Під парусом на дубі

Після того нам закортіло спати. Але редактор пішов у газету.

"Скільки ж ти працюєш на день?" І розмова перейшла на газетний штат, на матеріял і спів­робітників.

Штат складався з трьох осіб, включаючи туди й редактора. Четверта була машиністка. Редактор, один робітник — молоденький поет, другий робітник — трохи старший, учитель. Найстарший був сам редактор — йому було аж двадцять років.

Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторичному куткові.

І він бореться ночі й дні. Його учня і співробітника-поета друкують у столичних журна­лах. Тільки сам він друкується тільки в своїй газеті.

Життя цього редактора — як Андерсенова казка, нездійсненна і брехлива для тих країн, де писав Андерсен, але простий, звичайний, щоденний факт у нас — історія Йвана.

Пам'ять про первісні джерела редакторового життя розпливається в темних просторах дому в степах коло моря. Дім цей належав куркулеві Скоробагатькові, а редактор народився в сезон­них наймитів Івана і Килини.

Протягом довгих годин редактор самітний лежав на ганчір'ї, пісяв під себе, кричав ізнову засинав, одчаявшися колись мати допомогу. Ніяких відпусток діловий Скоробагатько не давав, і Килина, як і раніше, в'язала снопи, громадила сіно, доїла коров і взагалі умножала Скоробагатькові капітали, в перерві годуючи редактора своїм молоком.

Страшних мук зазнав редактор, одбуваючи перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з ма­ленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п'ят­надцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипет­ську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редак­тор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надса­джувалися м'язи худенького животика.

"Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне".

Але редактор ріс, і з'ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, наду­ваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.

Рот очищався, і редактор вирішав сприйняти материну ласку. Він розкривав рученята, але звідкілясь доносився жахливий голос Скороба­гатька, мати одразу робилася чужа і непривітна, і редактор зоставався з розкритими в порожне рученятами саме тоді, коли вся душа його була готова розмовляти з матір'ю. Редактор плакав, біг за нею, падав і знову набирав повен рот землі.

Невідомо, як він навчився балакати, але він одразу почав висловлюватись правильно і суворо. "Кака", —заявляв він, почувши Скоробагать­ків голос, і це було єдине дитяче нелітературне слово в його лексиконі. Він вимовляв слова і цілі речення чітко і коректно, бо ніхто не мав часу белькотати коло нього, милуючись з хиб дитячої мови. Він не казав ні "ням-ням", ні "а-а-а", а просто мовчав або кричав, коли ж почав балакати, то одразу висловився так: "хочу їсти і спати як собака".

Бо так щовечора висловлювався його бать­ко — наймит Іван.

II

Редактор ріс, і десь між сутемрявою клуні, сутінком кущів верболозу і супротягом смер­дючої кухні зачинаються його перші спогади.

Найяскравіший його спогад, то було яйце. Залізний редакторів організм, загартований сон­цем, водою і вітрами, десь піддався, і він за­хворів. З носа йому текло, як із знайомого ку­хонного вікна зимою, боліло в пельці, гуло у вухах, бурувало в шлункові.

"Я хворий", — сказав редактор. "Мовчи, щоб не дізнавсь хазяїн", — бо він чув такі слова від свого батька — наймита Йвана. І от невідомо якими способами чи з яких сум, але мати його Килина роздобула йому яйце. Скоробагатько що три дні відсилав на ринок сотню яєць, решту споживалося в його домі, але всі ті яйця були на обліку, і наймит міг краще одкусити собі пальця, ніж торкнутися хазяйського яйця.

Так чи інакше, перед редактором було яй­це, — закругле і біле воно лежало в його ручці. Мати хотіла була його облупити, щоб швидше сховати самі сліди бенкетування, але редактор не дав.

Попереду він довго грався яйцем, перекидав його з правої в ліву, притуляв до лиця, вкла­дав у вушко і навіть обережно застромив у рота і обсмоктав. Ззовні воно було ледь солонувате на смак. .

Потому він рішуче ударив його об підлогу, бо щодня йому доводилося бачити, як інші їдять яйця. На тупому кінці виприснула про­меняста зірка навколо неглибокої ямки. Ре­дактор підколупнув пальцем під зірку і почи­стив яйце.

Помалу він з'їв білок. Навіть його хворий і занімілий язичок відчув у білкові давно за­бутий смак материного молока, якісь мигдалеві натяки на якісь давно пробувані трави, білок танув між зубами і розпливсь як хмарка. Зо­ставсь жовток. .

Коли в білкові романтично спліталися леге­сенькі смаки сотні споживних речей, як одсвіти на чистій білій хмаринці, то тепер це було жовте життя, важке золоте гало, гаряче сонце жовтого життя. Він з'їв його жадібно і швидко, найменші частки його спритно добув язичком споміж зубів, усе сполиснулося сли­ною і виявилося — мало.

Ні цукерок, що йому колись згодом при­несла мати у Великдень, ні м'ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів[39], що їх він згодом нав­чився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сон­це в легкій хмарі білку.

Небавом потому наймит Іван уже не упра­вився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев'ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.

Редакторові на той час було біля п'яти ро­ків, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.

Отак він підвищував свою кваліфікацію, пе­реходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.

III

Тисячу дев'ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року ре­дактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.

Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п'ять, яка в п'ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських стра­ждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п'яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.

Того було забагато навіть для чорного, ге­ройського, загартованого сонцем, водою і віт­рами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.

Він ночував по селах, подекуди в хаті, поде­куди в клуні. Часто його не пускали, бо вва­жали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у вагоні. Та справа була не в недовір'ї — бо від того не ставало холодніше, — а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зу­бами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.

Села минали за селами і так поступово мі­нилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам'яних домів південного надмор'я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.

Кожне село треба було завойовувати. Най­лютіші собаки і люди лютіші від собак зім­кнутим фронтом зустрічали його в кожнім но­вім селі. По селах був голод — і бідні не мали чого дати, а куркулі цькували його собаками. І все ж таки він переживав надзвичайні речі, побачивши нове село за ярами. На горі стояв вітряк, як хрест на могилі, але десь праворуч спід землі крадькома з'являлися і знов зникали два дерев'яні пальці — то куркуль молов хліб.

Кожна хата уперше народжувалась на світ. Така сама, як тисячі уже перейдених, вона була новонароджена, уперше в житті побачена, абсолютно не така, як інші, таємнича, грізна і привітна. Вікна її віщували ночівлю, а може й хліб.

Кожна вулиця була як перші роки життя. Вона пізнавалась з болючою насолодою, як уперше пізнаються фарби й назви речей. Вра­жень і сенсацій від неї вистачило б на ціле життя, на сотні життів, але вона переживалась за п'ять хвилин і вмирала в свідомості, щоб ніколи більше не народитись. Натомість на­роджувалась нова вулиця, і знову життя законялося спочатку.

Але, захоплюючись творчою грою народження і смерти сіл, вулиць і хат, редактор не забу­вав ставитись до них критично.

Він редагував хати. Одні він одразу викидав у макулатурний кіш, другі ухвалював до друку, треті відкладав у редакційний запас і для чет­вертих визначав міру роботи й боротьби, щоб зробити їх придатними до вжитку.

На Київщині редактор працював до тисячу дев'ятсот двадцять третього за сільсько-госпо­дарського наймита і, живучи тихо й ощадно, розжився так, що на поворот залізницею до рідного села зібрав деяку частину суми, може четверту, а може й п'яту частину.

Тим часом у надмор'ї справи покращали — хліба стало вдосталь, і редакторів брат у пер­ших спромігся прислати йому бідон, узиваний по-приморському бальзанка, повний доброї олії. Не для того, щоб підготувати редактора рос­линним жиром, а для того, щоб він міг, спро­давши олію, купити собі квитка на поворот додому.