Отож, батько був дуже задоволений з Миколи. Він не раз сам приходив на лекції, а іноді кликав до себе Миколу, щоб дати йому деякі вказівки щодо науки. Але через деякий час Дау ель-Бакані почав кликати Миколу просто на розмову або на пораду, бо почав шанувати його за розум, досвід, освіту та лицарську гідність. Микола бачив оцю прихильність господаря й усе міркував, як би поліпшити становище свого приятеля Джеймса.
Одного разу в розмові з Дау ель-Бакані він оповідав, як мелють збіжжя на Вкраїні й як вітер там або вода працюють краще й скоріше, ніж сотні невольників. Дау ель-Бакані дуже зацікавився й запропонував Миколі збудувати млина. Микола цього тільки й хотів. З дозволу господаря він вибрав собі з-поміж невольників майстрів, але в першу чергу увільнив Джеймса Бровка. Матрос був непоганий тесля, та й Микола, як справжній запорожець, умів теслярства.
Отож, вони й заходилися ставити вітряка. Але хоч якою легкою й простою здається ця справа, проте брак відповідного знаряддя, а особливо незнайома робота справляли чимало труднощів.
І Микола, й матрос цілими днями іноді додумувалися, як приладнати пальці до трибів, або як зробити, щоб із коритця під кошем при кожнім повороті жорна сипалося під нього збіжжя.
Траплялося, що якась дрібниця надовго спиняла роботу. Але ж для Миколи збудування вітряка було тепер справою честі. І він його таки збудував!
Може, у вітрякові й не все було зроблено майстерно, а борошно навряд чи було першоряднім якості, але ж молоти можна було. Що ж до танджерців, у тім числі навіть і Дау ель-Бакані, цей вітряк був для них архитвором млинарської техніки.
Відтоді ще більше почав шанувати Миколу господар, а Джеймса Бровна наставив за головного мельника.
Тепер Микола був майже вільний. Він добре говорив по-арабському. У пристойнім убранню це був гарний, ставний юнак з інтелігентним, завжди трохи зажуреним обличчям. І у виразі лиця мав він щось таке, що притягало кожного: в нім була якась внутрішня сила, стримана нелюдським зусиллям Ввічливий та стриманий, він ніколи не виявляв невольничого пригноблення. Навпаки, почуття самопожертви було для невольника джерелом самоповаги, що незримим ореолом оточувала його постать. У рухах і поведінці виглядав він немов здетронізовапий король. І ця незламна сила викликала повагу навіть у гнобителів. Не диво, що Дау ель-Бакані почав закликати до себе Миколу не тільки для розмов на самоті, але й при гостях, особливо ж, коли до нього приходили вчені мулли, каді та іеіші. І тут розмовляли про філософію, а найбільше на релігійні теми.
Трохи згодом господар, здавалося, так полюбив Миколу, що не міг уже без нього обійтись й почав брати з собою, їдучи в гостину до вельможних, здебільшого вчених, знайомих.
Отож, жилося б Миколі непогано, коли б не туга за рідним краєм. Вона, мов звір, вгризалася в душу, й годі гнітив його пишний палац, задихався він серед чудових пахощів тропічного саду. І часто радився Микола з Джеймсом Бровном про втечу. Але ж, хоч і був, здається, вільним, почував, проте, що всюди за ним непомітно, мов тіні, стежать доглядачі. І не раз здавалась йому тоді нечуваним лицемір'ям та витонченим катуванням бусурманська прихильність.
Глава п'ята. Втеча з неволі
Цат ес-Салямі. Диявольська спокуса. Краще
смерть, ніж зрада! З ворогом Вітчизни всі
засоби боротьби дозволені. Приготування
до втечі. Крізь палац уночі. На мотузку в
повітрі. Назустріч долі
Одного дня Дау ель-Бакапі покликав до себе Миколу й звелів наглядати за побудовою вітряка в своєї родички — удови пані Цат ес-Салямі. Миколі це була не первина, бо околишнє панство слідом за Дау ель-Бакані почало й собі ставити вітряки. Отже, в супроводі невольників зараз же виїхав він на присланім ослі й за
годину був коло оселі пані Цат ес-Салямі. Тут Миколу повели довгими алеями пишного саду. По сходах із рожевого мармуру, які провадили до величавого передпокою, увійшов він до палацу.
Навіть у Дау ель-Бакані не бачив Микола нічого подібного!
Проминув кілька пишно оздоблених залів: деякі з них були без стель, а посередині мармурової долівки до басейнів, облямованих трояндовими кущами та квітами, з мелодійним дзюрчанням спадала кришталева вода. Іноді починалися цілі галереї з високим, мов у церковних банях, склепінням, опертим на майстерно різьблені мармурові колони. Усюди вилискував мармур, дзюркотіли водограї. У повітрі розносилися пахощі, й Микола не знав, що запашніше: чи оті пишні квіти, чи аромати, що блакитним димом розходилися із срібно-перламутрових курильниць.
І оця незнана пишнота, і барвиста мінливість фарб, і солодке дзюрчання води сп'янили вразливу душу юнака. Милуючись красою, йшов як уві сні. Раптом відчув на своєму плечі дотик провідника й спинився: невольник зник, провівши його до пані.
Вона сиділа просто перед Миколою на шовковій канапі. І крізь тонку заслону побачив Микола, що пані ще молода й незвичайно вродлива. А очі її були такі променисті й такі сумовиті, немов журба якась застигла в них, променіючи безупинно тужливим взором.
"Вітаю тебе, чужинче! Ти втомився: сядь і спочинь", — промовила вона стиха.
І її мелодійний голос якось журливо забринів серед оцеї пишноти. Невимовне почуття охопило Миколу, й чомусь так шкода стало журно-привітної красуні.
"Я чужинець і невольник, світла пані. В цій землі мене так не вітали ще навіть звичайні люди...— з тихим докором одповів Микола. — А тут така пишнота... Може, Ви сама королева? Ні, я не знаю, що Вам одповісти!.." — Він сам здивувався своїй несміливості: здається, не хвилювався так і перед самим кошовим.
Вона всміхнулася ледь помітно, але не сумовитими очима, лиш устами.
"Не нарікай на мене: я сама тут чужинка... Сядь же та й розкажи мені, звідки ти?"— І таке ніжно-жіноче співчуття бриніло в її голосі, що Микола й не стямивсь, як сів і почав говорити.
Він оповідав про свою науку, про батьків, про Запорожжя, про бої, про полон, а найбільше про Вкраїну та її муки. І тут голос йому тремтів од хвилювання. Пані була, здається, також зворушена: на очах їй світилися сльози. Раптом вона підняла з лиця заслону, й Микола побачив шляхетно-звабливе жіноче обличчя.
І од цієї нової ласки, яку зробила йому незнайома пані, глибока вдячність і якесь нове, ще не знане почуття ввійшли в серце Миколи. А вона, обійнявши руками коліна, тужно схилила голову, мов зів'яла квітка, й так і застигла в німій тузі.
Микола мовчазно й непорушно сидів коло неї, не сміючи перебити цю тишу з пошани до невідомого горя. Боже, чого б не віддав він, щоб тільки розважити цю зажурену красуню! Здається, життя б не пошкодував за усміх на вирізьбленому, немов із білого мармуру, личку.
"Не дивуйся, лицарю! — промовила нарешті Цат ес-Салямі, опанувавши себе,— Усі мої рідні далеко-далеко звідси. Ти нагадав їх мені своїм оповіданням!"
Потім, згадавши зненацька обов'язки господині, звеліла вона невольницям принести солодощів та прохолодних напоїв, приймаючи Миколу не як невольника, але як дорогого гостя. І отак, наглядаючи за роботою, не раз бував Микола в Цат ес-Салямі. Завжди вона його стрічала не як невольника, але як близького, щирого друга.
Одного дня, саме вернувся Микола з роботи, як його покликав до себе господар. З виразу обличчя помітив Микола, що Дау ель-Бакані має йому сказати щось дуже важливе.
"Друже! — урочисто почав господар, узявши Миколу за руку. — Ти бачиш мою прихильність і знаєш, що я зробив для тебе. Ти був у кайданах, і я розкував тебе; був невольником, а став моїм другом! Скажи ж мені тепер, чи подобається тобі Цат ес-Салямі?"
Багато вже чув і бачив Микола на своєму віку, але од цієї мови оторопів, не знаючи, що відповісти.
"Слухай же мене уважно! — продовжував Дау ель-Бакані. — Багато й не останніх юнаків домагалося Цат ес-Салямі, але тільки ти зворушив їй серце. Аллах послав тобі долю. Бери її за жінку й будь щасливий!"
"її за жінку? — ледве вимовив Микола. — Але ж я невольник, а вона вельможна пані!"
"Я даю тобі волю!"— дивлячись йому просто в вічі, промовив Дау ель-Бакані.
"Я християнин, а вона мусульманка!"— твердо додав тоді Микола.
"Християнин? — погордливо повторив господар, пронизуючи його очима. — Що ж? Перейдеш на мусульманство!"
Лише тепер зрозумів Микола як слід значення слів господаря. Мов опечений, одскочив од бусурмана. Увесь зблід на лиці.
"Зрадити віру батьків! Продати за розкоші свій народ! Ні, краще смерть! В нашім роду не було відступників!"
Він задихався. Очі горіли ненавистю. Страшний і прекрасний був у гніві козак! Раптом Микола згадав своє становище й неймовірним зусиллям волі опанував себе, але помітив, як зловісний вогонь блиснув в очах господаря. Проте це була лиш одна мить: Дау ель-Бакані стримав себе також, продовжуючи далі:
"Слухай же! — і в голосі бусурмана бриніла тепер незламна воля, — Ти забув, хто ти. Не завжди живеться добре невольникові: сьогодні — в ласці, а завтра — на галері, сьогодні — здоровий юнак, а завтра — каліка-євнух! І втікати йому нікуди: лише замах на втечу — і виймають очі! Слухай же уважно! — говорив Дау ель-Бакані далі. — Раз на віку трапляється щастя! Подумай, я даю тобі на це один день!"
Слухаючи ці погрози, відчував Микола, як німіє йому від жаху тіло, а несамовита лють охоплює всю істоту. Не смерті боявся, але каліцтва. Бо ж нема справді нічого страшнішого, а надто для юнака, як бути скаліченим нелюдським способом. І хотілось йому схопити цього ката за горлянку й задавити, мов скаженого собаку.
"Так от яка ласка ворога! Ні, ні! — з ненавистю думав Микола. — Він лютіший від доглядачів на галері!"
І тут зрозумів він раптом, що з цими катами всі засоби боротьби дозволені, що це не люди, але звірюки. Отакі думки, мов блискавки, пролетіли в його розпаленій голові. І Микола вирішив уперше в житті стримати себе, обдурити ворога й спробувати щастя в утечі.
"Так, пане! — промовив він покірно, немов схаменувшись,— Я. забув, що я невольник. Але ти розумієш сам, як тяжко зректися того, чого нас змалечку навчили!"
Ця вдавана покора відразу вплинула на Дау ель-Бакані, й він уже значно лагіднішим голосом почав переконувати Миколу.