Відбирають у нас Київ, печери святії..."
Послідні слова мов громом уразили громаду, і юна вся міцно, грізно колихнулася від лави до лави, від першого куреня до посліднього.
— Як? Наші святі печери? Наш Київ?.. Хто відбирає?
— Ідемо на Київ! Не дамо Києва!.. Хто сміє!
— Згода, панове! Згода! Читай далі!
— Не дамо Києва недоляшкам! Нехай вони луснуть! Сірко високо підняв булаву. Очі його грізно блищали.
— Панове громада! Дослухайте листа до кінця, тоді скажете вашу волю, — голосно промовив він, високо держачи булаву.
— Слухайте, слухайте, матері вашій! А то киями!
— Га-га! Жовті Води забули ляхи! Берестечко забули!
Булава ще раз піднялась і комусь грозила... Буря стихла. Писар читав.
"А хто виною стількох нещасть отчизни нашої? Виговський Івашко! Виговський, колись славного родителя нашого і ваш власний писар, а нині самого сатани служитель, що відірвав від нас всю тогобочную Україну.. Не повинні ми очі наші, видячи таке поруганє милої матері нашої, отчизни України, від стиду і сорому кривавими сльозами плакати? Чиєю злохитростею і злобою переслідуваний, наглою смертю погиб Мартин Пушкар, полковник полтавський, під самою Полтавою татарськими шаблями на смерть посічений? Єго, Виговського, злобою і злохитростию! Хто самовольством своїм заключив з Польщею постидні гадяцькі пакти, що знову Україну в неволю лядськую, як Ізраїля фараонам в дні они, передають? Він, духом і оком неситий вовк латинський, що в шкуру православної овечки одягнувся! І чого жде славне військо Запорозьке! Чи ви не чуєте, хоробрі лицарі, голосу мого славного родителя, голосу з могили: де ви, хоробрі мої низові товариші!..
— Ми тут, батьку! Ось! — не вдержали декотрі сиві вусаті діти, гукаючи з громади. — Ще наші шаблі не заіржавіли!.. Ми тут! Ось ми!
Піднялось таке, що скільки не махав Сірко булавою, скільки не грозили курінні отамани киями, — нічого не помагало. Майдан клекотав, як Чорне море в хуртовину. Козакам здавалось, що вони чують голос Хмельницького і свої власні вигуки приймали за голос із могили старого Хмеля.
— Веди нас, батьку! Ось ми з тобою! Веди, як водив на Жовті Води, на Польщу, на Волощину!
— На Виговського за Хмельниченка! На Виговського за Київ!
Посланця Юрасевого, Брюховецького, козаки з радощів закидали шапками так, що він мало не віддав Богу душу.
VI
Геть-геть біліють гостроверхі намети козацького табору коло Чигирина. Запорожці не довго гаялись після того, як їм вичитали листа Юрасевого, і зараз почали лагодитись у похід під Чигирин. Сірко був такий отаман, що не знав спокою: у Сірка, як то казали, "діло горіло".
Ще й на світ майже не благословилось, ще Чигирин спав, а Сірко вже ходив тихою ходою коло свого табору, тяжко засмутившись...
— Бідна Україна! — міркував він сам з собою. — Правду пише Юрась, а може й не він — де йому! А його писар, або сей митець Брюховецький правду пише, що бідна Україна, як убога, запущена удовиця-нива, татарськими й польськими копитами коней потоптана, сльозами й крівцею дітей її, як дощем залита, знов в униженнє впала і о святім Києві, як о хітоні Христовім, вороги метати жребій починають.
— А! От вже й Васюта Макогін, Яким Яворницький, і Павло Пелеха не сплять: щось коло коней пораються.
І згадались йому давні часи, коли він ще був молодим козаком... Стоять вони коло Жовтих Вод, ще не знаючи своєї долі... І той Васюта Макогін стоїть з другими козаками в своїй лаві... От-от не за горами перша "потреба" з ляхами... Коли під'їжджає на коні старий Хмель і дає Васюті свого перстеня, щоби скакав до Тугай-бея... О, яка то була кривава та перва "потреба" з ляхами при Жовтих Вод ах!..
— А дуже вже посивів Васюта... Та не одним вже куренем і верховодив він... Добрий козак — козарлюга... Та так його і вся Січ величає "дядько-козарлюго"...
Згадалась Сіркові і та "улиця" в Мерехві, де він розказував про Жовті Води, а потім помінялись хрестами з Юхимком Яворницьким.
— Гай-гай! Як давно се було!.. Тоді мати покійна, нехай царствують, показували мені те решето з-під гусенят, у котрому замість колиски вони мене колихали... А тепер, бач, з решета он куди я вискочив! Сина старого Хмеля на гетьманство садовлю... О, доле людськая!
Тимчасом табір заворушився. Де-не-де коло наметів, поза возами, козаки порозкладали огонь і у великих казанах варили собі куліш. Із наметів стала виходити й старшина.
Вийшли із свого цяцькованого намету і посланці польського короля — Прокіп Верещака, Сулима і другі.
— От дивись, Юхиме, — треті півні прокинулись, зараз кукуріку закричать, — моргнув сивим вусом, показуючи на них, Васюта Макогін,
— Які півні, дядьку? — спитав Яворницький.
— Та он Верещака Прокіп, бачиш? З закрученими по-польськи "вонсами" та той білястий та гнучкий, як батіг з клоча Сулима... Вони, бач, блазні Виговського... Король "нобілітував" їх шляхтою, і от вони привезли до нашого пана отамана і до Хмельниченка "гадяцькі пакти".
— Та хто ж вони самі?
— Були нашими, як москалі кажуть, "хахлами", а тепер помазані лядським миром і стали ляхами. Се такі, про котрих в писанії сказано: "Діду! Село горить". — "Я торбу беру — на друге йду".
— Що ж то за пакти "гадяцькі", що вони привезли до пана Сірка?
— Е! Се така цяця, що й не вимовиш: від сих "гадяцьких пактів" Виговський Івашко вже не Івашко, а — "ми, з Божої ласки, Іоан І, великий князь княжества київського і українського"... Он що! "Великий князь"!
— А Верещака в його буде "великим дурнем"?
— Звісно... Адже ж сказано: дурневі і Бог не противиться.
— А я чув, що дурень і в Києві не купить розуму.
— Еге! То в Києві, а у Варшаві розум продають по злотому фунт. А! Бачиш, Юхиме? Про вовка промовка, а вовк у хату... Треті "нобілітовані" півні якраз до нас прямують.
І справді: Верещака і Сулима підходили до наших запорожців.
— Вітам почцівего пана отамана, — привітався Верещака.
— Здоров був, пане Прокопе, — пробубонів "козарлюга-дядько", — ти вже, кажуть, такий великий пан став, що тебе й рогачем у піч не посадиш.
— Хе-хе! — засміявся Верещака. — Пан отаман все жартує... Єго милість пан круль, нобілітуючи мене, назначив на уряд коморного чернігівського.
— Радий за тебе, пане коморний... Себто як сказано: сягай, цигане, через крупи до пшона.
— Хе-хе! Пан Васюта все приказками... А як ви тут повертаєтесь, як ся має єго милість, пан кошовий Сірко?
— Повергаємось, як шевці перед кравцями, по писанію: не рада коза торгу, а кури весіллю, але мусять... Ану, пане коморний, і ти, пане Сулима, станьте лишень проти сонця, — весело моргнув вусом "козарлюга".
— А на що, пане отамане курінний? — спитали, дивуючись, Верещака і Сулима.
— Та станьте, будь ласка... Кажуть, що вас зробили шляхтою, як ото роблять діти із хворосту коників?
— То правда, — згорда промовив Сулима, — найясніший пан круль нобілітовав нас шляхтою.
— І на вас не гавкають собаки?
І Верещака, і Сулима засміялись.
Та ну-бо, Прокопе, будь ласка, стань проти сонця, — не переставав "козарлюга".
— Та на що тобі? От упився як оса!
— Як на що? Люди таке кажуть, що я й віри не йму.
— А що таке? Про мене?
— Та про тебе ж і про других... Кажуть, що в тебе тінь стала довша, як тебе пошили у шляхту... Ну-бо, стань проти сонця — я подивлюсь.
Яворницький і другі козаки так і покотились...
— Пошили у... шляхту... От утяв!
Верещака і Сулима згорда накинули очима козаків і пішли до свого намета, бренькаючи шаблями.
— То-то! Кисле? — засміявся й сам "дядько". — Прийшла свиня до коня та й каже: "ось-бо жеребець я!" А кінь до неї: "і ніжки тоненькі, і ушеньки клапоушенькі, і шерсть не така, і сама як свиня"...
— Ідуть! Ідуть! —— почулись вигуки з табору. — Сам Виговський з старшиною.
З гори, від Чигирина, спускалась чимала купа людей. Усі були на конях. Попереду, виграваючи вороним конем, під багатим чапраком, їхав Виговський. Гетьманська булава здалека блищала на сонці дорогим камінням. На шапці так і горіло діамантове перо. Поруч з ним їхали полковники правобережної України і пани-ляхи найвищого кодла.
Тимчасом із козацького табору виїжджала кіньми немала купка, людей. Перед держав Сірко на мишастому, як колись у старого Хмеля, жеребцеві, я коло його боку на білому коні з довгою як у лебедя шиєю виступав Юрась, а поруч із ними полковники, курінні отамани, Брюховецький і друга старшина. Юрась за послідні роки після того, як ми бачили його у Чигирині з старим Хмелем, так і не дійшов до правдивого козака: безвусий, тоненький, щуплий на тіло, він здавався все таким же хлопчиком, як і перше, а поруч з широкоплечим вусатим Сірком — сказали б, що то переодягнена хлопчиком дівчинка.
Загули військові труби.
І та, і друга купа наближалась, і всі зійшли з коней. Віддавши чолом, обидві купи ще трохи зблизились. Виступивши трохи з своєї купи, Виговський коротко об'явив, що він мусить відчитати війську і українському народу "гадяцькі пакти" і постанову варшавського сейму про велике князівство Руське.
На високому помості, покритому голубою китайкою, стояв Сулима і читав... Васюта слухав:
"...щоб не було унії.
Митрополит руський, з чотирма руськими владиками, по арцибіскупі гнізнинськім має засідати в сенаті.
Гетьман Великого Князівства руського український має бути першим київським воєводою.
Воєвод і сенаторів вибирати не тільки з римлян, але й з русинів..."
— Із яких се римлян? — знов смикнув за рукав Брюховецького "козарлюга"...
— Із латинян — із ляхів.
— Так і моя кобила попаде в сенатори, бо вона ірже по-латинськи?
— Не жартуй, слухай!
"Церкви і монастирі з доходами їх, — читав Сулима, — привернути знов Русі... І Русь має мати свою академію, метрики, канцелярії і типографії, де би були і руські учителі.
Самоволю і проступки, заподіяні під час війни, пустити в амнестию, інакше мир буде зломаний.
Податків їм до корони польської не давати.
Україна по обох боках Дніпра ні під чиєю властию не має бути, тілько під управою самого гетьмана.
Король, по свідоцтву гетьманському, повинен козаків нобілітувати, і для того мав би гетьман всі сто людей, гідних шляхетства.
Коронним військам в Україні не вільно консистувати, хіба в потребі, і то гетьман малоруський ними командував би"...
Поки читались ті "пакти", Виговський, стоячи супроти Сірка і Юрася, мов кіт за горобцями, слідив очима за запорожцями.