Один рік столик рококо стоїть у палаці Коко, а на другий рік — у палаці Жожо. А де столик, там і столиця. А столиця — це найголовніше місто в країні Люльоляндії. Один рік столиця у Люрку, а на другий рік у Льорку. Тепер будують нову столицю Люльорк спеціально для столика рококо, аби його щороку не перевозити. І поки стоїть столик у світлиці, доти живуть королі на світі. Бо на ньому дуже зручно маленьким принцам і принцесам, що їх привели на світ король Жожо і королева Коко, чеберяти ніжками.
Столик рококо пишається своєю столицею. Його дуже дбайливо доглядають, весь час ремонтують: то підклеюють ніжки, то забивають у щілини плішки, то покривають свіжим лаком, щоб не було від плям і знаку.
* * *
Капчики і Ваннух
Мало собі крісло
аж чотири ніжки:
не ходило і не лізло
по кімнаті пішки.
І взуватись не хотіло
у чотири тапки —
так пручалось, що ставало,
то дибки, то цапки.
Таке собі
Ганнуся мала пухнасті капчики, спереду були нашиті на них очі, а з боків — вушка. Вони виглядали як звірятка. Ганнуся, коли визу— валася, хвицала ногами — і капчики розліталися в різні боки. Один залітав під ліжко, а другий стрибав під стіл. Ганнусі здавалося, що це бігають білочки.
— Нусю, чому ти боса? — питала мама. — Негайно взуй капчики.
— Я не знаю, куди вони пострибали, — відповідала Ганнуся. І починала шукати капчики. А вони почувалися ображеними на дівчинку, що та порозкидала їх по цілій хаті. Капчики любили бути тільки укупі.
— Білочки мої милі, відізвіться, — просила Ганнуся.
Але капчики, хоч і сумно їм було порізно, не відповідали. І дівчинка повзала на колінах по всій кімнаті, аби познаходити їх.
Одного разу вночі, коли вже спала мама, тато і Ганнуся, капчики стали нарікати на свою долю.
— Ганнуся дуже недбало до нас ставиться, — сказав один капчик, здається лівий. — До того ж обзиває нас білочками.
Вона весь час розлучає нас. А нам дуже сумно, коли ми порізнені, додав другий капчик, здається правий.
— Ми мусимо пошукати собі інші ноги, — запропонував лівий капчик.
— Ми виберемо ноги Ганнусиної мами або тата? — сказав правий.
— Але їх ноги завеликі, вони не влізуть у нас, — поміркував лівий.
— Як жаль, що ми завжди однакові розміром, — зажурився правий.
Отак вони розмовляли і бідкалися. "Ми ж такі гарні, зґрабні, сухі та теплі. Хто б це міг узути нас? Може, крісло?" І вони підійшли до нього.
— Крісло, ти не могло б нас носити? Ми хочемо іншого власника, бо Ганнуся нас не шанує, — сказали капчики.
— Але ж я маю чотири ноги, — відповіло крісло. А вас тільки одна пара. До того ж я не ходжу, мене тільки совають або переносять. Мені взуття не потрібне.
— Як жаль, — зітхнули капчики. — Невже нема нікого в хаті з двома ногами?
Перебрали усі меблі, але в усіх по чотири ноги.
— От коли б удома був кіт, — сказав котрийсь капчик, можливо лівий.
— Я колись бачило кота, — відказало крісло. — Як ще мене продавали у крамниці. До нас часто забігав котик, цілий день вилежувався на мені. Я добре пам'ятаю, що у нього чотири ніжки і один хвостик. До того ж я ніколи не бачило, аби котик ходив узутий.
— Кого ж тоді нам взути? — бідкалися капчики.
І раптом почувся хриплий голос із лазнички: "Взуйте мене!" У голосі чулося якесь булькання, сопіння, шипіння.
— А ти хто такий? — запитали капчики.
— Я той, що мешкає у ванні. Називаюся Ваннух. Буль-буль, — пробулькотів голос.
— Чому ми тебе ніколи не бачили? — поцікавилися капчики. Ван— нух трохи подумав і сказав:
— Коли Ганнуся купається у ванні, то вас залишає у коридорі, аби ви не змокріли, буль-буль.
— А Ганнуся тебе бачила? — запитали капчики.
— Не бачила. Вона тільки чула, як я шипів, сопів, свистів, кашляв, хрипів, коли я гнався по трубах із водою, або булькав у краниках. Ганнуся тоді питала: "Ваннух, це ти?". А я відповідав: "Ага, це я, Ваннух. Буль-буль." Але я ніколи не показувався Ганнусі на очі, — розповідав Ваннух.
— А чому ти не показувався? — запитали капчики.
— Я боявся, що можу не сподобатися Ганнусі, — відповів Ваннух.
— Ти такий страшний? — капчики дуже зацікавилися Ваннухом.
— Я думаю, що я навіть гарний, — сказав Ваннух. — Коли я вискакую з крану, я маленький як булька. Тоді я сідаю на дно ванни і починаю рости. І виростаю у велику водяну кулю, що має голову, руки, ноги. Я дуже подібний на людину. А коли вода стікає із ванни, то я знову зменшуюся, аж поки не прошмигну в отвір. Буль-буль.
— І ти ніколи не виходив із ванни? — запитали капчики. —Ти не бував у вітальні і спальні?
Ваннух зітхнув і сказав:
— Не був. Але мені дуже цікаво оглянути ці кімнати. Буль-буль.
— То в чому справа? — здивувалися капчики. — Двері до лазнички завжди відчинені. Чи ти боїшся людей?
— Я тільки боюся наслідити босими ногами. Мої ноги завжди мокрі. Вони наймокріші у світі. І повсюди на підлозі я зоставлю мокрі сліди, — відповів Ваннух. — Що тоді подумають про мене люди? Буль-буль. Скажуть, що я не вихований Ваннух.
Капчики задумалися. Трохи поміркували і сказали:
— Повитирай ноги рушником.
— Це нічого не дасть, — відповів Ваннух. — Ноги завжди у мене мокрі, скільки б я їх не витирав. Буль-буль. Наймокріші у світі.
Капчики знову задумалися. Поміркували і сказали:
— Ми тобі допоможемо. Нам дуже хочеться тобі допомогти, аби ти оглянув помешкання.
— А як? — запитав Ваннух.
Капчики трохи порадилися між собою, а тоді порадили Ваннухові:
— Ти взуй нас і трохи походи по кімнатах.
— Дуже мудра порада. Буль-буль, — втішився Ваннух. Капчики почули чалапання у ванні, тоді відчинили двері й побачили велику водяну кульку, що мала голову, руки і ноги, вони також були з водяних кульок. Ваннух цілком не був страшним, він навіть сподобався капчикам.
На порозі він натягнув на дуже мокрі ноги капчики.
— Ой, які мокрі ноги, — сказали капчики. — Але якось потерпимо трохи. Ти ж не будеш цілу ніч ходити по кімнатах?
— Звичайно, що ні, — заспокоїв їх Ваннух, — я дуже трошки. Буль-буль.
Спочатку Ваннух пороздивлявся у передпокою, заглянув до кухні, зайшов до вітальні, а до спальні тільки зазирнув. Світла він не вмикав, не хотів розбудити тата, маму і Ганнусю. А, можливо, він не знав, як вмикається світло. У трубах, де він мешкав, завжди темно. Лише на хвильку присів на крісло і журно зітхнув:
— Яка зручна річ — крісло. Можна відпочити гарненько на ньому. Шкода, що у моїх трубах нема нічого подібного.
— Як добре, що люди сухі, — подумало крісло. — Мокрі гості мені зовсім не до вподоби.
Ваннух встав і почимчикував до ванни.
— Дуже була цікава екскурсія. Буль-буль, — сказав Ваннух. Я тільки вештаюся по трубах. Правда, я трохи боявся наштрикнутися на якусь гостру річ. Бо тоді з мене залишиться хіба мокре місце. Буль-буль.
На порозі лазнички він здоймив капчики, подякував їм — і покотився до ванни. Там він став зменшуватися, аж поки не вліз в отвір, куди витікає вода.
Уранці Ганнуся, сидячи в ліжку, стала назирати свої капчики. Але їх ніде не було видно.
— Куди ви пострибали, мої білочки? — питалася Ганнуся. Капчики не відзивалися, як і завжди. Тоді дівчинка босоніж побігла вмиватися до лазнички. Тут на порозі й зустріла їх. Вона швиденько всунула ноги в капчики — і незадоволено скрикнула:
— Що з вами, капчики? Ви мокрі, як хлющ! Хто у вас налив води? Чи, може, ви скупалися у ванні?
— А хто замочив крісло? — запитав тато. — Хотів би я знати.
Але мама також не знала. Тільки Ганнуся трохи подумала і здогадалася, що це зробив Ваннух. Але про це вона нікому не сказала.
* * *
Повітряна кулька
Жив маленький чортик
ще й низького зросту.
Із-під куцих шортів
балаламкав хвостик.
Чортик шморгав носом,
мав під носом бульку.
Він вчепив на хвостик
повітряну кульку.
Кульку штрикнув рогом
для розваги раптом:
було гуку трохи
ще й лишився клаптик.
Таке собі
На повітряній кульці були дуже гарно намальовані червоні вуста, що усміхалися. Таких чудових кульок дуже мало на світі: може п'ять, а може три. Ось таку кульку мала Настуся. Вона любила свою усміхнену кульку, але завжди тримала її за нитку. Настуся боялася, щоб кулька не вирвалася з рук і не подалася кудись із вітром. Або, не дай боже, не накололася на гострі колючки рожі, що високим кущем росли на подвір'ї. Тому Настуся ніколи з кулькою не підходила до куща.
— Ніколи не залітай до рожі, — наказувала Настуся кульці. — Рожа гарна, але підступна, бо має гострі колючки. Вона навіть не зверне уваги, що ти усміхаєшся до неї.
Кульці було непогано в Настусі, але інколи їй хотілося волі, вона хотіла висмикнути нитку з пальчиків дівчинки — і летіти, летіти...
— Мені всюди буде добре, бо я до всіх усміхаюся, — думала кулька. — Всі будуть радіти, побачивши моє усміхнене лице. Я навіть не боюся рожі: усміхнуся до неї — і вона не зробить мені жодних прикрощів.
Якось Настуся випустила нитку, якою була прив'язана кулька. Побачила кулька відчинене вікно — і вилетіла крізь нього на подвір'я. Та не подалася до рожі, а відразу піднялася понад кущем, садом, будинком. Вона полинула у блакитне небо, де пливли невеликі пухнасті хмарки, їй легко летілося, бо хтось невидимий ніс її на собі.
— Це напевно вітер, — думала кулька. — Я помандрую з ним далеко-далеко, хоч на край світу. Мені набридло сидіти на одному місці.
Вона наздогнала хмаринку, з якої звисав чорний шнурок, і порівнялася з нею. На пухкій хмаринці лежав малий чорний хлопець із ріжками. А той чорний шнурок — це був його хвіст. Хлопець висолопив до кульки довгого червоного язика.
— Бе-е, — сказав він.
Кулька усміхнулася до нього, а він у відповідь тільки насупився.
— Ти чому не посміхаєшся? — запитала кулька.
— Чого це я маю посміхатися? Я нічого смішного не з'їв і нічого смішного не бачу, — відбуркнув хвостатий хлопець.