Надумав од чоловіка одбить, так голуб же тепер!"
Не до жартів прадідові було, навіть страшно начебто стало: бачить, причепилась нечистая сила, як п'явка... Вихопив він гострую шаблю з піхов, замірився, — але тільки зареготалась відьма.
"Не боюсь я шаблі твоєї, — каже. — Захочу тільки, і тисячу шабель підніму на тебе! Покинь краще свою шаблю та цілуй: все одно не втечеш".
"Еге ж, — міркує переляканий прадід, — а воно начебто і не гаразд виходить! От і виручай чоловіка!" Хотів він тут потилицю почухать, та так і не почухав: не до того було... І злякався він порядно, та й розсердився ж.
"Нехай тебе сліпий дідько цілує!" — каже і відскочив убік, а відьма за ним; він од неї, а вона, проклята, за ним: так і крутяться круг могили, як кішка з мишеням.
Кружляли вони так, кружляли, то в той, то в другий бік кидався прадід, та вже й задихатись почав, почуває, що от-от наздожене його відьма; як закричить він тут не своїм голосом: ой рятуйте, кому душі християнської жалко! — так по степу наче грім пішов! І що ж ви думаєте, люди добрі? Дивиться прадід, летять на його голос баби різні! Очам своїм не вірить прадід: і Солоха тут, і Хівря, і кума, і дячиха, і Гандзя удова, і скільки їх ще тут набралося, так і перелічити не можна: всі тут були, кому тільки він медові ляси точив. Та як накинулися вони всі на чортову відьму, як зачепилися з нею та одна з одною, так однієї тріскотні та лайки на десять би ярмарків вистачило! Штовхаються, рвуть прадіда на шматки, кожна до себе тягне, і кожна при тому кричить: "Мій він! Хоч і баламут, — кричать, — шахрай, а нікому не поступлюсь, нікому не оддам!" Так і хапають, цокотухи, не розбираючи, за що припаде. "Еге ж, — думає бідолаха, закриваючись та ухиляючись од них, — а от же я й не знав, що кожна з них відьма, їй же богу не знав! Та і не бувало ніколи того, щоб на хвоста у котрої натрапив, ніколи того не бувало..."
Спостеріг він хвилину, як вони вже надто розходились проміж себе, та як припустить, як дремене навтікача, тільки курява встала! Летить він з усієї сили сам не знає куди, як той дикий кінь степовий. Дивиться, корчма перед ним з'явилася і побратим посеред двору стоїть, спину чухає та навкруги озирається. "Начебто, — каже, — Петро на виручку звав, рятуйте кричав!"
А прадід і спинитись не може: так прямісінько і влетів у стіг г з головою в сіно зарився. "Ну, — думає, — здихався сього лиха! І принесли ж їх чорти, як тії галичі! До смерті, прокляті, заскубли б, якби не втік, щоб їм до віку солодкого не куштувати! А от же, — думає, — і стало таки мені в пригоді женихання моє, їй же богу в пригоді стало! Бо злопала б мене гемонська відьма, якби не ті".
Та тільки зарано радів козак: чує він, гупотить щось, наче цілий табун коней по степу летить. "Еге ж, — думає, — а то вони, прокляті, за мною, мабуть, женуться", — та ще глибше зарився в сіно.
Лежить він і чує: лемент знявся такий, наче на ярмарку. "Держи, — радіють прокляті, — знайшли його! От де він, щоб йому в огні горіть!" Здогадався прадід, що то вони на побратима натрапили, та в пітьмі не пізнали, — а місяця на ту пору вже не було на небі, зайшов, — догадався, а й слово боїться вимовити, де там: труситься тільки. — "Нічого йому, — думає, — не буде: роздивляться анахтемські, що то не я, а Тарас одноокий, то й кинуть його, дадуть йому спокій. От, коли б тільки в сіні не почали шукати..." Труситься, сердега, аж зуби йому цокотять, і все прислухається, що далі буде. І чує він, начебто відьмин голос, глухий такий, питає побратима:
"А ну, — питає, — кого ж ти з нас вибереш собі?"
"А всіх!" — лагідно одмовляє одноокий Тарас.
"Як же так, чортів сину, всіх?" — кричать йому всі баби разом.
"А так, — каже, — всіх... Мені, — каже, — чим більше, то й краще".
"Чи бач, чорти б його батька взяли, який ласун, — думає прадід, — хоч і дражнять мене ласим, а от же ж ніколи я такого не казав. А ще ж казав, чортів син, що неохочий до них!"
Міркує так собі прадід, а тут чує, і Солоха з дячихою кричать:
"Такий він завжди був! Такий самий, ласун безсоромний!"
І інші за ними теж кричать. Хотів був прадід гукнути їм: "Брешете ви, ґави хвостаті!" — та побоявся, а побратим і каже:
"Еге ж, — каже, — такий самий я і єсть... Козакові однаково, — каже, — яка б чарка не була, аби горілка в ній була добра. Не люблю я вередувати, — каже. — І побратим мій, Петро, такий же".
"А от же і брешеш! — не вдержався-таки хоч прошепотіти прадід, та, слава Богу, не почули того відьми, не до того їм було, щоб прислухатись.
"Та хіба ж ти не Петро?!" — галасують.
"А ні, — каже побратим, — не Петро я, Петро, — каже, — тепер, мабуть, горілку десь п'є, або з бабою якою женихається: не може він без того..."
"Ах ти сорока брехлива!" — знову не витримав прадід.
"Та хто ж ти такий?" — верещать не своїм голосом Гандзя з Хіврею.
"Я Тарас, — каже побратим. Так і піп хрестив, так, — каже, — і люди звуть. От хто я!"
Як заверещать же відьми, як заголосять, прокляті, так у прадіда і мороз поза шкурою пішов! "Тьху, нечиста мати тебе візьми, — плюються, чує він, і Солоха, і Хівря, і всі інші. І справді, це ж Тарас одноокий, щоб йому від горілки згоріть! А ми здуру подумали, що то Петро! От тобі й маєш... Ну, — кричать, — біс твоїй матері, збив ти нас з пантелику, допоміг Петрові втекти, кажи ж тепер, де він? Не скажеш, то ми на тебе таку халепу напустимо, таку халепу, що ти й життя своє проклянеш! Кажи, — кричать, — де Петро?"
В саму середину стогу зарився вже прадід, а все-таки чує, як побратим божиться і присягається, що не знає, де Петро, що й очі його давно вже його не бачили. Кричать, верещать баби, всяким лихом йому загрожують, а він все своє: "Знать не знаю, відать не відаю!" І почалось тут таке, що вже й розібрати не можна було, що воно таке!
Коли дивиться прадід, — крізь сіно бачить, — тягнеться до його страшна синя відьма, простягає свої кістляві руки, дивиться на його круглими зеленими очима і осміхається беззубими вустами... "От ти де, Петрусю мій любий, — шамкає своїм чорним ротом, — знайшла я таки тебе. Ну приголуб же мене, козаче!"
Здригнувся прадід, наче відро води льодової хто вилив на його; зблід він, як смерть, чуб догори піднявся, і чує він серцем, що останні хвилини йому приходять... Ох, та й гірко йому стало помирати такою поганою смертю, — не на герці завзятім, не на бойовищі за рідну країну, як воно личить доброму козакові, а в кістлявих обіймах старої поганої відьми!.. Згадав він наказ гетьманський, згадав грамоту заповітну, а сині кістляві руки вже наближаються до його, — от-от ухватять за горло, — і немає йому сили поворухнуться навіть... Та спас його Господь: півня розбудив. Як заспівав той півень, так у сердеги одразу наче каменюка з душі скотилась! Слава тобі, Господи! — шепоче побілілими вустами, — врятувався я тепер!" А чортова відьма затряслась уся, посиніла ще дужче, заблищали їй очі, як тій сові, підвела вона вгору руку і нахваляється в безсилій вже злобі!
"Стривай же, — говорить проклята, — вивернувся ти на сей раз, чоловіка одбивши; та дарма, оддячу ще я тобі... Згадаєш мене, як чорні ворони кістки твої по степу розносити будуть!" — із цими словами провалилась у самеє пекло.
А прадід спокійно заснув.
IX
Скільки проспав, того ніхто не зна, — різний сон у людей буває, — а тільки як прокинувся вже, то на дворі сонячний день стояв. І все на світі Божому було так, як і звичайно воно буває, начебто нічого і не трапилось уночі: сонце обливало своїм ясним, теплим промінням весь степ широкий; високі степові трави повільно коливались під подихом теплого полудневого вітру; розпечене сонячним жаром прозоре повітря наче тремтіло і переливалось; в небі пташки весело щебетали, а в густій траві коники і всякі комахи стрекотали. Сама балка зовсім не здавалась тепер страшною, а корчма, в котрій трапились такі надзвичайні події, виглядала навіть хазяйновито: так і вабила сховатись в холодку оселі від спеки. Одного тільки не міг зрозуміти прадід: прокинувся він не в сіні, а на здоровенній купі гною, котра набралася за кілька років і виросла як добрий стіг; здивувався прадід, та одразу збагнув, що все те нечистих рук діло: схотіла вража сила поглумитися з козака, ну, і здалася тоді йому купа гною за стіг сіна; звичайна річ, зв'яжись тільки з чортякою, або з відьмою, то ще й не те буде!
Обтрусився прадід, поправився, подивився на коней, — те ж нічого, стоять собі під повіткою, сіно жують, — та й пішов шукати побратима. "Що йому сталося? — думає. — Бач, чортів син, що наробив! Як би не побіг у корчму грітись, то воно нічого б і не було: виспались би собі у степу як слід, та й край. Ну, і задам же я йому! — думає. — Воно ж одразу зрозуміти можна було, що недобре то місце, бо навіщо б корчмі та стояти серед степу безлюдного? Добрий жид, і той не піде сюди шинкувати!"
Міркуючи собі так, шукав він побратима, шукав, а того й близько немає; вже куди тільки він не заглядав, — нема та й годі! Дивується прадід. "Невже ж, — думає, — натворили над ним чого відьми анахтемські? " І сумно йому стало, ой як сумно! "Не треба 6 було мені, — думає, — залишати його при такій пригоді. І чого я, дурень, так злякався? Ніколи раніш нічого не боявся, на десятьох, бувало, сам налітав, а тут од бабів тікав! Вже правда, коли нечиста сила вплутається, то нічого з нею, мабуть, не вдієш. І хто ж його знав, — думає, — що той козак зовсім і не козак, а відьмак? Не злигався б з ним, якби знав", —— кається прадід а побратима все-таки немає. І пішов він, засмучений, в корчму жида розпитати.
А жид накрився таласом, прив'язав до лоба скриньку з заповідями, стоїть в кутку, до стіни повернувшись, і свої жидівські молитви харамаркає: тільки довгі худі ноги в панчохах і патинках видно з-під таласа. Сидить козак, жде, поки жид намолиться, а той все не кінчає, на всі гласи заливається, ще й дужче запалюється: вже Й стогнав він, і криком кричав, і язиком цокав, з боку на бік хитаючись та патинками пристукуючи, а кінця все нема. "Бач, як він, христопродавець, нашу віру проклинає! — подумав прадід, коли жид весь затрясся і так заскиглив, наче йому хто кишки почав вимотувати. — А може то він душу свою у чорта рогатого одмолює, хто його знає", — думає далі прадід і терпить, жде.