Іздимно вита' підвінечне,
жевріє у доторці дёсни,
й твоєї правиці,
відлунює порохом кроків
під гору, під гору крутую
і колеться терням у грудях
наш слід не лиша ані тіні
випалює сонце зенітом
дими підвінечні
виною
незалюбу в злюб
обвіщаного племенем
нам... Не зрадь!
ЖИТИ — В ХЛПБ
Як збираєш докупи — не знайдеш середину
поля поле поло — половинка мені
Яче сокіл згори
на незбиране жито
на сорочку ушиту в ріллі
там йдемо, куди князь, місяченьковий захід
тпру-воли, розргортайся на схід!
тілько з крицею шабель, іскрицею шабель
жито — в хліб, жати — в хліб
Котилось яблуко
Котилось яблуко по ринві —
ще мить — впаде
і одійде пора , на павутинні
блакить обірвана тіка і
зорі розкрада .
А яблуко котилось ринвою —
передчуття .
Журбою сивою —
прийшла: з лиця сльозиною
пречиста пам'ять —
одверта обличчя ...
— Чого ж ти , люба ?
Се ж не вічно,
ми стрінемось...
Та ринва яблуко зроня
там, де в діжі вода —
блакитні бризки
вибухають скалками ув очі ...
Чого ж я ?!
... Зачалася осінь .
Київ, 1988
Про пташей і людей, мов...
ранок!
оморозився сад
півлистя уквітчалося інною
Птахи, мов нічого не звінчано
вийшло, мов цвіте, мов заквітло, мов..
Мжичка сіє півсніжжям
чорбають мов ті ворони
ненаспішні і безлімузинні
до плугів своїх денних — кияни
торішнє
Ворони полюють за автомобілями
Аби ті годили їм трощеними горіхами
Коти всім сімейством зібралися у паляницю
На залізку з теплоцентралі
Голуби з горобцями — новолітки йдуть на руки
Цілуються пари відверто —
Так близиво холоду
Теплом прозоріша
Ударами всіхніх сердечок
дрібочки осіннього дощу
Дніпрове сонце
йде водою вмитись.
... І я — в цей обрій!..
Неосторожість
Вийди спрощена дощем,
не ступав тобі у води...
"**
Чи бачить хто себе
в червневі ночі —
блакиттю сліз осінніх
розставань
***
благати камінь
пити кров з розп'яття
а мох ... життя...
горіхи
Дятли змагаються з гризячатами
В скиданні фундуків і волоських
Аби ті годили їм душеними горіхами
Коти всім сімейством зібралися в паляницю
На залізку з теплоцентралі
Голуби з горобцями — новолітки йдуть на руки
Цілуються пари відверто —
Близиво холоду
Тепло вже видніше
Ударами всіхніх сердечок
Лунким гупанням пухнастих вивірок в закоцюбілий ґрунт —
Ховають-саджають
На весну незнані ще горішнякові гаї
Повстання серця всупротив зим
Повстання серця
Всупротив зимі
Ховаємось у внутрішні майдани
Чаїв-розмов —і —ласк
У несказанне пестлявих котів
В мур-мури долі
Вижити й померти і зачати
Прожить тепло заточене в загаттях
У тихий невід золотих обійм
Мій янголе, чи чорний, чи муругий
Мій йолопе, наївністю в мені
Не оминай ласкавієстю друга
Прилинь повстанням
Хоч-би до весни!
медитує котяка
медитує котяка,
настовбурчує вуха —
там, де осінь садам...
й шкаралупанці на підвіконні
вдавсь гарбуз між отим — що кида горішіння
і гриби тихо сплять у насушеній дбайком родині
і ми слухаєм, котю —
цей спокій — собі подарунок
а за стеклами злими
озлоблюється полова.
ти пряди-прядивух
те котяче зізнаннячко волі
ми тобі — денний харч
ти ж нам тихий єгипетський бог.
осінні пси для Вінграновського
осінні пси на листі — калачами
тепліють в себе й осінь стережуть
осінні пси у сіромряці неба
отари галок з півночі женуть
на весілл'я...щоби й холодна днина
безлистий сирота дряпучих верховіть
усердзим'ї галчино вродила
плодом свайбуючим воронячих століть
тривожна осінь
Прийшла й повикрадала ластовиння
з коханого обличчя
смараґди погляду взлодіїла непевність
її зіниці — мов сухий тютюн
зднялися димами, потекли дощем
де мед і гіркота
й сіль незачаття крови
в багаттях храму осені
в свічах провістках листу
ввіряються в метал зимів'я
а я усе цілую тую крицю
нехай завінчиться ця шабля на весілля
нехай життя і у гостриці освятиться
ЗИМА
Повстання серця всупротив зим
Повстання серця
Всупротив зимі
Ховаємось у внутрішні майдани
Чаїв-розмов —і —ласк
У несказанне пестлявих котів
В мур-мур и долі
Вижити й померти і зачати
Прожить тепло заточене в загаттях
У тихий невід золотих обійм
Мій янголе, чи чорний, чи муругий
Мій йолопе, наївністю в мені
Не оминай ласкавієстю друга
Прилинь повстанням
Хоч-би до весни!
передзимове
Дики-коти, зачали говорити з перехожими, бо вже зима...
Кицьки приносять невизрілих м'явченят по-під пороги будинків
меґаполісу,
винувато-благально дивлячись у вічі сердитим мешканцям.
Ну, ось. візьму муругого, до весни.
Морока, як і зо всіма дітьми. Саме не спить.
Порпається під заглибини мого тіла,
голосно вурчить і дряпоче гострищами кіготяток.
І — не поворушись своїми "стома", перед його "ста-п'ятдесятьма" ...
грамів.
Найкраще поставити носа-до-носа, на шию.
нюх-в-нюх!
— Гарантована відсутність простуд.
Малий сторож відвуркотить усякі віруси.
.Ґвалт серед ночі! Чарап-чарап по ліжку.
— це було зроблено "потребу", в пантофлю.
Бо там же ж було : по-за кублом,
захищено і , я так підозрюю, пахтіло якраз на те...
Завтрашні уроки — котяче виховання..
І зачали прилітати синички, стукатися у шибу нового вікна —
так наче їм передавана память поколінь —
їх годуватимуть тутки ціленьку безконечну зиму
під пильним наглядом хатньої дрібної хижачки
Тремоло очікування
Мертвий передзимовий Київ
скаженіє пусткою серця
Тремоло очікування — вустами
земля пахтить металом і зимою.
дзвенить здаля зимова заметіль.
і марево — зустрітися з собою,
не вір!
А марево навпрочуд перед очі,
а марево на дотик аж тремтить.
на льон голодні ікла пензель точить
і кров сурмить,
що шабля вкреше ¡скори морозу
крізь серце недоречної біди
а пензель віп'ється і фарбою оросить
чуттів льони.
96
чорні гетьмани
на серце оце позбиралися рани
чи я їх накликав
незримим зерном?
походжують вОронням
наче гетьмАни
із чорного Ирію
й діри клюють
Засівом зерно у одкритую плугом
у рану відкриту знаменням лягло
уже оповито, ріллею зогріто
уже воно вдома й знаками зашито
аж гетьмани дзьобають правди зерно
відкречують осінь
штани розпустили
видзьобуть на весілля собі корм
чи мало собі байстрючат наплодили
чи оберт оберне небесне в закон
коли б ви подохли у нечисті вашій
та є ще Нечас, ще не витязів час
а поки гетьманами бродять ворони
й воронячі гнізда будують крізь нас
Відлуння на вірш подруги Хайлі Ґрейпс
гинучим в океанах зимової сльоти
двадцять днів штилю в оці гурагану
заколисують лагідні хвилі квіту
буревії неспокою безпідставного
у моєму саду
нАметні льодяного віку потопають у передчутті
квіткової паводі
надхнення човник розчохлює чайму жити
Зима для каменя
Теплий вітер — на наш сніг
Дерева — теплі
їхня мудрість давніша од нашої —
Сплять...
Угу-угу — горлиця —
Прилетіла
А коли ж скінчить ся
Зима для каменя?
16.02.98
Новорічне 2001
нехай лиш зміна — нуль на одиничку
це навіть не небесна коловерть
а так, під клац секунди — вилітає "птичка"
наївних і безвинних сподіваннь
замислившись знічев"я над бокалом
ігристо перескакують думки
щоби як хвилею п"янкою чари
добром за чвертьсекунди йшли
чотири тиждення Корочуна
чотири тиждення
чотири знайомства зі спротиву
чотири серця моїх
не пускають
не од-творяються:
і вже на повінь кличе у Водохрещ
і вже рипить рілля корінням жил
чотири розколісні-невзбруєні
чоти волають се ув піднебеся
щоби окнязився над ними рід і див
та ковзають іще, на ворожденьках-голоступах
немов на підступи вдягнувши терня на ступню
в сльотавому невідді досі,
корочунові піють мряку охмільну
А в мене з печі — любо і вогонь
жаринко-сердушко — пожарищем яріє
ходи! у люблення-доління.
ходи!ходи!ходи !ходи!ходи!
Мовчання
Мовчання трунок, коли сонце в зиму закотилось
І навіть сніг кричить мовчанням голосним
Мовчання — лагідність коли за руки — йдем
І серце серденьку шепоче тихі сни
на стернині спису
у чорноті біди з-під льоду
собі ломлю всі кісточки
в твоїх промерзлих словесах
пірнаю повз хрещенську воду
не випірнаючи однак
в судомі промовляння слова
в судомі подиху — любов
а над — тече в небеснім вітрі
хвилюється в небеснім вітрі
небесне жито не моє
а я там — наймитом в обжинках
ступні встерняю в гопака
хміліє без вина душа
і відпуска сльозу криваву серце
і на стернині спису
чвертинки долі відбива
Зимове сонечко
Зимове сонечко моє
Хоч раз забрало відхиливши
Впіймаю погляд
Од якого — одкровення
серцебиттям
Але іще мовчить камінчик
І в мармурі відходить
Незайманість душі
Великодень з братом Едькою
З братом Едькою у родинному селі Вовчик на Великдень,
коли святилися хліби у Храмі
Горить гроза —
горить грозою зваба:
промовитись у неусловлене, в німе.
горить собі гроза —
шукає небоспаду...
вже верби при Сулі
в причинність зайнялись!
Шукає гарбуззя, ще без-квітково-духе,
бо не пустилося іще, в прядіння велевус,
і — веремія черваків:
тікать-тікать від повені до сіл...
Чамрака бабця одчимдухо
із костуром, бо в діллі ще коза.
Ось в перебалці вигляда в калини
забджолене зело цвітке — "та хай собі росте непотріб цей..."
Там відсипляють зиму сливи
самі собі в чорнослив крадучись.
Грім лагідно стрічає Великодень
В мій Вовчик, і в Долину, і в Сулу,
Нам йдеться з братом радісно і тоскно —
Там на Петренковім Ловець, чи хтось?
Іде гроза за нами з братом —
жне лискавицями доземно у постій!
Іде гроза, на всій родині неба...
І Небо гатить!
Овеликоднює — сльозою обіймись!
на Василя
Серпом вирізбляється Цар
такий юний, що нема йому віку
а вже вигляда на роскоші
своїх врожаїв
на щомісячну повінь
ораній, сівби,
й першіптувань вічно зеленого жита
Усе в його погляді-власті
що росте у душі сокровенно,
а в Ярила пишається красно
Величайся Василіє-Ладо!
прокладай усім стежечки в душу!
подружжю на річницю друзів
щоразу зранку цілую,
після страхів польоту над містом вночі
з тобою єдиним — не треба ракет у політ,
не треба ніг для бігу
лише пташя серця тьохкає так відчайдушно
як себе ти заводиш у безвість
б'ється пташина об клітку інших нелюблячих я
1-^^ Со6олєвій
вершино голая,
я та, я та — що йшла тебе
я продиралась повз камінні ріки
повз руко-лікті всіх дубів у світі
в жагу кохання і в нудоту зрад
йшла-крокувала-повзала-і бігла
вершиної Чи тобі я вже "достигла"?
але вершина — гола — немовля...
котися омочити ноги при твоїм підніжжі
в багні, а вже тоді здіймайся знов
таке усім судилось породіллям
життя одне
чи чоловіче, а чи всотньо-раз жіноче
вона сізіфствує в недогляді часу
сніги з вершини заглядають в очі
а ми йдемо, ДОРОГОЮ йдемо
Марійці — незнайомці
це просто — дорослість, до чого, до кого?
осінням усе ще не-оповило...
Туманів заранніх в запізнену ясність
розпуки-печалі прозріння зайшло.
Зайшло-залетіло пронизане люттю,
до себе, до нього, до суті речей,
і тяжно, і лагідно, і кругловидо,
а ще десь: з-заобрійно, в хмари сповито,
уже підоймай собі відсвіт очей!
Блакитно в росі, і рожево у пульсі,
відважно в надії, голбдно в стезі.
Іди моя мріє, зови мене мріє, тягни мене мріє
Маріє-Маріє,
дитино, Маріє.
Дитину, Маріє,
дитинно, Маріє,
до перса, Маріє —
його притули...
Пшениченька
Пшеничний передзвін хвилює коси,
Закляк.