Йому конче треба вчитися... Дивно, навіть Усеїн-оджа не здогадався, що цей заїжджий двір з кав'ярнею належить Афизу-ефенді. Чи то від утоми, чи тому, що давно не бував у цих місцях і забув завулки й закапелки старого міста. А коли раптом побачив перед собою Афиза-ефенді, то розгубився і довго не міг зрозуміти, звідки він тут узявся.
Усеїн-оджа прокинувся вранці і почув крізь сон плач дитини. Він усе ще не знаходив у собі сили розплющити очі й сподівався, що Аджире, як завжди, подасть голос, підніметься, зробить що-небудь, і дитина заспокоїться. Та малюк ніяк не міг вгамуватися. Тоді Усеїн-оджа сів, протер очі і озирнувся. Аджире в кімнаті не було. Дитина розкрилася і дригала ніжками. Малюк, певно, змерз. Усеїн-оджа підтягнув край ковдри і вкутав сина. Даніял відразу замовк і зацікавлено розглядав батька. Чорні оченята малюка були ще повні сліз, але він уже посміхався.
Усеїн-оджа встав, швидко одягнувся. Хотів було піти на розшуки Аджире, та відчинилися двері і з плетеним кошиком зайшла дружина.
– А я злякався, що тебе вкрали, – пожартував Усеїн-оджа. – Куди ж ти так рано зникла?
– Я ходила на базар, – засміялася Аджире-ханум. – Виявляється, це зовсім близько. За крамницею, де продають хадаїф[9].
Вона діставала з кошика і кидала на хону[10] гарячу булгачу[11], халву, хадаїф, поставила глечика з вузькою шийкою і поклала овечого катика. По очах чоловіка було видно, що він у захваті. Знала, як він любить кисляк з овечого молока, тому й вирушила на базар ще на світанку. Усеїн-оджа прожогом кинувся в двір умиватися. А коли повернувся, його вже чекав розкладений на тарілки сніданок.
Усеїн-оджа й Аджире-ханум сіли одне навпроти одного і добре поснідали.
Після сніданку вчитель вийняв із саквояжа свої рукописи, читав і щось правив. А коли стало припікати, вийшов із заїжджого двору і рушив до завулку Чатал-Дут. Тримався правого боку, де ще була тінь.
Нарешті вийшов на широку вулицю, заповнену людьми, що снували в різні боки. Коли підходив до центрального базарного майдану, звернув увагу, що стає гамірніше й велелюдніше. Щоб уникнути штовханини, звернув у бічну вулицю, де була найбільша в місті кав'ярня "Європа", і пішов далі.
В завулку Сирли-Чешме[12] він побачив двох знайомих людей. Вони сиділи на кам'яних сходинках книгарні і про щось захоплено розмовляли. Це були Усеїн Балич і Дарбі Алі. Вони обоє займалися книжковою торгівлею. Балич колись працював у Ялті вчителем. Кілька років тому управління поліції вислало його в Бахчисарай – за участь у русі проти царя, який очолював Асан Нурі. Усеїн-оджа чув, що він живе тут і заробляє на життя книжковою торгівлею, ледь зводячи кінці з кінцями.
Вулиця була вузька, раз у раз доводилося притискатися спиною до стіни, щоб пропустити повз себе поважних верблюдів із вантажем. Тут снували, мелодійно подзенькуючи дзвіночками, легкі фаетони, іноді різко гальмували, щоб благополучно розминутися; осаджуючи коней, пересварювалися між собою їздові, підперезані червоними поясами, у круглих каракулевих шапках із золотавими галунами, намагаючись перекричати один одного, надривали горло продавці булгачів і киїків[13]. Важкий кошик, підвішений на білому, розшитому візерунками, рушнику, відтягує плече продавця. Старі цигани ховаються від спеки під широкими карнизами будинків, співають
стародавні татарські пісні, награючи на скрипках, вибивають басові ритми з давулів[14]. О, ці дивні музики з Салачика [15]! Хто їх почув хоча б раз, вже ніколи не забуде. Як же, виявляється, скучив Усеїн-оджа за цими кривими завулкам і приємними напівзабутим мелодіями, що тішать серце!..
Іноді Усеїн-оджа зупинявся і розглядав стародавні будівлі з лускою черепичних дахів, які золотилися на сонці, білі, як свічі, мінарети, читав на карнизах виведені арабським шрифтом написи: "Хай буде благословенний твій шлях, перехожий!", "О шляхетний подорожній! У будь-яку годину дня і ночі заходь у мій дім, де ти знайдеш притулок і привітність!" Люди, поспішаючи, зачіпали вчителя мішками, кошиками, штовхалися, а він, анітрохи на них не ображаючись, ішов собі далі. Пройшов повз багату крамницю караїма Ялпачика, перетнув квартал Шабалти і побачив перед собою руїни мечеті Єшиль-Джамі[16], названої так у стародавні часи через те, що її високі стіни були повиті трояндами й плющем, а на тлі блакитного неба здіймалися лише мінарет і зелений купол із золотим півмісяцем. Зараз мечеть занедбана, мінарет зруйнований, всюди розкидані камені із стін. Від часу в'їзду в Бахчисарай імператриці Катерини II у цій мечеті ніхто не молився.
Розповідають, коли екіпаж імператриці порівнявся з Єшиль-Джамі, настав полудень. У цю хвилину муедзин виголосив з мінарету свій звичний заклик до правовірних на молитву. Його крик був таким несподіваним і пронизливим, що кінь імператриці злякався, шарпнувся щоємоці і ледь не перекинув коляску... На варті стояв солдат грецького батальйону. Він здійняв гвинтівку й одним пострілом убив нещасного муедзина, за що, подейкують, одержав нагороду від цариці ...
З того часу це місце втратило свою святість, сюди вже ніхто не приходить молитися, а руїни мечеті заросли бур'янами.
Хансарай вже залишився далеко позаду. Коли вчитель добрався до чорним перцем. І хоча наш ефенді вже поснідав у кав'ярні "Вес-Баба"
і в місто вирушив ситим, цей смачний запах не дав йому пройти повз пекарню. Зайшов. Сухорлявий молодик з тонкими вусиками спритно виймав із печі широкою дерев'яною лопатою янтики і складав у ряд на полицю. А на прилавку на бляшаних листах були рівненько розкладені золотаві бублики, куманчик-мая [17], пенірлі [18].
Кучерявенький хлопчик, що стояв за прилавком, привітав його такими словами:
– Прошу, ефенді! У нас є албанські маяли, місцеві янтики[19], болгарські пенірлі. Чого лишень душа забажає! І все гаряче, пухке, з вогню!..
Учитель посміхнувся, засунув руку в кишеню і запитав:
– Почому пенірлі?
– Чотири копійки, – охоче відповів хлопчик.
– А янтик?
– Три копійки.
Учитель довго рився в кишені, та ніяк не міг відшукати дрібну монету. Через один пиріг не хотілося розмінювати велику купюру.
– А калач є? – піти, нічого не купивши, було якось ніяково.
– Є! Штука – чотири полушки [20].
У нього знайшлося дві копійки, і він виклав їх перед хлопчиком. Узяв загорнутий у папір гарячий калач, засунув його в кишеню. Вийшов із пекарні і ледь стримався, щоб не вийняти пахучий, присипаний маком калач і не відкусити. Але йому здавалося, що всі зустрічні почнуть на нього дивитися, скажуть: дорослий, а їсть на ходу, як дитина...
Хлопчик-продавець поняття не мав, хто цей молодий ефенді, якому він продав за чотири полушки калача. Натренованим поглядом продавця хлопчак помітив потерті лікті його піджака, скривлені задники стоптаних черевиків, які свідчили про те, що в ефенді легкий гаманець, однак про себе відзначив, що обличчя в нього виразне й приємне, а погляд відкритий. Обережно ступаючи по мокрих, блискучих каменях біля водограю, що струмував з-під землі, Усеїн-оджа звернув у бічну вулицю і рушив до Орта медресе [21].
Доки Усеїн-оджа повільно йшов вулицею Османа-аги, наближався полудень. Старі чоловіки вже пішли до Хан-Джамі[22] на полуденну молитву. На вулицях у цю годину ставало малолюдно. Покупців у магазинах було небагато. Чиновники, службовці різноманітних контор, знехтувавши молитву, заповнили кав'ярні начебто для обідньої перерви. Цю обідню перерву стали влаштовувати тут зовсім недавно, наслідуючи європейські звичаї, але так було лише на центральних вулицях міста. А мідники, лудильники, ювеліри, ковалі, хадаїфники, кравці та інші майстри, що їхні крамниці були розташовані на околицях кварталів, навіть на хвилю не переривали своєї роботи.
Поважні ханум та ефенді! Якщо ці сторінки, що я назвав "Спогадами", якимось чином потраплять до ваших рук і ви вже почали їх читати, то прошу трохи вповільнити просування за подіями і послухати, що я, Асан Кара, розповім вам трохи про саме місто.
У Бахчисараї, населеному тридцятьма двома тисячами людей, у тридцяти двох маале є тридцять дві мечеті, тридцять два високих мінарети, тридцять два імами, тридцять два мазини. У цьому місті, як і в інших великих містах, є свої соціальні групи, представники білої кості – беї, мурзи, челебі, шейхи, кади, хатипи, імами – словом, свої багатії, своя буржуазія, своє духівництво; і люди чорної кості: кустарі, майстри і, нарешті, робітники чинбарень, розташованих на берегах річки Чурюк-Су. Є й своя інтелігенція, що виявляє невдоволення існуючим ладом.
У будинках, де живуть багаті й заможні люди, часто справляють багатоденні весілля, відбуваються вечірки, церемонії гоління нареченого в день зустрічі з нареченою. У їхніх дворах тоді безперервно виграють музики, а хто проходить повз них, зупиняється й слухає задушевні й веселі мелодії. З вигуками та свистом танцює молодь. Для гостей печуть і варять різні смаколики: пиляві з кишмишем, смаженю, кебаб-шашлик, долму і сарму із солодкого перцю й капусти, фаршировані м'ясом, супи з квасолею, горохом, картоплею, пачу й куфте з м'ясом і рисом, приправлені оцтом, кобете, бурми, кийики, бокчачики, хурабіє. Усього й не не перелічиш. Та, на жаль, є й такі родини, в яких не знають на смак жодної з цих страв, бо мають надто вже худого гаманця. І змушені вони задовольнятися лише затирухою, макаронами без олії і катика, відвареною квасолею чи юшкою, а часом і їжею з важким запахом жиру, витопленого зі шматків сала з гнилих і запилених шкір у чинбарнях. Чимало родин вважають це за щастя. У місті можна зустріти людей, становище яких ще гірше. Іноді побачиш, як хтось у надії на милосердя, розстеливши на землі хусточку, чекає виходу з мечеті людей після молитви, щоб звернутися до них із проханням: "У нашому маале занедужав Абдульмеджит-акай.