— їй здалося, що Тимофій стоїть поруч, дивиться на неї щасливими очима. — Я хочу, — повторила вона задумливо,— щоб ми випили за майбутнє. За таке майбутнє, яким кожен з нас його уявляє...
— За ваше щастя, дівчата!
За столом потекла легка, невимушена розмова, немов усі троє були давніми щирими приятельками.
* * *
Наступного дня практична Федора Тимофіївна приступила до здійснення другої половини свого наміру. Розуміла його делікатність, тому й старалася бути якомога вигадливішою. На жаль, Ліда погано її слухає, здається, більше думає про фасон нового плаття, яке вона пошиє із подарованої матерії. Нехай шиє, для того й привезла майбутній невістці відріз.
Вони сиділи над самою кручею у придніпровському парку. Сонце бавилося молодим, соковитим гіллям кленів, розвішувало на деревах барвисті смужки. Ясніли запашні кетяги білої акації. А внизу — скільки сягнути оком — розливався старий Дніпро. Федору Тимофіївку трохи гнітила оця велична краса, відчувала, що незручно говорити серед цього раю про буденні справи. Проте мусила говорити, бо від тих оправ залежить синове щастя. А він у неї один.
— Що зробимо, доню, з твоєю спадщиною?—ніби мимохіть кинула вона.
Ліда здивувалася.
— Якою спадщиною?— запитують її уста і високо підняті брови.
Федора Тимофіївна ніжно гладить тендітну руку з красивими довгастими пальцями, акуратно підстриженими нігтями. Правду казав Тимофій про її руки — наче виточені. А росла ж сиротою!
— Я про вашу батьківщину турбуюся, доню, про будиночок, сад.
Дівчина стенає плечима.
— Нехай про це Лариса думає — вона старша.
Яка байдужість, господи! Чому сучасна молодь так безтурботно ставиться до власного добра? На сина вона за це гримає, але на Лідочку поки що не гримнеш — чужа, ще образиться. Тут потрібен підхід. Дівчина молода, зелена.
Широка рука з рівчачками біля зап'ястя, що їх невмолимо виорює п'ятий десяток життя, знову м'яко торкається дівочого плеча.
,— Так не годиться, доню.
Слова падають тихо, мов пелюстки яблуневого цвіту. Лідочка не відповідає. Дивується. А що тут дивного?
— Віддати комусь спадщину? Люди осудять, мовляв, батько з матір'ю старалися, тяглися, наживали, а дочка за вітром їх праїцю пустила. Ти кажеш — Лариса старша. Хай і старша. Знаю. А чи турбується вона про дім? Поїхала з чоловіком до Харкова і голосу не подає. Гомонять сусіди, що їм там гарну квартиру дали — на три кімнати.
— Дали! А хіба що?
— То добре, що дали. Але раз дали державну квартиру, то тепер твоя сестра втрачає право на половину власного будинку. '
Ліда чомусь сміється. А що ж тут смішного? Ой, як важко з нею говорити!
— Ти ж, мабуть, знаєш, що власників будинків держава квартирами не забезпечує.
Дівчина заперечливо крутить головою.
— Не цікавилася. А дім у нас ніхто не забере, і ви, мамо, не клопочіться, будь ласка-.
— Можуть відібрати, — категорично твердить Федора Тимофіївна.— Я тобі точно кажу — можуть... Треба негайно виселити квартирантів, повністю переписати спадщину на своє ім'я, а тоді вже зареєструйтеся з Тімою. Весілля ми візьмемо на свій рахунок. Таке весілля оправимо — все Золотопілля ахне.
Остання обіцянка дівчині сподобалась.
— Спасибі,— і притулилася губами до щоки майбутньої свекрухи.
— Чому, доню, дім краще переписати до заміжжя? Щоб опісля не було клопоту. Ти, мабуть, візьмеш наше прізвище?
— Аякже!—'Кидає Ліда і знову дивується:— Хіба це має відношення до нашої любові — будинок?
— Має, доню!.. Знайдеться якийсь мудрик та й напише заяву до міськради, мовляв, так і так, молоді люди двома будинками користуються. Для чого ж рискувати! А вам же дещо купити треба. Потім діти підуть.
Ліда хмикає.
— Будинок можна продати, а на виручку купити "Волгу" чи "Москвича". Жити будете у нас. Слава богу, площі вистачить — ми з таким наміром і будувалися, щоб і для нас, і для Тіминої сім'ї було.
Зіниці у Лідочки розширюються: перспектива мати власну машину п'янить юну голову.
— Значить, за наш дім можна купити "Волгу". Це було б здорово! Влітку сіли — і на Кавказ, в Крим.
— Куди завгодно,— в тон додає Федора Тимофіївна.
— Зрештою, робіть, як самі знаєте...
— Все якось владнається. Для мене найбільшою втіхою буде ваша чиста любов, доню.
Мовчки дійшли до візерунчастої, альтанки, що задиристо зводилася над кручею. На обрії відкривалося нове місто.
— То Дарниця,— пояснила Ліда. — Перший супутник Києва і один з його районів.
На червоний диск сонця непомітно напливала велика лілова хмара. З дніпрових просторів повіяло прохолодою.
— Невже дощ буде?—здивувалася Федора Тимофіївна, і потягла носом п'янке повітря.— А дощем таки пахне.
Дівчина не відповіла. Вона з цікавістю спостерігала, як на крайнебі густішають хмари. Вгорі зі свистом пронісся вітер, залопотів листям розпишнілих дерев.
— Треба скоріше ховатися,— нагадує Федора Тимофіївна.
Ліда подала їй руку, і вони приспішили до тролейбусної зупинки. Дощ погнався за ними, застукотів по асфальту. Холодні краплини котяться по шиї, руках. Федора Тимофіївна з Лідочкою з розгону вскакують у тролейбус.
— Втекли!
Дівчинка дивиться на розчервоніліу Федору Тимофіївку, відчуває, як до серця підкочує легка тепла хвиля. Може, ця ще не стара жінка справді стане для неї близькою людиною, заступить рідну матір?
— Ви не стомилися?
— Ні, з тобою навіть бігти легше.
Незабаром були на станції метро.
З гуркотом виринув з темряви поїзд. Ліда з Федорою Тимофіївною увійшли в вагон, сіли поблизу виходу.
— Яка ж всюди краса!— дивувалася жінка.
Поїзд рушив. Федора Тимофіївна дивиться у вікно, але, крім відблиску вагонних ламп, нічого не може розгледіти. Аж ось з далини вихопився світлий сніп, біля вікон пропливли і зупинились колони станції.
Лідочка підвелася.
— Нам виходити, мамо.
Ескалатор виніс їх на Хрещатик. Широка вулиця, скроплена короткочасним літнім дощем, гомоніла наче голосніше, ніж допіру. Спраглий асфальт жадібно вбирав вологу, дихав у простір парким білим туманом. Сонце кидало навсебіч гострі рожеві промені.
Розділ четвертий
Весна відкочувалася в безвість. Стихав її зелений шум. На дніпрових схилах розносились запахи липового цвіту. Оновлена природа, відгулявши весілля, готувалася до свого традиційного літнього розкошування.
Тепер Ліда Побережник майже щодня одержувала Тимофієві листи, всі знайомі поздоровляліи її з близьким весіллям.
Тиміш договорював їй те, чого не вмів чи не встиг сказати при зустрічах. Дівчина по кілька разів перечитувала схожі один на одного листи нареченого, намагалася знайти в них прихований зміст, щось важливіше, ніж писані слова. При цьому її личко рум'янилася, пломеніло. Але що сталося сьогодні? Прочитавши коротенького листа, який вмістився на аркушику з шкільного зошита, Ліда спохмурніла.
"Брехня, звичайнісінький наклеп. Невже Тимофій здатний на це?"
— Дурниці!— промовила тихо, не помічаючи, що думає вголос.
Здивована Женя відірвалася від конспектів. За скельцями окулярів блимають смішинки.
— Ти стаєш геніальною, Лідо. Кажуть, що всі генії розмовляють самі з собою. Що нового пише тобі наречений?
Женя чекала: зараз по кімнаті прокотиться нестримний регіт, потім подруга сама підбіжить обніматися. Ні, навіть не всміхнулася. Що б це означало?
Вона підійшла др Ліди.
— Щось сталося?
Женя любила свою рвучку, неспокійну подругу за безжурний характер, за уміння знаходити вихід із різних студентських скрут.
— Чого бо ти, Лідо?
Та мовчки простягла листа. Женя поквапоїм розгорнула папірець.
"Знаєш, Лідо, — писала золотопільська товаришка, — почула я недавно дві новини: що ти виходиш заміж за Тимофія Марчука і що на нього накинула оком Регіна— марчуківська сусідка. Кажуть, вона розійшлася із своїм майорам, живе тепер одна .в Кам'янець-Поділнськаму. А оце недавно з'явилася в Золотопілліі. Балачки балачками, але ти все-таки, Лідо, май на увазі. Сама знаєш Регінину "скромність". А взагалі, я тебе поздоровляю і бажаю, щоб ти була щаслива в одруженні. Тимофій хлопець непоганий, але ти все-таки перевір".
Дочитавши листа, Корчинська помітно зблідла, задумалась.
— Ти віриш йому?
— Тепер не знаю,— відповіла сумно Ліда.— Розумієш, бувають всілякі історії... Може, він тільки десь постояв з тією молодичкою, а язикаті кумасі приплели до того факту довжелезну вигадку... Власне, Наталя нічого ж конкретного не пише. Вона тільки застерігає...
— А якщо це правда?
Аж не віриться, що Ліді Побережник, а не комусь іншому, належить той стишений голос.
У двері постукали, і, не чекаючи запрошення, до кімнати зайшла сусідка по коридору Маріанна, студентка другого курсу, яку в гуртожитку і в групі називають Зеброю— вона завжди вбрана в смугасті кофточки, від яких рябіє в очах, носить коротенькі, до непристойності, спіднички. В гуртожитку Маріанна найчастіше ходила у довгих штанях, які туго обтягували її струнку ладну фігурку, або в шортах. В цьому вбранні вона їздила на пляжі, в заміські прогулянки, блукала по магазинах.
Ліда знала — Зебра до неї ставиться з одвертою заздрістю, однак намагалася бути з Маріанною, як з усіма. Що ж до Жені Корчинської, то вона ніколи не приховувала своєї неповаги до Зебри, і між ними часто виникали гострі суперечки.
І все ж Маріанна по кілька разів на день заходила до сусідок з вісімдесят першої. Можливо, її тішив Женин запал у нескінченних діалогах про красу й моди, про різні житейські курйози. А може, Зебра просто була рада поговорити — мешканки вісімдесят першої ніколи грубо її не випроваджували, як це робили студенти з інших кімнат. ,
— Ой, дівчата, знали б ви, як я сьогодні екзамен з філософії складала!—промовила застудженим голосом Зебра.— Вмерти можна. Суцільний анекдот!
Вихиляючись, ніби демонструючи свої нові шорти з чорнорябими безглуздими асиметричними фігурками, вона неквапно пройшлася по кімнаті. Маленьке вилицювате обличчя усміхалося.
— Ну й чим закінчився цей анекдот?— запитала тихо Женя, і Ліда бачить, як спалахнули скельця її окулярів.
— Двійкою; Чим же іншим?
Маріанна примружується.
— Ну й біс із ним!.. А все-таки я йому добряче насолила. Ой насолила ж, дівчата!.. Ви, кажу, тільки повторюєте чужі думки. Вам теж можна поставити двійку за невміння діалектично мислити в конкретних обставинах.
Вона сіла на стілець, закинула ногу на ногу, і, трохи розхитуючись на задніх ніжках, хрипко продовжувала:
— Хіба, кажу, ви не бачите, що з розвитком нашого суспільства кількість суперечностей не зменшується.