Злиття ринків передбачає збільшення експорту відповідних країн, проте Росія не планувала зниження імпортних тарифів, залишаючи їх дуже високими. В той же час вона обмежувала й експорт, установлюючи платежі на більш ніж 100 товарних позицій: ліс, худобу, м'ясо, рибу, нафту, газ, руду, вугілля, тобто це модель, за якою взаємовідносини кількох національних економік розширятися не можуть.
Є ще один аспект — регулювання валютних потоків, звертав увагу експерт. На кордоні Митного союзу справлятимуться різного типу платежі, які розподілятимуться в певних пропорціях між усіма суб'єктами об'єднання, але є підстави думати, що левову частку цих надходжень одержуватиме Росія. Кордони Російської Федерації фактично будуть перенесені на наші зовнішні рубежі. Російські правила гри і економічні порядки поширяться й на територію України. Таким чином, повернемось до планової, централізованої моделі управління, яка обмежує інновації, бо пригнічує їхнього носія — підприємництво. Отже, за такої моделі економіка країни не здатна оновлюватися, структурно змінюватися, а галузі — прогресивно розвиватися, бо держава будуватиме трубопроводи та інші інфраструктурні об'єкти, але не зможе здійснювати інновації у виробництві, торгівлі, інформатиці та решті ділянок. Якщо економіка ЄС завдяки інноваціям і підприємницькій ініціативі виходить на новий рівень, то російська модель приречена на ходіння по колу. Через що вибір на користь Митного союзу, на переконання В. Ланового, буде невдалий з точки зору економічних перспектив України...
Перед Рубіконом
Листопад 2013 року. Україна опинилася за крок до підписання Угоди про Асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄС. Але оперативна ситуація в ці дні докорінно відрізнялася від тієї, що була, наприклад, у липні-серпні, коли наша влада зробила кілька рішучих кроків у бік ЄС. Натомість дуже нагадувала лютнево-березневу, коли геополітичний вектор України коливався то в напрямку Москви, то в напрямку Брюсселя з тією лише відмінністю, що тоді до Вільнюського саміту залишалося сім місяців, а тепер — усього десять днів.А ще листопадова ситуація характеризувалася шаленим тиском на Україну Білокам'яної, активізацією лобістів інтересів останньої в країні, катастрофічним браком часу на виконання вимог ЄС і тим, що проблема Юлії Тимошенко зайшла в глухий кут і змінилась євроінтеграційна риторика наших урядовців на євразійську. На підставі цього не вельми духмяного букета обставин багато політиків, експертів, представників засобів масової інформації дійшли висновку про те, що Янукович та його команда в останній момент віддали перевагу Митному союзу перед Європейським. Панічні заяви на кшталт: "здача національних інтересів", "кінець євро— інтеграції", "розворот на 180 градусів" та інші, — були не рідкість. Але якщо подивитися на ту ситуацію не через криві дзеркала міжпартійної гризні в нашій країні, а з точки зору глобальної політики, то побачили б дещо іншу картину.
Сила геополітичних орбіт
Треба зважити на те, що протягом останніх півсостні років постійно триває переділ світу, в якому беруть участь великі гравці: США, ЄС, Росія, Китай. Віками Україна перебувала в зоні впливу Москви, і ось 2013-го постало питання про те, що вона раптом стане прозахідною державою, частинкою цивілізованого світу. За визначенням багатьох геополітиків, Україна — це Межа або з'єднувальна ланка між трьома цивілізаціями: Західною, Євразійською і Мусульманською. Мабуть, так воно і є. Хіба, за великим рахунком, ми можемо себе вважати за культурою і ментальністю складовою так званої Євразійської цивілізації, яка виникла після нашестя Орди на території сучасної Російської Федерації? Ні. А хіба можемо признавати себе за всіма параметрами представниками західної чи атлантичної цивілізацій? Теж ні. Вочевидь, Україна є окремою унікальною культурною одиницею, яку утворили оті три світи, між якими вона опинилася. Це цивілізаційний діамант, осердя світової духовності, яку сусіди, розуміючи й бачачи це, завжди намагалися втоптати в землю або ж украсти. Якби ж то вона зазнавала однакового впливу з усіх боків, однак на Заході протягом 70-х років — залізна завіса, а зі Сходу і Півночі — потужні хвилі євразійського впливу, через які отой самоцвіт став втрачати свої карати і навіть загнивати. Ідеальним варіантом для нас було б долучитися до світової цивілізації, щоб під її впливом трансформуватися, очищатися, розвиватися, стати частинкою цивілізованого світу. Але мрія це — одне, а реальність — інше. Хоч і прагне душа в рай, та гріхи не пускають. Важко стукати у зачинені двері, важко кудись іти, якщо твої ноги сплутали пута імперії. Геополітична орбіта — величезна сила. Це все одно, якби раптом жителі Землі на всесвітньому референдумі проголосували за перехід їхньої планети "під опіку" іншого світила. Цій силі можна протиставити тільки рівну за потенціалом. Або... чекати зменшення сили тяжіння чи штучно прискорити цей процес. Нагадаю, що на початку 1990-х, після розвалу СРСР, кремлівська орбіта ослабла настільки, що могла легко відпустити нас на всі чотири боки, але Захід, вочевидь, не хотів приймати у своє лоно стовідсоткову радянську республіку, давши їй час на розбудову демократії та знищення колишньої системи. Та чи могла вона самостійно впоратися з цим завданням? Виходило так, що радянську систему їй нав'язала величезна імперія, а демократію вона мала будувати сама? Нагадаю, що Німецька Демократична Республіка, яка увійшла до складу ФРН після падіння Берлінської стіни, теж була плоть від плоті совково-комуністичною, проте в братніх обіймах Європи набула цивілізованих форми і змісту. Українці не заперечували б проти такого повороту у своїй долі, вони готові були до будь-якої позитивної трансформації, адже вміють швидко вчитися, тож без сумніву стали б відмінниками у школі ринкової економіки і демократії. Економіка ЄС йшла тоді вгору і наша була ще на висоті, тож спільно можна було б переварити всі проблеми. Але, вочевидь, Брюссель і Вашингтон тоді мали якісь свої міркування щодо України, проте сьогодні зрозуміло, що вони не містили стратегічної далекоглядності. Або ж напрошується висновок про те, що Брюссель узагалі не хоче бачити Україну в лоні ЄС. Якщо тоді, коли імперія лежала і ніякі орбіти не діяли, Європа не захотіла розширювати свій уплив, то навряд зважиться на це сьогодні, коли Москва зміцніла. 2005 року була друга нагода запросити нас до цивілізованого світу, тим паче, що Україна на той час вже розбудувала всі державні інституції. І знову замість рішучості — вагання, висунення нових вимог: демократизуйтеся, боріться з корупцією тощо. Якось не в'яжеться це з теоріями російських політологів, згідно з якими США сплять і бачать, аби просунути свій світопорядок якомога далі на Схід, аж до Владивостока. А може, між Москвою і Вашингтоном було досягнуто домовленості про недоторканість Межі? Що ж сталося за кулісами геополітики протягом наступних десяти років, якщо Захід став форсувати процес євроінтеграції України? Може, побачив небезпеку у тому, що Росія швидко відроджує свій потенціал та відновлює геополітичні амбіції?У будь-якому разі, вступаючи в активну геополітичну гру за Україну, Захід мав би підготувати серйозні козирі. Наприклад, якщо Москва погрожувала Україні економічною катастрофою в тому разі, якщо вона не приєднається до Митного союзу, то Брюссель і Вашингтон мали б ту біду відвернути, компенсувавши всі її можливі втрати. Бо поки настало б оте наше євроінтеграційне щастя, то Москва нас зі світу звела б. Проте, схоже, Європа і Америка хотіли поборотися за Україну з найменшими втратами, за рахунок... самої України, себто намагалися спіймати рибку, не замочивши ніг. Мовляв, нехай Україна своїми силами виривається на новий рівень, жертвуючи власним і без того слабким економічним потенціалом, а ми їй у разі успіху поаплодуємо.
Ще один варіант — безпечніший і прагматичніший — виконувати роль вічного буфера між трьома цивілізаціями. І ми й справді могли б виконувати історичну функцію прикордонника, який стереже межу між Заходом і Євразією, це стало б нашим геополітичним бізнесом, завдяки якому процвітали б, використовуючи ресурси двох полюсів. Але з'явилися дві обставини, які заважали реалізації цього сценарію. По-перше, на цю Межу постійно облизувалася наша Північна сусідка. Кремль нашпиговував наші державні структури своїми агентами, розвивав мережу російськомовних ЗМІ, плекав "п'яту" колону, зомбував свій електорат, який проживав у Криму і на Донбасі, знищував нашу армію, накопичував компромат на тодішнє керівництво України, аби примусити підписати угоду про Митний союз. Наприкінці 2013-го Україна опинилася перед загрозою перетворення на один із федеральних округів РФ зі статусом набагато гіршим, ніж був у радянської республіки.
Схоже на те, що Москва на нашій території намагалася створити оборонну лінію проти наступу цивілізації. То лише на перший погляд здається, що укладення угоди між Україною та ЄС про Зону вільної торгівлі і Асоціацію — безневинний крок, який не обіцяв нам переспективи повноправного членства в ЄС і НАТО. Фактично це означало, що глобальний світ підступив би впритул до кордонів Росії. Без танків, але зі своїми демократичними цінностями і високими технологіями, які реально загрожували монголо-татарській моделі, яка панує на території РФ. А тепер скажіть мені, що дії Путіна протягом 2013-2015-го років були нелогічні і навіть шизофренічні. Навпаки, спадкоємець Чингісхана, продовжувач його справи, просто не міг діяти інакше, він мав захистити свою орду контр— випадом, так, як це зробив Гітлер 1941-го, випередивши на кілька місяців Сталіна. Тобто Московія вирішила поглинути оту з'єднувальну ланку між світами швидше, ніж Захід. Друга обставина — в Україні виросло покоління, яке не погоджувалося жити "ніде", тобто на межі цивілізацій, у тому вічному буфері. Його представники не сприймали мудрих старечих міркувань, які враховували плюси й мінуси поступу у ЄС. Із юнацьким максималізмом вони прагнули в Європу, ідеалізуючи її, не бажаючи сприймати аргументів проти та думати про наслідки.