довірливість нагоріло дещо — не смій небезпечних спецій видавати ув'язненим. Колишній начбупру повернувсь на свою посаду — задурно був заарештований, як і доглядачка. Зняли з нього й догану. Адже цілий місяць одсидів під ганебним обвинуваченням, — досить і тої кари. Новому начбупру довелося переводитися в інше місто, не встиг тут і звикнути.
А все Рина Чугай... Її цим разом і не допитували. Все Розалія Семенівна розповіла. Та як було й не розповісти, коли в неї на домівці знайшли приготовані для втечі валізи Рини Чугай, в них білизна з її ініціалами, грошей добрий оберемок (цілому райсоюзові вистачило б на місячну плату), документи на чуже ім'я. Справа ясна...
Ввечері прибула підвода: "Казала Розалія Семенівна, що племінниця їхня має їхати до родичів на село. Далекувато, так я й спізнивсь трохи — набирав кормів. Усю ж таки ніч їхати. І чого б ото поночі?"
Далі вже неважко було дізнатися, як доглядачці, що мала бути в одній палаті з Риною Чугай, заготовила була спритна лікарка сонного знадіб'я, як тамо ж у клініці було приховане стареньке, немодне вбрання, хустка велика чорна на голову, як під подушкою лежав ключ від дверей на чорному ході.
За клінікою тінястий сад підходив до річки, і там, на високому березі, мала Чугай лишити дещо зі своєї одежі й записку на зразок: "Не шукайте мене, я вже поза вашою волею. Рина Чугай".
Обмірковано все було до найменшої дрібниці. Навіть племінниця дійсно гостювала в Розалії Семенівни й мала вертати додому, тільки на другий день. Плян був складений по всіх правилах авантурного роману: втопилася, мовляв, і кінці в воду. Шукай, радянська владо, лікарчину приятельку!
Автомобілем у село, куди наймалася підвода. Це вже звільнений начбупру викликавсь. "Я, — каже, — тепер цю справу до пня розкопаю. Бач, який сором на мене навели!" В селі накрили ще одного із спекулянтської банди: разом із Риною Чугай мав тікати далі аж на Кавказ. Хитра машинерія, але, знаєте, що хитріша вона, то легше ламається, Миколо Полікарповичу...
— Га? Що? — прокинувсь морж, почувши своє прізвище.
— Е, та ви й не чули кінця!
— Чув, чув — лікарка всю справу викрила, — виправдовувавсь сонний слухач.
— Воно й не лікарка, по правді. Але ввірвалася вервечка.
— Зовсім?
— Зовсім!— з неприхованим співчуттям до героїні свого оповідання зідхнув бородань.
— Ну, а вмирала так само по-геройському?
— Е, ні! — ожививсь оповідач, радий, що таки викликав якийсь інтерес у свого одороблуватого слухача. — Знаєте, як кішка: шкодить, шкодить, усякі хитрощі вигадує, а як карають — верещить, вуха затуляй!
Як не прийшли забирати її з бупру до лікарні другого-третього дня (з центром переговорювали), розпач на неї напав. Уся подушка мокра. Ввійде доглядачка, за комір її. "Чого мене не беруть звідси? Ти що-небудь знаєш? Говори! Говори! Брешеш, що не знаєш!"
Була натягнутою струною, тепер безсилою мотузкою. І зовсім ясно стало, як смерти вона боялася, як задавалася раніше, коли впевнена була, що викрутиться.