Але вечором мовчки скручує посторонка удвоє, бере Конона за праву руку і починає водити його довкола себе.
– Це, щоб ти пам'ятав на друге! – зазначував Федір, але Конон не виявляв великого страху навіть перед посторонком. Він день-два не зовсім зручно сідав на свою задню частину, але минув тиждень, і все йшло по-старому.
Коли тільки почав підростати, одразу пішов на залицянки до дівчат. Ще зовсім мале і, пробачте, смаркате, а вже дівкам не дає спокою. Післав його Федір до школи. Вчився він добре, але учитель мав з ним що робити. Мало який день приходив Конон, як і всі, додому. Кожний день "сидів без обєда" за те чи за інше. А скільки скарг до батька, скільки погроз, скільки разів викидали його зо школи.
– Нічого з нього не вийде! Його чекає шибениця, – казав старий учитель Марко Лук'янович Сова.
Федір все-таки настоював, щоб Конон був у школі. Як почав, то й повинен закінчити. Коли учитель впирався, Федір клав на віз кулик кращої муки, кілька різників сала, пару ковбас, і Конон знов появлявся у школі. Своє чергою Конон дома також діставав, але все то якось так чередувалось, як ніч і день, як тижні... Конон нічого собі з того не робив. Видавався твердим, ніби він з якогось каміню тесаний.
І дійсно, був міцний хлопець. Не вказувало на те, що буде він дуже високого зросту. Але мав він плечі тверді, широкі, мав голову на добрих, цупких в'язах, мав широке виразне обличчя, добре вправленого, міцного, ніби заклинкованого залізним клинням, носа. Уста його тонкі і широкі, завжди міцно затиснуті, очі сталевої барви і вже тепер дуже виразні, з поглядом молодого хижака.
Коли Конон скінчив народню школу, Федір знов встругнув нечувану і невидану штуку. Того часу, як пам'ятаєте, у Дермані десь у повітри лихої взялося багато парубків, одягнутих у темно-сині одяги, з понапинутими кашкетами, на котрих блищали якісь ознаки. На них почали казати "учинікі". Десь їх стільки набралося, що як прийде субота чи неділя, то в манастирі займуть обидва криласи. Співали там басами, деякі носили бороди, деякі довге волосся. Якась ніби появилася учительська семінарія чи що там у лиха. Люди довгий час не дуже то в тім розбиралися. От якісь "учинікі" і хай собі будуть "учинікі".
Зайняли вони отой будинок у монастирі, що, як йти через монастирську браму, то стоїть він наліво від дзвіниці. Нічого собі, з великими ґратованими вікнами будинок, чистий, білий, критий добрими ґонтами, з ринвами на воду по кутах. У тому самому будинку вони й оселилися. Там вони й спали, там і вчилися. Бувало, як йдеш повз той будинок, то аж вуха глохли від скрипок. Все щось таке грали та грали, не яку тобі польку чи козачка, чи пісню яку, а щось таке, що й не розбереш. Так ніби це не скрипки, а сто котів у марці нявчить...
Так ото були ті учинікі... Старий Федір якось довідався... Як то сталося, ніхто не може й до ладу сказати. Кажуть, ніби він ходив до самого гархимандрита, якогось там священнійшого Євлогія чи кого там. Не боявся, кажуть, піти і вивідати, що і для чого... Довідався він, що ніби з тих "учиніків" мають бути учитилі, а кожний, коли скінчить, то дістане десь небудь в Росії – в Сибірі чи на Кавказі, чи в Полтавській губернії, чи хтозна-де, службу і дадуть йому "оклад" двадцять два рублі на місяць.
Що тому Федорові стрільнуло до голови – Господь святий знає... Але йому, чуєте, заманулося, щоб ото і його Конон став таким учиником, щоб носив отаке темно-синє вбрання з широкими шароварами. Йому, бачите, закортіло бачити свого сина паном. Кажуть, пішов він і питає: "Ваше високоприподобіє! Прошу вас, всемилостивійше (він знав, як треба з високими лицями говорити)... Прошу вас, каже, всемилостивійше, дати мені, ваше високоприподобіє, пораду... Є у мене син... Добру має голову, тільки трохи, як-то кажуть, непосидющий, трохи, звиніте мене на сим сквернім слові, лайдак. Хотів би я його в люди вивести... "
Так старий і сказав:
– У люди вивести... Щоб вийшов він таки людиною... Він у мене, бачите, один...
– А ви, чоловіче Божий, якого будете сословія? – запитав на це високоприподобіє.
Федір тут зам'явся, трохи почув себе не на справжньому місці.
– Крестьянського, – відповів він з притаєною непевністю, дивився скромно просто перед себе і мав вигляд людини, яку застукали на якомусь недоброму вчинкові. Преподобіє покрутив головою, спитав ще Федора, звідки він, з якої частини Дерманя, скільки має землі. На все це Федір відповів як слід, поважно, з толком і гідністю. Потім преподобіє висловився: "Ето всьо хорошо... Но ми пока крестьян нє прінімаєм...".
Федір не сказав на це нічого. Що ж... Не "прінімаєм", то не "прінімаєм"... Що робити... Він вже хотів вклонитися і відійти, але преподобіє ще раз заговорив:
– А яку школу "скончіл" ваш син?
Федір відповів:
– Та от тут у нас... Народню... Свідєтєльство має... Добре свідєтєльство... Сам бачив...
– Це мало, Божий чоловіче. Для семінарії це мало. Треба ще, щоб він скінчив бодай "двохкласноє учіліще"...
Федір на це щиро подякував. Хотів, правда, запитати, що то і яке то, і де то двохкласноє, але вже не відважувався більше турбувати. Подякував, вклонився і вийшов.
Йшов він поволі, ступав, як звичайно, обережно, дивився перед себе. Мав вигляд якогось філософа, як то їх малюють на старих гравюрах. Одягнутий у гуньку з сірого доморобнього сукна зі зборками та вишитими червоною заполоччю кишенями, підперезаний червоним, широким шерстяним поясом у два обводи, на голові чорна, трохи поруділа бараняча шапка, на ногах тяжкі, тупоносі, з грубої шкіри чоботи. У правій його сухій, довгопалькій долоні затиснута довга, з вичовганою ключкою палиця. Він йде по рівній дорожці, з обох боків котрої забор, барвлений на свіжо зеленою барвою. Справа забор висаджений грабовим живоплотом, рівненько і дбайливо підстриженим. Над головою високо шумлять і гойдають шишками великі смереки. Скільки років пам'ятає їх Федір, і завжди вони однакові і завжди отак шумлять. "Це новий, мабуть, намісник такі порядки завів, – думав Федір. – Господар, аякже... Старий був затяжкий. Помер на ядухи... Грішив чревоугодієм. Хотів зробити операцію і не видержав... Серце не видержало, занадто заросло тлущом...".
При виході з монастирської брами Федір зустрічає кількох учиників. Пропустив. Он йдуть ще кількох. Вагався хвилинку, але не втерпів:
– Звініте мене, прошу вас ласкаво... Хотів щось вас спросити...
– Прошу, дєдушка... Чим можемо служити? – відповів один з довгими пасьмами волосся без кашкета.
– Хотів спросити, чи не знаєте ви часом, де тут у нас знаходиться якесь двохкласне учіліще.
Федір вже тоді починав хоріти на горло і говорити йому не так легко.
– Двохкласноє учіліще? Та от у Новмалині... Недалеко...
Федір втішився, що недалеко, і почав розпитувати. Знайшовся один, що там учився. Розповів усе, і Федір щиро йому подякував. Казав прийти до нього на груші. Має гарні груші, перещеплені з саду пана Карвіцького. Учиник обіцяв, що таки десь прийде, бо груші він любить. Запитав, де Федір живе, і записав собі те до книжечки.
– На Запорожжі, де Балаби. Федір Семенюк... Це все. Там вже люди покажуть...
Кононові Федір про це все нічого не казав. Нащо. Він тільки одного дня краще одягнувся, запріг до воза коні і кудись поїхав. Навіть Домасі не сказав. От кудись поїхав та й усе. Але Федір знає, куди їде. Він даремно нікуди не їздить. Він поїхав до Новмалина, яких двадцять верст з Дерманя. Поїхав до школи і зайшов просто до інспектора двохкласного учіліща. Розказав інспекторові, що і як. Так і так, мовляв. Маю сина і т. д. Повторив усе, що казав архімандритові, і поспитав, чи не можна було б йому примістити до школи сина. Інспектор повторив те саме, що й архімандрит. Крестіянських, тобто мужицьких, дітей поки що не приймається. Коли б ще він був дячком чи волосним писарем, чи бодай сторожем якої-небудь казьонної чи гражданської палати, то тоді...
– Бачте, не було ще такого случая, щоб мужик хотів дати свого сина в науку, – закінчив інспектор... А подумавши додав:
– В том то й річ.. Не було ще случая... Ви тут перший...
Федір трохи засоромлений. Що ж тут поговориш. Слова тут не поможуть. Він довго не вагався, вклонився, подякував і пішов собі. Пішов просто до свого воза, до своїх коней, погладив їх по спині, по гриві, поправив нашілники, загнуздав і сів, щоб їхати... Не видно по ньому, щоб його це якось пригнобило чи непокоїло. Не приймають, то не приймають. Раз він мужиком родився, то що тут, значить, робити. Вище себе не перескочиш. Не він винен, що так є, а ті, що його родили. Батьки, діди, прадіди. Ті якось там попали в ті прокляті мужики, щоб цілі віки тягнути ярмо чуже. Ті, а не він. Федір вже таким родився, але хтось десь у давнині не подбав гаразд, щоб не бути мужиком, а всі його нащадки мусять за те відпокутувати.
Федір приїхав додому. Щось його все-таки непокоїть. Не має він спокійного місця на свойому подвіррю. Він щось вештається туди, сюди, заглядає до хліва, до комори, лізе на горище... знаходить якісь мішки, щось там сипле, пересипає, кудись носить.
– І що ти там, старий, вовтузишся? – питає його Домаха.
Той навіть не озвався.
– От ще старе бурмило, – залишила йому слова Домаха і пішла робити своє. Федір возиться з мішками далі, а другого ранку всі бачать, що Федір знов кудись вибрався. Але тепер, здається, що він їде до млина. "Нащо йому їхати до млина, – думає Домаха, – коли він недавно був на Мостах і намолов". Федір мовчки собі погнав коні і поїхав...
І поїхав він знов таки до Новмалина. Приїхав і вже одразу пішов до інспектора, несучи на плечах чималенький кулик пшеничної, петльованої муки. Приніс і поставив кулика при дверях...
– А це ж що таке? – запитав здивовано інспектор...
Федір не відповів отак поспіхом. Він поглянув на інспектора і поволі, тихо, зовсім байдуже так, ніби він приніс не муку, а мішок піску, проговорив:
– А, то ось трошки муки... Не прогнівіться... А я там ще... – І не доказавши вийшов.
Через деякий час Федір знов вернувся і знов з мішечком... Тільки у тому вже було щось інше... Щось, видно, тверде... Поставив біля того мішка і киває поважно головою.
– А це ж ви на що? – каже інспектор, і помітно одразу, що голос його став м'ягчий, добріщий, звичайніщий...
– Та...