Чогось не хочеться. Давай краще музику.
Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, заставленим солодощами, пили з високих кришталевих бокалів пепсі-колу і слухали, як із тьмяно-сріблястої "системи", на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогники, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентинське танго…
Хлопці сиділи й мовчали.
Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені. А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився…
Одне слово, хлопці сиділи й мовчали.
Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього "находить" — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…
— Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він… справжній?
— Хто? — не розуміючи, спитав Жора.
— Хто-хто… Прометей!
— Що значить — справжній?
— А оте, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.
— Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями! Це несерйозно.
— Припинити найлегше… — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який дужий! А який хоробрий! І знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закатав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.
— Ну й що?
— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.
— Лесику! — скривився Жора. — Ну, що ти, чесне слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!
— Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є часточка правди. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос — то була реальна людина. А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…
— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей із космічними прибульцями, існують міфи у догонів — африканського народу, що живе на території Малі. Я нещодавно читав у якомусь журналі…
— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!
— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?
— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні прибульці…
— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.
Лесика зупинити вже було неможливо.
Не переказуватимемо докладно всіх Лесикових думок, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а ліпше переповімо вам його сон, що наснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Щоправда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.
Розділ V,
у якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
Отже…
Ідемо ми, Жоро, з тобою потемній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.
Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово "Учительська" закреслено і над ним крейдою виведено: "Олімп".
Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І… й отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.
Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.
А за столами…
За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, певна річ, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни, тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот.
На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки. І він їх щитком раз у раз затуляє, щоб учителів не сліпило.
Віддалік, попід стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка їда Василівна. Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками на ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий ріг достатку.
Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі правильно, їй пасує. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).
— Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, із різними витребеньками шолом (він на неї був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.
І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять в центрі на стільцях.
Сіли ми з тобою. Сидимо.
Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику.
Неприємно все-таки, коли викликають на педраду. А тим більше на таку незвичайну.
— Кахи-гм!.. — прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється, перш ніж почати). — Панове педабоги! — він повільно обвів поглядом учителів. — Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди. Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радитися, що робити. Хто хоче слова?
— Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.
— Прошу! — кивнув директор.
— Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. — Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому "А"… Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом… хтось… кукурікає. Повертаюсь. "Хто?" — питаю. Мовчать. "Хто?" Мовчать. Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки. Я вирішила продовжувати урок. Тільки розвернулася спиною — знову хтось кукурікнув. Продовжувати я не могла. Урок було зірвано.
— Та це що! Це — дрібниці, — усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. — Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники. Аж ніяк. Ледарі такі, що… Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає… Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія!
— Так-так-так, правильно! — закивала Афродіта Михайлівна. — Здається, такі ж твори класичні. Читати — сама ж насолода. Та хіба примусиш узятися до книжки.
Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, цей телевізор! Як він нам заважає!
— Ну, а про захист довкілля, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семенівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті "Вася + Люба" або "Толя + Оля", як топчуть квіти, ви всі добре знаєте.
— А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік.
— Та-ак… Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура. І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам'ятаю, один із них вереснув: "Ах! Люблю пожежу!" Нічого собі захоплення!
Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:
— От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, панове педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав. Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича.
Прометей Гаврилович іще нижче похилив голову.
— Ну, що скажете, титане-богоборцю? Га? — гримнув директор.
Прометей Гаврилович зітхнув:
— Скажу… Скажу, що все одно вони… хороші…
Зевс Парамонович розкотисто зареготав:
— Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші?
Крутнув я головою. Глип — а позаду нас на стільцях сидять у купочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік — Агашкін.
Коли вони з'явилися? їх же не було!
— Хороші! Ой, не смішіть!
— Ну й гуморист.
— Ха-ха-ха!
Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:
— Хороші!
Сміх враз увірвався. Зевс Парамонович спохмурнів:
— Ну, коли так… будемо вживати заходів… екстраординарних… Фемідо Василівно, ваше слово!
Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала "ріг достатку" під ноги, підняла вгору терези. Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу.
— Іменем Зевса Громовержця, — прорекла бібліотекарка, — верховного судді й вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів із вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати та всіх наук і вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути — з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:
— Затверджую!
Підніс догори руку з блискавками.