Таке то мудрування наше!
– Та бо ж то те найгірше, що ся на себе та на давні часи відкликуєм, – зачав Єфрем. – Кожний вік має свій світ. Давніше і хат не було; жили-сьмо в ямах, і якось ся жило, але ніхто не скаже, що би хата не була щось ліпшого від ями. Я видав люди, що ся волочат з місця на місце з дітьми, з челядію та й худібкою, а хто уже волочитися не може або через старість або через каліцтво, того самі забивають: син заріже власного тата, мати утопить власную дитину. Так роблять вони, так робили їх діди, так їх прадіди, але чи добре вони роблять?
Тоді озвався молодший товариш, которому на ім'я було Яцько:
– Красні діти, але що ж, коли пани так нас поздирали, що далі і діти годувати годі; от і тепер ходимо в праві і самі не знаєм, що робити: чи правуватися далі, чи самим собі зробити правду.
– Я би вам сказав мою гадку, чесні людкове, – озвався я до нього, – але коли ж селянин кожний не довіряє тому, що в сукмані, бо гадає, що такий завсе з панами мусигь ся держати за руки. От найліпше поспитайте Єфрема, а і з євангелія не вичитаєте кращої поради.
На ті слова озвався старушок та й каже:
– Моя рада коротка і я їм уже казав, що треба ждати, що суди на те скажуть. В силоміць щось видирати єсть розбоєм, которий справедливість завсе укарати мусить, бо таким правом мав би кожний правду, хто би був сильнішим, для бідного і слабенького не було би тоді правди в світі, а закон став би ся бездільним, непотрібним.
– А коли ж те право тягнеться уже так довго, а пани надоїдають нам так дуже, що уже видержати годі, – озвався на те молодший товариш.
– Яцьку, Яцьку! – звернув Єфрем та й каже. – Лиш гаразду годі знести, а біда якось несеться. Без законів нема добра на світі. Закон становить найбільше добро для краю, єсть то хата, котора люди від слоти і бурі, від люті і спеки, від напасті і злоби хоронить: док та хата ціла, без шпар і заломів, доти нам в ній благо, а виважи лиш одну дилину, вже ж тобі тоді не мешканняя в ній. Так же то і з вашим правом: скоро би свобідно було і годилося в силоміць відбирати яку-небудь власність, чи то по кривді чи навіть по правді, тоді ж нема межи такими людьми більше добра, бо уже вивалена одна дилина з закона, ушкоджена затишная хата. Зле тот робить, що за своє не дбає і не упоминається за кривду, але ж тот ще гірше, що сам собі хоче становити правду, бо своя правда – часто чужа кривда.
Не по ладу здавалася бути та научка для молодого товариша, бо і зараз став забиратися в свою путь; але старий покивав головою, якби на знак, що і у нього така гадка, і обернувшися до Єфрема взяв го за руку та й каже:
– Годі ж бо то, дядю, нинішний молодий світ перебороти. Пусти віз з високої гори, а маєш образ нинішнього світа: не спиниш, не задержиш, хоть-бись ся лавою стелив. Але що ж робити, коли молодому терпцю не стає; а старий терпить, бо так навик від віка, і за свій гаразд уже не дбає на світі, хіба го ся надіє там, – та й показав на землю.
– Правду кажеш, Максиме: хіба в гробі наш гаразд.
– Але ж бо ми говорили за діти, – перервав я бесіду, аби знова звернути увагу на нужденний стан нашого темного селянина, – а прийшли-сьмо до старості; зачали-сьмо від колиски, а кінчимо на гробі.
– Така нам всім дорога, – відповів Єфрем, – лише в тім єсть єдина розлука, що та дорога одному світла, а другому темна, яка чия частка.
– Як ви те гадаєте? – озвався молодший товариш.
– От послухайте, – взяв Єфрем за слово. – Один отець мав п'ять синів. Всіх любив щиро, але наймолодшого найбільше; а був собі кметь заможний. Ні солі ні хліба не забракло в його хаті, лиш одного не дав му Господь, се єсть довгого віку. В саму пору, коли би діти на власний хліб відставляти, умирає тато. Жаль йому було ще світ лишати, але що ж, від смерті не відкупишся. На смертельній постелі кличе він свої сини перед себе, та й каже: сини мої возлюблені, я уже умираю і вас лишаю. Що-м призбирав, тото все ваше. Тобі, найстарший, зіставляю хату, стодоли, комори і все господарство, візьми, працюй і будь щасливим. Тобі, молодший, двадцять волів і тридцять корів: візьми, пильнуй і будь щасливим. Тобі, третий, даю сто овець і десять коней; годуй, пильнуй і будь щасливим. А тобі, четвертий, зіставляю сто червоних, купчи, заробляй і будь щасливим. А тепер ходіть ближче, най вас поблагословлю. Всі чотири поставали на коліна і уже хотів тато підносити руку, аби їх поблагословити, аж ту наймолодший озвався та й каже: Тату! А я ж не твоя дитина? – Моя, сину, моя, і наймиліша моя. – А чому ж мені не відказуєш нічого? – Бо ти, сину, взяв уже найкращу часть, ти взяв собі науку.
– О, дуже ладно сказав, – озвався Максим. – Все суєта: огонь спалить достатки, припадок згирить худобу, злодій украде гроші, і чоловік як був бідним, так зістане бідним; а науки ніхто тобі не видре. А наука – то світло, що по дорозі життя чоловікові світить. Коби раз люди спізнали, яку вони прислугу дітям своїм через науку могут учинити, коби раз перестали вспомагати жидів, а працювали на себе, та чей би щезла та недоля від нас, що як п'явка чимраз глибше всисається в наше серце.
– А чому ж бо не стараються розумніші виложити пожиток громадам, що для їх дітей з науки випливає? – заверг я їм на те.
– Сину! – одповів Єфрем, – наш селянин такий, що чим більше йому договорюють, тим більше не вірить; а по правді сказавши, і уряди за те не дбають. У нас заведе школу хіба чесний війт та ревний священик, а як прийде на розволокп, то з'їдять сороки.
– Правда, людкове, – озвався я, – де чесний уряд в селі та ревний священик, там і школа єсть, і діти суть в школі: а де війт ледащо і священик не онь дбалий або уже старенький, там годі за школу; а сли школа єсть, то хіба лиш одні стіни.
– А я такой гадаю, що всій біді тільки наші пани винні, – озвався молодший товариш, та й взяв за шапку, аби забиратися домів.
А Єфрем йому на те:
– Не буду ся з тобою суперечити, чоловіче, бо і в тім много правди, але лиш те годило би ся сказати, що поведінка голосить: Іван кличесь на пана, а пан кличесь на Івана, а обидва винуваті.
При тій бесіді надстав дощ трохи, хоть в хмарах ще гуділо: знати надтих крихтинку, як то часто перед великою навальницею буває, а наші товариші, увидівши ту добрую хвилю, попрощалися та й пішли до себе.
Я позістався сам з Єфремом, була в хатині кромі нас лиш єдина Ганнуся. Сиділа вона під віконцем, і не знаю сказати, чи думала вона тиху гадку, чи може боролася сама з собою в чувствах, які занімають часто молоде серце, коли на широкий світ гляне, а на тім широкім світі так радісно і утішно, а само в собі так пусто знайде. Часто розсвітилася її зіниця щось ніби мужеською відвагою, що на резигнацію походила, то знов розлилася їй по личку така надобная лагідність, питома її миленькому єстеству, же гадав бись, що то зірничка зарання вітає, а в очах забриніла дрібна сльозка, як кропинка роси на молодім первіснику. І барва личка була днесь повніша, відав вигріло ю розчулене серце, і ціла подоба мала щось так чарівного, щось так наповидного в собі, що мені годі було від того дівчати звернути ока, і був би-м сидів так цілі віки, вліпивши око в те чисте небо ярного поранка, і був би-м слідив всіма змислами всякі затіни і всі хмарочки, що на нім як по ниточці перелки пересувалися, сли би не питання старушка вирвало мя з тої задуми.
– Знаєш ти, сину, – запитав Єфрем, – що я на путі цілого мого життя знайшов на світі, а знайшов всягде, і межи бідними і межи вельможами, і межи християнами і бусурманами, і межи тими навіть, що нич за Бога не знают? От знайшов я те, що всі одного желають; всі желають гаразду на світі, а всі бездільно желають, всі надармо за ним падаються. Сядьте, діточки, ближче коло мене. Ходи сюда, Ганнусенько моя, мій квіточку милий, і не сумуй, бо ми смерть поскориш. Що мусить бути, перед тим не тривожи свого серця. І я умирати мушу, бо-м уже старий, і для того ж готов, хоча би также, а ти, доню, мусиш піти від мене в широкий світ, бо-сь молода, і при мені довше ти пробувати годі, задля того віддайся на волю Бога, которий ніколи для нас зле не промишляє.
Міркував я достаточно, же учорашня бесіда старушка не тайна уже ачей же дівчаті і же та річ завладіла її м'ягеньким серцем так, що тяжко було усмирити чувство о тілько, аби ся не відбило на личку і на цілій подобі, але для мене було ще все тайним і днесь ще більше непокоїло і мою грудь. Но Єфрем не любив розкладати о домових своїх замислах ніколи, а я не смів питатися, бо-м ся бояв сам на собі зради. Тому ж мовчав я, хоть мя каменем на серце тисло, а Єфрем так розпочав далі:
– Добре тот чесний чоловічок казав, що наша надія на гаразд хіба в гробі. Ви, діточки, ще молоді, і не схочете може тому увірити, бо перед молодим оком світ завсе широкий, а надія завсе ясна, але скоро чоловік половицю віка свого за собою лишить, тому чимраз тісніше ся чинит на землі і хіба під суровою землею зробит му ся широко. Раз мені придарилося стрітити з одним стареньким пустинником магометаньским на берегах Африки, і той мені розповідав казку, котора в моїй пам'яті не загинула, бо ж великую в собі містила правду. Казав він так:
Раз прийшов до одного сідого пустинника, до мудрого Омара, молодець багатий і яркого серця, і каже до нього:
– Ти довго жив на світі і видів-єсь много людей: скажи ж мені, мудрий Омаре, що ти видів на світі?
– Що я видів, я ти скажу, – відповів пустинник. – Послухай, молодче, старого Омара:
Одного дня я встав рано, і увидів перші лучі всходящого сонця, а перші лучі узріли мене.
І я собі погадав: піду я там, де всходить сонце; і пішов я далеко, далеко. В тій стороні, де всходить сонце, знайшов я сад прекрасний, сад так веселий, цвітущий і вонний, же-м гадав, що то сад божий. Люди, що в нім промешкували, були так прекрасні і щасливі, що ні передше ні потому я не видав їм подібних. Щастя і доля процвітало їм в очах, говорило в їх словах, дишало їм в груди; однако ж я довідався, що і ті щасливі люде желали також гаразду. І я подумав сам в собі: верну я ся назад в мою пустиню. І вернув-ям назад.
Ще одного дня я встав рано, дуже рано, і увидів перші лучі всходящого сонця, а перші лучі узріли мене. І погадав я: піду я там, де всходить сонце, і пішов я далеко, далеко.