Гілея

Ферштеєн?

– Що ж, давайте знайомитися, – сказав Іван.

Ганна взяла на себе цю місію:

– З моїм Матвієм та з Парамоном ти вже познайомився в степу, а то мій син Максим, дуже до науки беручкий, всі книжки перечитав з Мартою, – щаслива усмішка промайнула на обличчі Ганни. – Оце Ольга, твоя господиня, а то батько її – Опанас Григорович, а це Марина Гомон, вдова бідна. Дівчинка – Ганнуся, то від покійного Андрія, а хлопчик – Юрко – від казаха...

– Ганно, навіщо ти їм оце розказуєш? – перебила Марина.

– Не сьогодні взнає, то завтра, – відказала Ганна. – Був тут у нас один казах з полонених – Берик звався, Джусуєв, то з рік у Марини в приймах жив... А як наші звільнили область, то знову на фронт пішов і... нема... Казашеня сиротою росте... А це наша Марта, – показала на дівчину, що саме вийшла з хати. – Рік будеш по степу їздити – кращої не зустрінеш.

– Бачу, – промовив Іван.

– Сьогодні вона іменинниця в мене, – похвалилася Ольга, показуючи на зарубки. – Бачиш, вісімнадцять...

– Поздоровляю! – Іван хотів потиснути руку Марті, але вона не подала.

– Оце і всі наші, – сказала Ганна. – А мене Ганною звуть... А тебе запитати можна?

– Питайте, Ганно.

– Скажи правду, чи жонатий, га?

– Ні.

– Як не брешеш, то добре, – вирішила Ганна. – У нас є до кого й сватів засилати...

– Так нікому, – скрушно похитала головою Марина, – один жених на весь хутір, – кивнула на Максима.

– Ще в колодочки не вбився, – зауважив Парамон.

– Поздоровляю вас, Ольго, з іменинницею. Є у мене і подарунок для неї, – сказав Іван, розгортаючи брезент. – Принеси-но, Максиме, лопату.

Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.

– Дякую, – загорілися радісно Мартині очі. – Я таких ще не бачила.

Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.

Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...

Стіл накрили на подвір'ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.

– Вибачайте, – промовила Ольга. – Чим багаті, тим і раді.

Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба – черстві підпалки – вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.

Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю – мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.

– Як сонце...

– І живуть десь люди!

– Аж їсти жалко...

– На те він хліб, щоб їсти...

– Мамо, дай мені шматочок...

– Сідайте вже, – припрошувала Ольга.

– Вип'ємо за Марту, – сказав Іван.

– Щоб щаслива була та здорова.

– Дай боже!

Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров'я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.

Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.

– Може, сто літ у цьому степу стоїть наш хутір, – промовив чабан, – сто літ ми пасемо тут овець. Колись нас було більше, зараз – оце ми всі тут... Дехто ще до війни забрав дітей і подався в села, інші не повернулися з фронту, а ми живемо. Не скажу, що легко нам, нема достатку, але є воля, є рідна земля, яку захистили наші сини... Сьогодні для мене добрий день, бо прийшов до нас жити ще один чоловік. Каже Іван, що буде садити ліс на цих пісках. Нічого тут не виросте, Іване, але, якщо і не зробиш нічого, то буду я тобі дякувати хоча б за те, що хотів ти зробити людям добро. Ото з приїздом і за твоє здоров'я.

– Ти пробач, не хотів тебе образити, – потягнувся чаркою до Івана Карагач. – Поїдеш, то не згадуй лихим словом.

– Куди ж я поїду, Матвію?

– Поїдеш, поїдеш, – впевнено сказав Карагач. – Хіба тут може жити культурний чоловік? Одне слово, ферштеєн...

– Ні в жисть! – підтримав Карагача Парамон.

– Треба жити, – промовив Іван. – Треба.

– Знаєш, Іване, якщо проживеш отут на Овечому рік, то... то, – щось довго вирішував Матвій, – то я віддам тобі свого трофейного мотоцикла марки "цундап". Відремонтую і віддам! По руках? Ферштеєн?

– Згода, – Іван ляснув рукою по широкій долоні Карагача.

Але на цьому процедура складання угоди не закінчилася. Матвій узяв сокиру і подав Івану.

– Роби першу зарубку, – показав на ганок, – на отому стовпчику.

Іван з викликом поглянув на Матвія, усміхнувся Марті, і гостре лезо врізалося в стовп.

– А тут будуть мої роки...

* * *

А за столом:

– Скільки ж йому?

– Та років тридцять, певно...

– Двадцять вісім. То війна йому чуба посріблила. Льотчик.

– Та ну?

– Максим казав... Славний хлопець.

– Ото його Ольга і притаковила в себе... Дав би бог. Марту ж хоч сьогодні під вінець...

* * *

– Дванадцять танків на нас ішло... Ми пропустили їх, а потім – прямою наводкою в борти – р-раз!

– А ми свою "сорокап'ятку" тягнемо... Ні машини, ні коней, повпрягалися хлопці...

– Підбили одного, другого, коли мій баштовий кричить! "Пантера"! Я...

– А ми, значить, тягнемо... Коли дивимося – іде на дорозі колона... Розвернулися і... за твоє здоров'я...

– Врізали ми по тій "пантері", аж дим пішов...

* * *

– То листа б написала, може, в нього батьки ще живі, хай би Юрка забрали, все тобі легше було б...

– Та не знаю, куди писати... Район забула... Наче Талди якийсь Курган чи ще щось... Одне слово, Казахстан...

* * *

– На карті я тобі що хочеш намалюю – і ліс, і природу всяку, а тут воно не ростиме.

– Спробуємо.

– А звідки ж той торф будуть возити?

– З Полісся, баржами по Дніпрі...

– Марна затія, який вже то ліс на привезеній землі.

* * *

– Нікуди я, Максиме, не піду...

– Щось сказати хочу. Вийдеш, Марто?

– Ні.

* * *

– Я дев'ять грамот Верховного маю... А дві десь пропали в госпіталі...

– У мене шістнадцять. В скрині лежать. Лічно підписано: "Сталін".

– Давай за танкістів!

* * *

– А Марта з нього очей не зводить...

– А вона йому наче без вніманія.

* * *

За столом і не помітили, як старий чабан встав і пішов до хати. Допивалися чарки, велися нескінченні розмови, і раптом заграла скрипка. Стихло. Стояв на порозі чабан, притиснувши до підборіддя стареньку скрипку, і грав. Довгі вузлуваті пальці ніжно обхопили тоненький гриф, дідові вуса переплелися зі струнами, і по них ковзав саморобний смичок. Тихі вогники загорілися в очах чабана, і весь він світився. Іван ледь уловлював мелодії якихось забутих пісень, які переходили одна в одну. Пройшовши через серце чабана, вони вже не були піснями, а його власним творінням. Іван зрозумів, що мелодія народжувалася зараз, скрипка розповідала про степ, мабуть, вечірній, трохи сумний, і про отари овець, бо чулися звуки тронки. Завмирав десь далеко-далеко останній акорд, але чабан повернув його бурхливими переливами радості. Може, сто веселих танців зараз вміщалися в скрипці, і з них чабанові руки творили один.

– І-і-і, ех! – сплеснув долонями Парамон, підхопив Марину, і вони закружляли в танці.

Кинув свого кашкета об землю Матвій і, моргнувши своїм єдиним оком Ганні, пішов по колу. Штовхнула ліктем Івана Ольга і, взявшись у боки, попливла по подвір'ю. Іван то наздоганяв її, то відпускав, щоб потім навприсядки перестріти. А Парамон, випнувши груди, крутився колесом, відкидав чортзна-куди свої ноги, ляскав руками по халявах, по животі, по Марининих стегнах і чомусь приказував:

– Асса-а! Асса-а!

– Марто, давай до нас!

Марта не вміла танцювати. Тобто вона думала, що не вміє, бо ніколи їй не доводилося танцювати. Підхоплена загальним весіллям, вона нерішуче підвелася, але через мить якась сила відірвала її од землі. Це був перший танець Марти, відколи вона народилася на світ, але танцювала так, ніби все своє життя тільки те й робила. Це вміння було закладено в її єстві природою, такої пластики і гармонії рухів не можна було навчитися. Коротенька широка Мартина спідничка надувалася парашутом, Максим бачив стрункі дівочі ноги, і світ йому йшов обертом: як би він хотів зараз бути на місці Івана, щоб перед ним отак танцювала Марта в щасливому самозабутті.

* * *

– Ой десь тут, тутечки,

Розгубила овечки! І-і-х!

* * *

– Ой куди ж я забрела,

Що не видно вже й села! Е-е-ех!

* * *

– Ой не видно меї хати,

Де ж я буду ночувати! Ех, давай, давай, давай!

* * *

– Асса-а! Асса-а!

– Відчиняй світлицю, мати,

Прийшли свати заміж брати, е-ех!

* * *

– Ой заграйте, музики,

В мене циці великі! І-і, ех!

– Асса!

Давно не було так весело на Овечому хуторі...

4

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Ні в кого в усьому районі не було такої бідарки, як у дільничного міліціонера Милентія Магура. Пофарбував її Милентій синьою фарбою, голоблі і дуга теж були сині. Сидіння кріпилося до високих ресор, зроблених з першосортної сталі, бо вони не гнулися навіть під вагою Милентія, який у повному спорядженні важив сто десять кілограмів. Але особливо пишався Милентій колесами: ліве було від старої півторатонки, а праве від емки, тому завжди здавалося, що перекошена бідарка ось-ось перекинеться. Та Милентій так приловчився сидіти на ній, що жодного разу й не випав з бідарки, навіть у тих випадках, коли інший би й на возі не влежав.