Він прагнув запам'ятати цей ранок і обличчя Ітіара, що стояв поруч.
— Про що ти думаєш? — запитав той.
— Про те, що Аена снитиметься мені,— озвався Лідін.— Я буду згадувати її, наче казку. Страшну казку зі щасливим фіналом.
— Ця казка могла закінчитись інакше, якби не мій батько і не ти,— хитнув головою Ітіар.— Батько встиг попередити нас про останню хитрість Магістра і відчинив потаємний хід у палац. А потім ти нам допоміг. Твій постріл вніс сум'яття, порозкидав охоронців, а Олл, котрому було доручено охорону Пурпурового Вогню, зовсім втратив голову. Ми легко захопили ту кляту кулю. Нам щастило того дня.
— Щастить лише тим, хто бореться,— мовив Лідін.— Ви заслужили успіх, Ітіаре. Ви розбудили Аену. Цим можна гордитися.
Вони помовчали. Ітіар пересмикнув плечима від холоду.
— Наші старі сонця зовсім не гріють,— сказав, ніби вибачався.
"Чому я раніше про це не подумав,— докорив собі Лідін.— Адже це зовсім не складно…"
— Я обіцяю тобі, Ітіаре,— сказав пілот,— чуєш, обіцяю, що наступний корабель Планетарного Союзу доставить вам нове сонце. Справжнє, величезне, тепле сонце.
І дивлячись, як зовсім по-дитячому захоплено засяяли очі аенянина, Лідін подумав, що кожен по-своєму відкриває просту істину: найбільше щастя — це робити щасливими інших.
Переклад: Олександр Тесленко