— То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
— Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
— А я так і думаю.
— Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь.
— Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
— А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
— О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
— Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму.
— І я, — тихо сказав Вітасик.
— Та ви що? — розгубився дідусь.
— Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
— Та якби ж воно вирішилось… А то…
— Вирішиться! — впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
— Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).
— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
— Хочеш-таки його впіймати?
— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.
— Ковдру добрячу дасте?
— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…
— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:
— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?
— А ти?
— Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-"барабашка" і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
— Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено Ану, лізьте у льох скоренько! — наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
— Давай! Лізь! — кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися — такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
— Що?! Нема?! — вигукнув дідусь.
— Нема! — ледве вимовив тато.
Розділ XI
Мадам Дисконт — міф чи реальність, як кажуть газетярі
— Я розпитав по своїх каналах — під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
— Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб'єкта.
Капітан Попенко скривився:
— Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю — всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря — він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все — і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв'язана з моїми клієнтами.
— Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
— Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має "залізне" алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
— Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
— І це не виключено. Але давай подумаємо — що дає вигадана постать старої перекупки?
— Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
— Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію — ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!
…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.
Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.
Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.
Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.
— Можна вас на хвилиночку? — тихо спитав він, підійшовши до столу.
— Так, так, — хвилюючись, сказала вона.
Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна.
— Ну що?! Що?! — тремтячим голосом спитала вона.
— Поки що нічого конкретного, — сказав капітан якомога спокійніше. — Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт?
— А що? Вона під підозрою? Так?
— Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати?
Дівчина розгублено здвигнула плечима:
— Ні-ні. Не знаю.
— А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?
— Ні. Я ніколи її не бачила.
— Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?
— Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?
— У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?
— Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?
— А чого він не захотів вас знайомити?
— Сказав: "Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає".
— Але ж сам він підтримував з нею зв'язки…
— Ну… це його давня знайома.
— Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?
— Мабуть. А що все-таки… — вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.
— Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук'яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.
– І все?
– І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт.
— Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів.
— Чому?
— Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження.
— Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка?
– І в записнику, і книжка, здається, вдома є… Червона така.
— Я міг би зазирнути в неї?
— Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату.
— Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний.
— Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати.
…У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було.
Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес "Барабашка". Несподівана зустріч. "Все воно підозріле"
Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам'ятали глухонімого "продавця долі", як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий — самі м'язи.
З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю Потім, через п'ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його "продавцем долі". Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами.
— То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, — тихо сказав дідусь.
Вони не купили нічого.
"Продавець долі" ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам'ятав…
Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем.
Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів.
Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо… Канікули… Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво.
Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод — це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво.
Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими.