Але внутрішнє чуття підказало їй, що краще його берегти, цього дивака. І вона, вбравшись у нову сукню, приходила і вгамовувала тих дітлахів, що пхались без черги.
Прийшла та жінка, що в неї купували молоко, принесла цілу миску пиріжків з вишнями й сиром, і сказала:
— Може, моя мама, як побачить небо зблизька, помудріє знову і захоче жити?
"Або вмерти," — додала вона подумки.
— Добре, я прийду до вас увечері з телескопом, — відповів чоловік, бо він тепер так часто дивився на зірки, що став помічати людський біль і забувати про свій. Він подумав, що, згідно логіки тієї жінки, телескоп міг би вилікувати його дружину від раку і тестя від захланності.
Стара довго дивилась на Місяць, а тоді сказала перші слова за 8 років:
— Диви, Марусько, Каїн узяв Абеля на вила!
Прийшов грекокатолицький священик з дружиною, обоє молоді, недавно одружені. Вони теж були тут чужі й почували себе не дуже зручно. Довго не могли надивитись у окуляр телескопа, а потім їмость вигукнула:
— Не думала, що зірки кольорові!
На базарі в Перемишлянах дунаївські люди хвалились, що бачили кільця Сатурна і що у Чумацькому шляху 200 мільярдів зірок.
— Кілько, кілько?
— Двіста мільярдів! — відповідали гордо.
Чоловік зі Смереківки, чийого хлопчика вчив тато Малої, приїхав на машині:
— Люди просять, аби ви приїхали до нас з телескопом! Хоч на один вечір.
Тато не міг нікому відмовити. У Смереківці йому подарували старий ровер, і вони вирушили в мандри по селах. До осені, поки не почнуть копати картоплю. Змордованим людям буде не до зоряного неба. Але в серпні будуть падати метеоритні дощі, і тому всі нетерпляче чекали, коли тато з донькою повернуться до Дунаєва. А Марія Дмитрівна хитала головою:
— Ну, як цигани, бігме!
І вишивала зоряну карту, скопійовану з ксерокопії, яку позичила у когось з дітлахів.
999
оповідання
Вранці вони візьмуть сокири, коси, вила і підуть відвойовувати собі шлях до світлого майбутнього. Про це повідомляли оголошення на стовпах і коло головної крамниці міста. Сподіваюсь, що я цього не побачу. Навіть якщо витнуть усі кущі, почистять зарості кропиви, такого світлого майбутнього, як у "жидівському" Белзі, точно не буде. А не треба було закатувати під автобазу "жидівський" цвинтар, робити котельню з синагоги і віддавати костел на поталу природнім стихіям. Поляки вивезли звідти вівтар, то правда, але ж все інше мало лишитися. Навіть гроші на реставрацію виділили — нема грошей.
А чому млин стоїть порожній з проламаною стелею? Нема що молоти? Горе своє меліть, придурки. Позирайте у бік Белза, куди їздять туристи, і в бік Польщі, де тільки православні церкви забуті, а все інше процвітає. А вчорашня гроза лишила вас без світла, і хтозна-коли воно буде.
Чекайте на свого Годо, з головою, а не з грошима.
Коли мене попросила колишня однокурсниця написати статтю про її рідне містечко, аби зробити його привабливим для туристів, то я зізнався, що вже давно позираю у той бік, але не маю власного транспорту і платять мені за мої публікації копійки. І ще на Майдані застудив собі нирки, досі не вилікував. Їжджу, звісно, але поближче. А позирав я у той бік, бо вже знайшов дещо в інтернеті: гарна стаття, видно, що патріот рідного краю писав. Тепер ще й ціни за проїзд підняли, ну, Наталка з тих кобіт, що приїжджають до батьків двічі на рік: на Різдво і Великдень, чогось її понесло, може, хотіла мені допомогти. Вид у мене доволі депресивний. Вона подумала, що мені євро платять за мої статті, а я просто лінуюся. Там автобус об 11.25 з другої автостанції. Пока.
Пока. Минуло, певно, зо два тижні, перш ніж я вибрався до містечка У. Взяв квиток, але водій шикарного білого автобуса попередив, що у Раві-Руській доведеться пересідати на автобус до Каріва. Я купив пиріжків, бо зранку не поснідав, і вже налаштувався на типове галицьке містечко з ратушею, костелом, валами і церквою. В У ще була синагога 20-го століття, ясна річ, не діюча. І млин. На річці. У таких подорожах, як моя, варто приглядатись до дороги: яка вона, що видно з вікна. На карівську роздовбану маршрутку зібралась купа люду, здебільшого старші жінки, що верталися з базару. Але мені вистачило місця в куточку. Водій перепитав: "До У?" Я кивнув. Видно, йому передзвонили, що є якийсь божевільний аж із самого Львова. Бабця, що сиділа коло мене, сказала, що до У від її села ще 22 км. Ми проїхали одне село, друге, а далі почалась дорога через сосновий ліс, дуже довга, яма на ямі. Десь зовсім поруч, може, за цим лісом був кордон. Треба було про всяк випадок узяти паспорт, якщо заблукаю. Я вже бував у прикордонних містечках, скрізь погані дороги, скрізь живуть з Польщі, і, вертаючись з неї, нічого не вчаться, тільки порівнюють, як там добре і як тут зле. Для них найбільше щастя — щоб зробили пішохідний перехід, бо тоді і дорога буде людська і заробітки добрі. Можна буде покрити золотою бляхою церкву і поставити коло неї мармуровий фонтан.
Вистачило мені вийти з автобуса, а добирався я дві з половиною години, скинути оком, як щось в мені погасло. Яке місто? Село селом. На лузі біля зупинки, що навіть не мала накриття від дощу, паслися дві родини гусей і шпорталися кури. По ліву руку виднівся сірий великий костел, по праву — оббита срібною бляхою церква, а просто переді мною якісь джунглі, що вважалися міським парком. Люди швиденько розійшлися, і я не встиг спитати, коли передостанній автобус, бо останній завжди ненадійний. Я вирішив піти через парк, може, за ним є ратуша абощо. Це місто було таке бідне, що навіть не доробилися гіпсових ведмедів. Я зайшов у темну алею. В глибині її непевно ступав якийсь бомжуватий чоловік, я вирішив зачекати, аби не вступати з ним у розмову. Озирнувся: двоє підлітків на роверах перегородили алею, до них приєдналися ще три хлопці. Майже заросла доріжка вела до пам'ятника з кам'яним хрестом, а решта все була некошена трава між рідких дерев. Я сів на дерев'яну лавку, чекав, доки вступиться пияк зі своїм броунівським рухом. Не знати чому, але мене дратували і ті підлітки, що загородили кінець алеї. Я не почувався на самоті, був наче зв'язаний. Усі мої мандрівки досі давали мені вдосталь порожнечі. Я не виділявся надто, я мімікрував навіть у місцях, віддаленіших, ніж У. Однак згодом, коли я пройшов через парк, то зрозумів, що інтуїція мене вела правильним шляхом. Коли ти відчуваєш дискомфорт, то найкраще вийти на офіційних представників даного населеного пункту: бібліотекаря чи голову сільради, розкрити перед ними свої наміри й запевнити, що твої відвідини міста (села) викликані обов'язком, а не розвагою. Можна поговорити з міліціонером, спитати в нього дорогу. Або в крайньому випадку зайти до єдиної крамниці й задовольнити допитливість продавців. Ті рознесуть звістку про тебе мешканцям, і ти отримаєш право на перебування. Якщо сюди не приїжджають туристи, це потрібно.
Я натрапив на вулицю, де було повно зруйнованих будинків, як вілл, так і сільських хат. Поміж ними де-не-де стояли менш-більш пристойні оселі, в я ких колись мешкали євреї та поляки. Я побачив авто біля обшарпаного будинку з українським прапором. Виявилось, то була мерія. З будинку вийшли двоє чоловіків, молодший був у костюмі з краваткою. Я спитав, де синагога. Сказав, що приїхав зі Львова. Брехати я не вмію, та й люди в прикордонній зоні дуже уважні й пильні. І у них в голові калькулятор: вони миттю підрахують твою вартість у конвертованій валюті. Чомусь місцева влада сприйняла мене не як журналіста-аматора, а як офіційного представника ЗМІ. А може, їм треба було вихлюпнути на когось усі свої проблеми. Я дізнався дві важливі речі: в місті через нічну грозу немає світла і у місті тепер замість 999 мешканців уже 1000. То була магія чисел. 1000 мешканців свідчило, що міська влада не така вже й погана, працює.
— Але дивіться, щоб звідти вибратись, бо автобус тепер буде тільки через Червоноград. Чи ви на машині?
Я сказав, що ні. Старший почав розказувати, що місто занепадає, що у Белзі і дороги, і туристи їздять, а в У ніхто не вкладає гроші. А чим вони гірші? І т. д. І т. п. Я обірвав його палку промову і сказав, що мене цікавить історія і що мені треба встигнути на автобус. Я сам бачив, що У депресивний далі нікуди. Поцікавився, де єврейський цвинтар, і мені відповіли, що нема: там тепер автобаза. Ну-ну, подумав я, згадавши два белзькі цвинтарі, які приваблюють до себе хасидів з цілого світу.
Синагога виявилась величезною будівлею з червоної цегли, збоку якої стирчала висока металева труба, а у дворі було дві купи вугілля. Я бачив синагоги, перетворені на крамниці і кінотеатри, але не міг уявити котельню, перероблену з синагоги. Всі входи до неї було зачинено, але звідкись долинали п'яні голоси. Здається, з сусідньої будівлі, що стояла впритул і була не то єврейською лікарнею, не то школою. Зразу ж починався парк, і я пішов по траві просто до костелу 17-го століття. Він нагадував велетенський сірий тризуб. На піддашку весело зеленіло дерево. Костел оточував півколом невисокий мур. Але мене більше вразив порожній п'ятиповерховий дім, наче принесений з Прип'яті. Колись же тут мешкали. Нема нічого моторошнішого, ніж покинуті багатоповерхівки. Як тут темно, напевно, вночі.
Я увійшов крізь браму і відразу побачив, що у траві біля входу в костел хтось сидить, спиною до мене. В оранжевій будівельній касці. Може, обідає, але я помилився. Чоловік обривав цвіт глухої кропиви в поліетиленовий пакет. Я привітався, і він обернув до мене зовсім молоде обличчя, правда, з нездоровою повнотою.
— На ліки, — пояснив він.
Я не питав, від чого лікує цвіт глухої кропиви. Судячи з кількості, то було на продаж. Треба з чогось людям жити. Навряд чи той парубок був місцевим знахарем. Він мені сказав, що костел зачинений, бо там будматеріали. Я висловив жаль. У мене нема правила шукати того, хто б відчинив зачинене. Одного разу я нарвався на бабу, яка почувши, що я пишу, почала верещати, що про їхній відреставрований під греко-католицьку церкву костел пишуть всілякі паскудства, і щоб я забирався геть. Естетичний смак наших парафіян та їхніх душпастирів просто вражає. Я вже бачив віддалік оббиту блискучою бляхою церкву і не збирався туди йти, та й наближалася третя година.