Воно провентилює свого часу ці задушливі старовинні квартали, оздобить місто новою конструктивною красою, що одріже апендикси разом з вусатими лікарями, — те робітництво, що з його лав виходять Варинські й Ланцуцькі, те робітництво, що склало "Варшав'янку", одну з найстаріших барикадних пісень пролетаріяту.
Друга Польща
Є у Варшаві й інша, мистецька Польща, Польща прогресу. Є митці рідні нам, що простягають руки всесвітнього братерства через кордони з вишкіреними зубами зброї. Та нова Польща росте, маючи спільників серед таких людей, яких ми бачили за дощаним бар'єрчиком, за творчою роботою, спокійних, упертих, зв'язаних виробничими процесами у завзяті колективи. З ними вкупі і поет та революціонер Владислав Бронєвський.
Коли зайти до редакції "Вядомості літерацкє", що міститься на другому поверсі звичайного буднику в звичайній житецькій квартирі, то побачите гори книг, навалених на столах, на підлозі і запаковані книжками по саме нікуди етажерки. Назустріч вам підніметься джентлмен, якими уміють бути культурні поляки. В нього міцна голова з розвиненою нижньою частиною, що утворює добре викований квадрат обличчя того пролетарського типу, яким наші художники малюють на плякатах непереможну міць робітника. Але це типове й симпатичне обличчя зм'якшене світлим тоном очей і волосся, посмішкою і тією невидимою витонченістю, що визначає завше доброго й глибокого митця.
— Бронєвскі.
— Поліщук.
Простягнуті руки стиснулись, може, в першому символі безпосереднього єднання української й польської пролетарських літератур. Він нахиляв чуточку голову вперед, мов для того, щоб краще прислухатись, і його низько стрижений їжак густим чатинником вставав над крутим лобом.
Чи він знає що пpo сучасну українську літературу? Майже нічого. Зате російську сучасну літературу добре знає. Більш того, два товариші, його найближчі побратими на культурно-пролетарському фронті в Польщі: Станде — в Росії, Вандурський у Берліні, втекли од переслідування.
— A чи знаєте, тов. Бронєвський, що в наших журналах були й переклади з вас, і стаття з портретами вашої трійки?
— Ні, не знаю…
І далі пішла розмова про спосіб зближення, про мистецькі форми, що їх проповідує "Дзвігня", й форми, що конструктивно мають втілити індустріяльне життя, показуючи його крізь лінзу пролетарського світогляду.
Моє знання польської мови було не вище од його знання російської. І тому ми говорили кожен своєю, добре розуміючи один одного. Я слухав про те, що в польській літературі навіть ті письменники, що симпатизують культурі радянській, бояться одверто це визнати, щоб не попасти під нагінки й бойкот шовіністично настроєної буржуазної публіки. Однак в літературі пробиваються нотки скепсису щодо влади воєнщини. Такий роман Каден-Бандровськoго "Генерал Бapч".
"Дзвігня" — по-нашому підойма, або важіль (рычаг)
А як працює "Дзвігня" — ваш журнал?
— № 6 сконфіскували нам. Виходимо із страшенними труднощами. Ось останній нумер.
Ви бачите типову книжку лівого напрямку вже з самого оформления. Фотомонтаж. Уже сам зміст говорить за себе: елегія Б р о н є в с ь к о г о про смерть Варинського; стаття С т а в а р а про лівого критика Бжозовського; заклик-поема до пролетаріяту французького, що її написав Б p у н о Я с е н с ь к и й, теж один з найвідоміших революцінних поетів Польщі; далі вірш С т а н д е під назвою "Страйк"; стаття "Раціоналізація й організація праці" — С в е ж е в с ь к о г о й ін., матеріял з індустріяльними ілюстраціями все це говорить само за себе, кого ми маємо в особі митців з групи "Дзвігня".
Поет Бронєвський
Який запальний і ліричний в своїх творах Бронєвський. З болем і найтеплішою лірикою він підходить до вашого серця і бере його в свій емоціяльний вир, розповідаючи про смерть молодого революціонера, якому всього двадцять літ:
"З каземата пустого й холодного
Треба буде недалечко й одходити,
Ще раз глянути в небо ласкаве,
Ще за себе оглянуться в юність.
Ось за хвилю надійдуть жандарми,
Поведуть без слів з каземату.
Треба вміть, як салдатові армії,
Йти спокійно під мур умирати.
Ах, умирати не буде тяжко,
Бо серце всього двадцятилітнє —
Воно, не зламане щоденними вдарами,
Десять ударів, десять куль в собі вмістить.
Бо життя йде краще, новеє —
І жить варто і вмерти варто.
Треба голову нести, як прапор,
Груддю сяять, кулями роздертою.
Треба вміти вмирати красиво,
У підведені люфи дивитись,
І підлота здивується й злякне,
Аж замовкне тріскотнява стрілів.
("На смерть революціонера")
Звичайно, мій не зовсім римований переклад не може передати всієї музики цього віршу, що входить до книжки Бронєвського "Дими над містом", де оспівуються й піонери революції, і громадянська війна, де соковитими образами природи поет малює свою людяність, свою ідейну жертовність для боротьби за перемогу гноблених…
"Все життя я зриваюся й падаю, мов на прив'язі в грудях вітер у мене, і люто рвуть мене листопади чорними пальцями віття… Тільки в очах мряка, й очі болять, тільки серце щораз б'ється частіше. Як блакитний огонь алькоголю, розпливається в мені моє щастя…"
Так співає поет в атмосфері панування польської воєнщини. Підводиш погляд, і на тебе дивляться добрі сірі очі з-під крутого лоба, що на ньому їжачиться чатинник волосся, рівно й низько обтятий зверху, і рука притискає звільна книжку, що лежить на столі.
Це він, Бронєвський, разом із своїми літературними побратимами Станде й Вандурським писали в альманахові "Три випали": "Мусимо висловити те, чого інші люди варстату висловити не можуть. В запеклій бійці пролетаріату з буржуазією стоїмо зорганізовані на лівому боці барикади…"
Пригадуєте, який був зміст вагона, що йшов на Варшаву. Серед тупого гонору й запеклого шовінізму воєнщини, шляхти й католицьких круків ви бачите, які підземно-суспільні сили прориваються наверх страйками, вибухами гнівних виступів і демонстрацій, коли поливають брук Варшави одвічним вогнем людської крови, як-от Першого травня, і, нарешті, прориви крізь рогатки цензури творчости таких письменників, як Бронєвський. Це та друга Польща, з якою братерство наше виростатиме практично й емоціонально, незалежно від найлютіших стосунків з панами-генералами.
Юрко Коцюбинський
Сьогодні наше посольство — кріпость в облозі погромників, шо стріляють у наших послів.
Наше повпредство в оточенні наявної шпикови, під загрозою пострілів не тільки на вулиці, а й у приймальній залі. Тому так довго допитує портьє, хто прийшов, чого саме, до кого, звідки й т. ін. Бо сьогодні російський чорносотенець — Войцеховський, що стріляв у торгпреда Лізарьова, — на суді повідомляє, що він мав стріляти в радника посольства, в нашого Коцюбинського, одного з командувачів радянських військових сил під час Українського Народнього Секретаріяту — сина письменника Михайла Коцюбинського.
Вас привітно, трохи стримано, зустрічає висока людина з темною східньою бородою. Холодна привітність — це така небувала риса для українців, отих, пак, репаних, соковитих кавунів недавнього минулого, де вже коли привітність, то така, немов на кону провінціяльного малоросійського театру.
Уважність до гостя, не афішоване бажання допомогти, а просто діловита участь в ситуації людини, що в силу певних обставин заходить і в його сферу, — це риса поводження Коцюбинського. Точність на слово й діло, точність на час — ах, яка то золота риса для сучасника.
— Як могла виховатись така людина наших часів, уперта в своїх переконаннях, громадянин з трохи універсальним знанням?
— Життя кидало на всі боки.
— Але ж ви маєте покликання якесь?
— Статистика, але спеціальність…
— Яка спеціальність, кажете?..
— Аґроном, а працював у військовій галузі…
— Значить, життя вас зробило…
— Дипломатом, — каже Юрій Коцюбинський, посміхаючись спокійною, повільною і зрівноваженою посмішкою, залишивши авторові цих рядків лише повторити: — дипломатом.
ЧЕТВЕРТА СТОЛИЦЯ СВІТУ
Як змінилося місто
Вировий рух коло головного вокзалу мільйонової столиці Польщі за 12 годин зміняється на громохке двигтіння пульсуючого руху четвертої столиці світу — Берліну. Він гримить населенням чотирьох мільйонів люду, у якого виростає вже хвостик п'ятого мільйона. Надаремно "Велика радянська енциклопедія" написала, що значення Берліну після світової війни потускніло. Це було три-чотири роки тому. А тепер — ріст, рух, міць Берліну, переможеного Берліну, обігнали Париж переможців. Тепер Берлін не переляканий інфляцією, зажерливий спрут, що бореться з голодом і руїною, як було після війни. Це вже не офіційний німецький чинуша чи тупий бюргер, що задерев'янів у рухах. Берлін тепер пожвавішав, злегковажнішав, але це додало йому життєрадісної працьовитости. Той Берлін, що робить на сьогодні обличчя своїх вулиць, є місто, що знає бренність накопичень: їх треба вміло використовувати, висмоктувати. Лови момент! Берлін навчила інфляція переоцінити цінності і визначити їх відносність для життя людського. Печать такого підходу лежить на всьому населенні. Тому Берлін заливає вечорами неможливе сяйво. Берлін своїм сяйвом уже заглушив Париж, регульованим рухом своїх вулиць перестрибнув рух Лондону. Берлін осліпив такою реклямою і вітринами, що межують з мистецькою геніяльністю. Вітрини Вертгайма, Кадеве, Міхельса, особливо останнього — це шедеври на зразок винниченківського омнеїзму.
Останні вітрини
Ви побачите у величезній скляній залі, що являє собою вітрину, темний бархат тла, що його прикрашено композиційно-вишуканими формами з тканин і квітів. У цій залі танцює п'ять голих скульптурних позолочених красунь круг світляного фонтану, тих самих красунь, що зроблені в сучасному стилі, вишуканої загострености, одним з відоміших скульпторів, красуні, які будуть повторюватись і в інших вітринах, як манекени. Ви не зможете не зупинитись і не подивитись десяток хвилин на цей бій освітлення, фарб, ліній і переходів одної тональности в іншу. І тисячі народу цілими вирами повертаються й гальмують свій хід навколо велетенських будинків, що красуються на протязі цілих кварталів такою феєричною реклямою. Безперечно, її коріння лежить в сучасних феєріях мюзикголів і ревю.