Уран

Політика.

– Весь робочий клас на тобі тримається, – попихкує цигаркою Динька.

– Хтось тримається, ордена мені не за пісні дали, – не здається Кожухар.

– Ото вже хвалиться! – Ганна кидає ніжний погляд на чоловіка.

– Ми теж при орденах, а галасу не здіймаємо, – запишалася Текля. – Але вже як правду сказати, то могли б мені й вищого дати, бо я ж на тих буряках і постаріла.

– Чоловік при всякому ділі старіє, – сказав Никодим. – Хоч царем живи, хоч в ріллі ходи. Але в полі старіти краще, все якась користь людям.

– Робочий чоловік, то є найголовніший чоловік на землі, – зауважує Михей.

– Це при нашій владі стали ви такими головними, – озивається Катря Лісняк, – відміряли вже вам того почоту повною міркою.

– Це правда, – погоджується Кожухар, – бо, значить, свобода і рівноправність. Батьки ще в ярмах ходили, а ми – той в депутатах, той в ревізійній комісії, той бригадир...

– Мої тато, щоб побачили, що ми з Теклею з орденами Пошани ходимо, другий раз, царство їм небесне, померли б, – легенько водить фуганком Никодим.

– Ти чоловік майстровий, – каже Текля. – А хто подумав би, що Савці Чемерису ордена Трудового почеплять?!

– Він з перших днів у колгоспі при конях. І це треба розуміти, – заперечує Динька. – Зараз все машини, а Савка на своїх коненятах чотири п'ятирічки виконав. Я б для Савки не пошкодував і Героя.

– Що ти його з Ничипором рівняєш? –знизала Ганна плечима. – Ничипір все своє життя в цю сосонську землю вклав.

– Як і всі люди. Не гірший він у мене й не кращий, – подала голос з другої кімнати Марія Сніп. – На цю Ничипорову зірку всі робили. Хай би Платонові дали, він молодий, а Ничипір і медаль взяв би...

– Платон ще заробить, – сказала Мотря.

– Їй-богу, славно буде в хаті, – милується Катря. – Як ото в хаті лад та мир, то й жити веселіше. Де вже я не бувала, а моя хата мені найкраща.

– Це ми ще за пороги батьківські тримаємося, – промовила Марія, – а молодим уже все одно. Поїде з села, і в серці в нього не тьохне.

– А що б то було, якби всі до своєї печі прикипіли? – розводить фарбу Михей. – Треба ж щоб і заводи працювали, і шахти, і вчених треба, і артистів для хору... Хай їдуть, аби лиш не забували рідної хати та землі, яка їх вигодувала.

– Степка в артистки пішла. Отой, що з кінофабрики на її весіллі був, забрав, Лебідь, – згадала Мотря.

– Може, й вивчать. Степка дівка з понятієм, – сказала Ганна. – А краси такої світ пройдеш – не побачиш. Що вже очі, що вже личко, що вже нога під нею – сохрани й помилуй.

– Могла б і в цій хаті хазяйкою бути, – зітхає Текля.

– Не судилося.

– Кинула Кутня і – в білий світ, як в ополонку.

– То вона від любові своєї тікала.

– Ой не втечеш від неї.

– А я вам скажу, що й Наталка не гірша. Таке славне дівча було, як намальоване.

– На вроду і на воду однієї мірки нема.

– Це вже що кому до серця.

– Хто любить попадю, а хто попову дочку.

Другого дня вранці приїхала Галина. Молодиці ходили по дошках, які поклав Михей на підлогу – поки підсохне, розвішували фотографії, рушники. Мотря повитягала всі, які тільки були, подушки, підбила їх, і подушки лежали білими лебедями на ліжках.

– Ой спасибі ж вам, – дякувала Галя, – чого ж мені не сказали?

– Справились, Галино, й без тебе. Ми ж по всьому селу об'явили той... бойкот... Тьху, аврал, – засміялася Мотря.

Хату побілили й з вулиці. Никодим Динька підправив віконниці, Михей пофарбував їх у голубий колір, і хата аж сміялася.

– Хай живуть щасливі, – побажали на прощання молодиці й розійшлися.

Галина так і не дочекалася Платона й Наталки, поспішала в Косопілля, бо треба було забрати Андрійка з дитячого садка.

– Як тільки приїдуть, ти зразу ж подзвони, – наказала Васькові.

– А то ж як, Галю.

Васько повідчиняв усі вікна й двері, щоб швидше висохла підлога, а сам пішов у свою майстерню – мав закінчувати приймач, але щось пропала охота маракувати з усякими конденсаторами та напівпровідниками. Як тільки вулицею проїздила якась машина, Васько вибігав до тину: ні, не вони.

Хтось тихенько постукав у двері, Васько вийшов. Перед ним стояла Олеся: в руці згорнутий трубочкою зошит.

– Задача у мене з геометрії не виходить, – сказала, немов пробачаючись.

– Заходь, Лесю, – запросив до хати.

– Ой ні, у вас так пофарбовано славно... Ходімо в садок.

Сіли за столиком у садку, не поруч, а напроти одне одного. Васько прочитав задачу.

– Знаю. Це дуже просто, Лесю. Ось дивись, – Васько почав писати.

Лесі було незручно дивитися на перевернуті цифри, і вона змушена була перейти до Васька. Олесина русява коса наче вогнем обпекла Васькову щоку, і всі цифри, трикутники, гіпотенузи злилися на папері. Васько трошки відсунувся, і цифри вималювалися чіткіше.

– Зрозуміла, зрозуміла, – закивала головою Леся. – Ти, Васю, – геній.

Леся знову згорнула трубочкою зошит і зібралася йти.

– Побудь ще, Лесю.

– А мені дуже ніколи, – загоряються лукаві вогники в голубих озерцях.

Васько довше, ніж дозволяв собі раніше, затримує погляд на ставній постаті дівчини і зітхає:

– Якщо ніколи, то...

– Ну, я ще посиджу трошки, – Леся граціозно піднімає сукенку і сідає на низенького стільчика.

Тепер Васько не може дивитися на Лесю, бо перед ним – голі дівочі ноги з золотавим пушком на литках, гострі коліна. Слово честі, дівчата з його класу показилися. Носять коротюсінькі спіднички – "міні" звуться.

– Я тобі повинна щось сказати, – ледь ворушить губами Леся.

Васько – самий слух. Що вона йому скаже?

– Ти не підходь до мене на перервах.

– Чому?

– Хлопці сміються.

– Хто?

– Друг твій. Алик Коза... Каже, що ми навмисне зостаємося після уроків випускати стінгазету.

– Я з ним поговорю.

– Тільки не бийся.

– Добре, – обіцяє Васько, хоч знає, що намилить шию Козі. – А хіба ми не можемо з тобою дружити?

– Я не знаю.

– Ми ж не піонери вже.

– Я не знаю, Васю, – повторює Леся.

– Можемо, – вирішує Васько.

Леся йде. Васько проводжає її до перелазу і думає: "Ось як буду в дев'ятому або в десятому класі, тоді під руку ходитиму з Лесею по селу. І нехай лиш спробує Коза або ще хтось посміятись!"

– О, дивись, – показує Леся на паркан, – дурний Коза написав.

"Леся + Васько = любов", – прочитав Васько.

– Витри, Васю, бо ще побачить хтось, – злякано прошепотіла Леся й побігла.

Васько вирвав жмут трави і довго тер почорнілу дошку ледве зітер "любов". Ну, начувайся, Коза!

Уже вечоріло, коли біля хати зупинилася райкомівська "Волга". Васько вибіг і почав одчиняти ворота.

– Не треба, Васю, – вийшов з машини Платон.

Тільки тепер Васько побачив, що, крім шофера і Платона, в машині не було нікого.

– Не приїхала? – зразу посмутнів Васько.

– Не приїхала. – Платон попрощався з Микитою і пішов до хати. – Що ж це ти наробив?! Палац!

– Це не я. Це – люди. Чому вона не приїхала? Хвора? Їй погано? – засипав запитаннями Платона.

Платон мовчав.

– Ні, ти мусиш мені сказати, – не по-дитячому серйозно дивився на брата.

– Я ще й сам не знаю, Васю, – роздумував Платон, чи сказати Васькові все, чи змовчати.

– Що вона тобі сказала? – не відступав Васько.

– Василю, ти вже майже дорослий, тобі п'ятнадцятий... Я тобі все скажу, як братові і... другові... Думаю, що Наталка ніколи вже не приїде сюди.

– Не допомогла операція? А ти ж казав, що все добре...

– Наталка дуже перемінилася...

– А писала торік, що повернеться, і ми знову будемо їздити з нею на голубому візку...

– Їй уже не потрібний візок... Ні ти, ні я... Вона розлюбила мене. Приховує ще сама від себе, але я знаю, що це так.

Очі меншого брата пойнялися вологою. У Васьковому житті Наталка була першою людиною, яка зрадила його.

3

Гайворон любив ходити на Видубецькі гори. Ще як був маленький, то батько казав йому, що за ними народжуються світанки, а цього людина не забуває.

Газик важко повз угору, дорога була розбита тягачами й скидалася на рану, що перетяла могутні груди видубецьких горбів. На найвищому з них – Видубі – стояла почорніла дерев'яна бурова вишка, ще кілька таких самих височіли вдалині. Уже рік, як спеціальна бригада геологів поставила їх на цих горах – брали проби грунту і відвозили в спеціальних ящиках до Києва. Геологи були не дуже говіркі люди і тим більше нікому не розповідали, що вони шукають. Начальник експедиції професор Сергій Володимирович Фурман, приїхавши до Сосонки, завітав до Гайворона, відрекомендувався.

– Просимо вас, Платоне Андрійовичу, допомогти, якщо виникне потреба. – Фурман подав дозвіл на проведення геолого-розвідувальних робіт.

– Гаразд, – погодився Гайворон, – Що ж ви у нас шукатимете? Нафту? Вугілля?

Професор відвів погляд убік.

– Не хотілося б передчасно говорити про це, зараз ідеться тільки про розвідувальні роботи.

Гайворон зрозумів, що своїм запитанням поставив професора в незручне становище.

– Чим же ми можемо вам допомогти?

– Добре було б мати невеличке приміщення для нашої експедиції, хоча б дві кімнати... Ну й поселити моїх товаришів. – Професор розстелив перед Платоном карту з безліччю позначок, ліній. – Нас цікавить район Видубецького гірського кряжу. Так, так, не дивуйтесь, тут були колись гори. Високі.

– А ми їх засіваємо, – усміхнувся Платон. – Зараз там пшениця.

– Почнемо роботи після жнив, – пояснив професор, – а поки підвеземо матеріали. Збитків ми вашому колгоспові не заподіємо.

Платон чув про Фурмана. Лауреат, Герой Праці. Ясна річ, і в Сосонку він приїхав у важливій справі. Коли зайшла мова про експедицію в райкомі, то Мостовий сказав Платонові:

– Ти зроби для них усе, може, сьогодні-взавтра вирішиться доля твоєї Сосонки.

– У Сосонки є своя доля...

– Але вона може бути кращою, Платоне. Якщо підтвердяться їхні прогнози, то... – Мостовий нахилився до Гайворона. – Вони шукають уранову руду.

– Уран? У Сосонці?

– Поки що це лише прогнози, так би мовити, не для преси.

Одразу по жнивах з'явилися на горбах вишки, викликавши багато чуток та пересудів у Сосонці.