Українці — від моря до моря

Перерізаються синьо-жовта і біло-червона стрічки. Оновлений сквер відкрито. До підніжжя пам'ятника Тарасу Шевченку лягають квіти. Територія українськопольської дружби та співробітництва заповнюється людьми. Схоже, що вона не матиме кордонів, бо з Польщі не вибувають делегації областей, районів та міст України. Це й не дивно, бо наш західний сусід на крок випереджає нас у багатьох питаннях і, зокрема, розвитку місцевого самоврядування, територіальної реформи та інших. Тож у нього є чому повчитися.

А наступного дня в столиці Нижньосилезійського воєводства Вроцлаві відкрився сьомий фестиваль української культури "Україна, Віва!", співорганізаторами якого виступили культурно-інформаційний центр при посольстві України в Польщі та Колегіум Східної Європи імені Яна Новака-Єжеранського. Відкриваючи фестиваль, посол України в Польщі Олександр Моцик зазначив, що "українці та поляки мають різні, але водночас близькі культури, які взаємно збагачувалися та разом органічно вписалися до багатокультурної європейської спільноти".

Фестиваль розпочався виставкою голографічних копій коштовностей із музеїв України. Зокрема, були представлені об'ємні зображення виробів із дорогоцінних металів скіфсько-сарматського періоду (V ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.), прикраси візантійських майстрів (VII— VIII ст. н. е.), оздоби періоду Київської Русі (XIII ст.). Того ж дня у великому залі Польського радіо відбувся концерт львівського співака та композитора Віктора Морозова. Шанувальники сучасної української літератури зустрілися з поетом, драматургом і письменником із Житомирщини Олександром Коротком. У клубі Ликенд з успіхом пройшов концерт фольк-рок гурту з Вінниці "Очеретяний кіт". Багато відвідувачів побувало на виставці "Молоде мистецтво України". Українцям і полякам дуже сподобався концерт лемківських пісень у виконанні Юлії Дошни. Завершився фестиваль виступом ансамблю пісні і танцю "Колос" із Волині.

Якщо думаєте, що в житті української громади після цього гучного фестивалю настало тимчасове затишшя, то помиляєтесь. У тому ж Вроцлаві щороку відбувається Міжнародна виставка художньої творчості митців Лемківщини, Культурно-інформаційний центр при посольстві України проводить конкурс дитячих малюнків до дня Святого Миколая, у Білому Борі проходить Фестиваль української казки, а в Сопоті — традиційний фестиваль української культури. Таким чином, немає й дня, щоб у центрі Європи не звучало слово про Україну...

Грудень 2007року.

Українці — від моря до моря

Україна і Польща йдуть через історію обіруч. Через це виникає спокуса порівняти їх то з сіамськими близнюками, то зі сполученими посудинами, бо було між ними постійне взаємопроникнення, взаємоперетікання, взаємозбагачення і.., на жаль, взаємознищення. Перетікали країни одна в одну населенням, проникали кордонами й територіями, збагачувалися культурами, билися, мирилися, сварилися і знову браталися. Тож важко сказати, з яких пір живуть українці у Польщі, а поляки — в Україні. Здається, споконвіків...

Диво над Віслою

Улітку 1920-го у війні Польщі з Радянською Росією відбувся перелом на користь останньої. Польські збройні сили безладно відступали вглиб своєї країни під ударами Червоної Армії. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе зупинити цю навалу. Варшава була беззахисною. Міське ополчення та виснажені, знекровлені частини польського війська не могли протистояти агресору, який мав численну перевагу. Все йшло до того, що польська столиця впаде. Державність Польщі повисла на волосині. Але сталося щось неймовірне: за одну ніч армію більшовиків було розгромлено й відкинуто. Польські історики назвали це "Чудом над Віслою". Але насправді ніякого дива не було. Річ у тім, що на польському боці виступали регулярні з'єднання української армії, яка передислокувалася до Польщі після того, як припинила своє існування Українська Народна Республіка. Українські формування нараховували тоді 41 тисячу вояків, близько чотирьох тисяч офіцерів, 80 генералів. Словом, це була потужна боєздатна сила. Ось що написав після тієї перемоги маршал Юзеф Пілсудський: "Наша армія пам'ятає криваві бої, в яких постійно брало участь витривале як у дні перемог, так і в дні випробувань Українське військо. Спільно пролита кров заложила камінь взаємного порозуміння і благополуччя обох народів".

Як не крути, а виходить, що український тризуб захистив польського орла від серпа та молота. Але цей факт сором'язливо замовчує польська громадська думка, несміливо про неї згадує історична наука. І найперше тому, що отой "камінь порозуміння", про який говорив польський національний герой, тривалий час обростав мохом. Спільне українсько-польське надбання було зраджене наступними поколіннями політиків...

Коли я вдивлявся у золоті карби на чорних хрестах меморіалу, сталася несподівана, але, мабуть, не випадкова зустріч. Із туману, що огорнув дерева меморіалу, наче привид, виплив якийсь чоловік. "Пан Влодек, працівник цвинтаря", — назвався він, скинувши капелюха. І розповів моторошну історію. 1947 року його матір-польку, яка народилася й певний час жила в Україні, було у Польщі засуджено до страти за безглуздим звинуваченням у державній зраді. На той час усі, хто був українцем або мав зв'язки з Україною, підозрювалися як бандерівці. Влодек, якому було тоді п'ять років, пішов до офіцера польської служби безпеки і запитав: "Як ви повісите мою маму — за ноги чи за шию?" Це розчулило офіцера і врятувало матері життя. "Між слов'янами має бути згода", — сказав пан Влодек. Цю істину він відкрив понад шістдесят років тому, коли його матері загрожувала смерть, а йому сирітство...

Акція "Вісла"

Від 1939 року завзято вбивали клин між українцями і поляками німецько-фашистські окупанти. Мабуть, саме тому в українських селах урядували польські поліцаї, а в польських — українські. Німці демонстративно загравали з українським населенням, надаючи йому навіть більше прав, ніж полякам. У останніх це викликало лють. 1944—1946 роки — пік взаємної ненависті і недовір'я між двома народами. В бік українців лунають погрози, спалахують сварки, сутички. Передчуваючи біду, наші одноплемінники стали масово втікати на територію нинішньої України. У багатьох українських селах від рук польського антикомуністичного підпілля, війська, міліції гинуть жінки, старики, діти. Символом цих трагедій стали села Сагринь, Завадка Морохівська, Пискоровичі і Павлокома. Чимало українців, аби врятуватися від розправи, переходили на римо-католицьке віросповідання, заявляли про свою польську національність. На тих, що залишилися зі своєю вірою і національністю, у квітні 1947 року чекала акція "Вісла", під час якої близько 150 тисяч українців було розсіяно по всій Польщі, аби не жили сукупно, аби втратили свою національність та віру, а понад 500 тисяч переселено в Україну. Головний норматив акції — не більше 10 відсотків українців в одному селі, в яке переселялися депортовані. Війська тодішнього польського режиму діяли у дикий, варварський спосіб, певно, навчилися цьому або в енкаведистів, або ж у німецьких карателів. Почерк був той же. Село оточувалося військами так, що й горобець не міг випурхнути. Мешканців під дулами автоматів виганяли з хат, збирали в колони, відправляли на залізничні станції, заганяли у товарні вагони. Тих, хто барився або ж виявляв найменший спротив, жорстоко карали. За час від 1944-го по 1949-й рік на територіях депортації загинуло, пропало безвісти, за різними оцінками, від 10 до 15 тисяч українців. 3800 чоловік було запроторено до концтабору Явожно, який був свого часу філією сумнозвісного фашистського Аушвіца. Виживати українцям у нових місцях було дуже важко, бо жителі гір, лісів потрапляли на рівнину, на морське узбережжя, до зруйнованих садиб. Але попри все вижили... "От і маємо тепер українців від моря до моря", — гірко жартує голова Перемишлянського відділу Об'єднання українців Польщі Марія Туцька.

Історики ще й досі сперечаються щодо визначення того, що ж сталося у квітні 1947 року. Рецидив фашизму? Етнічна зачистка? Чи те й друге одночасно? Як могли поляки, які самі пережили жахіття фашизму, опуститися до такого? Але немає сумніву, що ця операція, аж до деталей, узгоджувалася в Кремлі, адже тодішній комуністичний режим Польщі був маріонетковим. Вочевидь, Сталін продовжував ту чорну справу, яку розпочав у 1932—1933-х, маючи на меті винищити українство. Просто в ті роки українці на західних землях для нього були недосяжними, і по війні він їх дістав руками поляків.

Дехто з дослідників вважає, що інтереси сталінського режиму збіглися з намірами місцевих польських шовіністів, які потрапили до керівних партійних та урядових структур.