Юрась не міг збагнути, як виглядає ісламський бог. Жодних докорів сумління він також не відчував, бо нікому було йому розповісти про цей гріх. Так, від сходу до заходу сонця, у роботі та в думках про минуле щастя, минали дні в неволі. Атманджа був задоволений своїм рабом. Час від часу він розмовляв з ним про ісламську віру, розповідав про Аллаха, читав коран. Так поступово чужі навіювання заміщували в душі ще не зміцнілі паростки християнської віри. Це вже було питання часу. А він пливе невпинно, за днями — дні, за роками — роки...
* * *
Івась чекав на Хо Чжоцзоу у дворі маєтку з його зброєю в руках — довгим та коротким мечами, гнучким списом та декількома металевими "зірочками" й дротиками. Під час нападу на караван кочівників він бачив, як бився Хо Чжоцзоу. Це було щось неймовірне. Він занурювався у натовп нападників, і за мить ті розліталися геть, падаючи і спливаючи кров'ю. Хо Чжоцзоу рухався так блискавично, що мечів не було видно, — вони були схожі на пульсуючі блискавки. Після перемоги над кочівниками Івась був захоплений бойовою майстерністю Хо Чжоцзоу, а той запропонував йому стати його учнем. Івась із радістю погодився. Хо Чжоцзоу відразу узяв з нього слово, що той має переборювати всі труднощі навчання безвідмовно. Відтоді кожну вільну хвилину Хо Чжоцзоу присвячував навчанню Івася. Хлопець виявився дуже здібним, все схоплював на льоту, та й з гнучкістю у нього було все гаразд. Юне тіло ніби чекало цього навантаження, а приклад учителя надихав на безперервне удосконалення вже вивченого. За час подорожі він багато чого навчився, а головне — сприйняв цю систему і зжився з нею.
Івась уже не уявляв собі життя без щоденних вправ. Тіло підкорялося йому, здавалося, за межами можливого. Він стрибав вище свого зросту і при цьому молотив ногами і руками з величезною швидкістю. Навчився робити різні кульбіти, перекидатися в повітрі під різними кутами, завдаючи ударів. Хо Чжоцзоу, спостерігаючи за Івасем, задоволено усміхався в бороду і вуса. Пояснював йому помилки, показував нові рухи, які допомагають знайти рівновагу під час кульбітів. І коли вони дісталися до маєтку брата Хо Чжоцзоу, Івась уже досить упевнено опанував нове мистецтво. Під час зупинок Хо Чжоцзоу влаштовував поєдинки між Івасем та воїнами, які супроводжували принца. Ці двобої відбувалися без зброї, бо Івась ще не навчився вправлятися з мечами та списом. Та й воїни розуміли, що хлопець ще малий, тому й поводилися відповідно: били не дуже, показували помилки, однак коли Івась їх повторював, били вже дужче, мовляв, щоб швидше доходило. Це давало неабияку користь, тому зараз хлопець почувався упевнено і бадьоро.
Хо Чжоцзоу дав необхідні розпорядження і підійшов до Івася, який приготував йому обладунки та зброю. Китаєць надягав обладунки зосереджено і мовчки. Потім подивився на хлопця, і його погляд потеплішав.
— Тримайся біля мене, — сказав китаєць і пішов до головного будинку. Там він зустрівся з братом, і вони домовилися погасити вогні та дотримуватися тиші, щоб нападники були впевнені, що всі сплять. Управитель ще розповів, що має чекати біля воріт і відчинити їх, коли почує крик сови. Так і зробили. Лінь Су під наглядом воїнів залишився біля воріт. Усе навкруги охопила тиша...
Хо Чжоцзоу стояв поблизу воріт разом з братом. Він був у бойовому спорядженні, і весь його вигляд свідчив про готовність до бою та зосередженість. Він нахилився до брата і сказав пошепки:
— Є надія, що пришлють малі сили, сподіваючись на несподіваність нападу. У такому разі ми маємо шанси. А якщо ні, то... — він не доказав і знову повернувся до стану войовничої зосередженості.
Минуло більше години. Напруження зростало з кожною хвилиною. І хоча чекали сигналу щомиті, все одно він пролунав настільки несподівано, що ніхто навіть не поворухнувся. Сигнал повторився. Лінь Су пішов відчиняти ворота. Воїни, які його супроводжували, недвозначно підняли свої мечі, нагадуючи вже колишньому управителеві, що в разі найменшого звуку відрубають голову. Той, тремтячи від страху, підняв засув і з зусиллям почав відчиняти важкі ворота. Із зовнішнього боку йому допомогли і, нарешті, у відчинені навстіж ворота увірвались імператорські воїни. Деякий час вони рухались у суцільній темряві, аж раптом спалахнули смолоскипи, освітивши широкий двір маєтку. Воїни отетеріли від несподіванки й уклякли. У ту ж мить пролунав залп із рушниць. Двір оповило хмарами порохового диму, і в ньому було ледь видно, як корчились у муках поранені та падали убиті. Дикий крик розпачу, з одного боку, та переможний, з другого, розбудив ніч. Пролунав ще один залп, і захисники маєтку накинулися на тих воїнів, які ще стояли на ногах. Хо Чжоцзоу був серед перших. Блискавичними ударами він уражав ворогів, то стинаючи їм голови, то відрубуючи руки, а то й зовсім розпанахуючи тулуб навпіл. Деякі з нападників рвонулися назад до воріт, та шлях їм перетнули челядники. Вони уражали втікачів мечами і списами, аж доки останній із них не впав на закривавлену землю.
— Накажи слугам з воїнами взяти собак та спіймати усіх, хто міг утекти! — закричав братові Хо Чжоцзоу. — Нам не можна нікого випускати звідси!
Хазяїн віддав наказ, і наступної миті кілька десятків воїнів та слуг із собаками та смолоскипами побігли у темряву. Хо Чжоцзоу почав оглядати трупи. Декількох він упізнав — воїнів з імператорської охорони. Але головний євнух не мав права наказувати охороні. Отже, наказ дав хтось із міністрів або євнухи вже настільки захопили владу в імператорському палаці, що не зважали на імперські закони.
Незабаром повернулися переслідувачі. Вони доповіли, що наздогнали кількох утікачів і що, як виявилося, захисникам дуже пощастило, бо коні, на яких прибув імператорський загін, після першого ж залпу розбіглися, й утікачі не змогли ними скористатися. Але якби хтось устиг-таки скочити на коня, то його вже ніхто б не наздогнав.
— Двох упіймали живими, а решта в полон не здалася, — коротко доповів старший. Він підштовхнув до Хо Чжоцзоу двох зв'язаних мотузками брудних полонених, які не втрималися на ногах і впали перед ним на землю.
— Хто наказав вам напасти на нас? — спокійно запитав Хо Чжоцзоу.
— Лі Чень, головний євнух імператорського двору...
— Чому ви виконали цей наказ? Головний євнух не має таких повноважень.
— Не знаємо... Нам наказував командир, але чому він пішов на це, не знаємо...
— Добре, скажіть, який пароль при вході до палацу.
— Дивовижний ранок туманного дня...
— Це точно?
— Так, повелителю!
Полонені відповідали охоче, сподіваючись, що їм подарують життя. Тим більше, що людей Хо Чжоцзоу вони не вважали ворогами і не розуміли політичної гри в імператорському палаці. Хо Чжоцзоу наказав швидко готуватися у похід. Воїни в цей час збирали трофеї — зброю та речі загиблих. Вони поскладали все у дві купи — зброю і речі окремо. Хо Чжоцзоу підійшов до зброї, щось пошукав очима, нагнувся і взяв невеликий, гарно інкрустований меч. Обернувся до Івася, підкликав до себе і вручив йому.
— Прийми цей меч як продовження твоєї мужності. Чим більшою буде твоя мужність, тим довшим і грізнішим буде твій меч. Ти сьогодні нас всіх урятував, і я дуже ціную твою вірність.
— Дякую, дядечку Хо! — хлопець дуже хвилювався, навіть горло стиснули спазми. Він узяв дорогоцінний меч, вийняв його з піхов і задивився на лезо, яке виблискувало холодним синім вогнем у світлі повного місяця. Стиснув держак меча правою рукою і зробив декілька рухів. Меч був легкий і слухняний, він із свистом розсікав повітря і наче шукав тіло ворога. Хлопець сховав меч і, схилившись, поцілував руку Хо Чжоцзоу. Той розчулено погладив хлопця по голові, а потім, схаменувшись, надав обличчю суворого виразу. Наказав усім шикуватись та сідлати коней. Окрім того послав з десяток слуг привести коней нападників, якщо вдасться. І це таки вдалося: кавалерія поповнилася майже двома десятками осідланих коней. Хо Чжоцзоу наказав вирушати. Колона озброєних воїнів попрямувала до палацу імператора, щоб, за задумом Хо Чжоцзоу, під виглядом імператорських воїнів і захистом темряви зайти до палацу і передати владу принцу Чжу Юцзяню, відібравши її в імператорських придворних — євнухів і жінок.
* * *
Палац імператора у Пекіні вражав своїми масштабами й величчю. Зрештою, це було просто справжнє місто, збудоване, як твір мистецтва. Територія столиці була поділена на дві частини: так зване внутрішнє або Татарське місто, та зовнішнє або Китайське. Татарське місто, назва якого відображає його створення під час завоювання Китаю монголо-татарами у XIII столітті, було збудоване уздовж головної осі — прямої лінії, що перетинає його з півночі на південь, й оточене 12-метровими стінами. У Татарському місті, довжина стін якого сягала 24 кілометрів, у XV столітті під час правління династії Мін було споруджено два палацові ансамблі, також оточені стінами. У самому центрі було зведене Пурпурне або Заборонене місто, оточене ровом. За його стінами височів імператорський палац, побудований упродовж чотирнадцяти років — з 1406 по 1420 рік. Палацовий комплекс складався більш ніж з 9000 приміщень, його загальна площа становила близько 100 гектарів. Жовті черепичні дахи будівель вивищувались над червоними глинобитними стінами міста.
У центрі Забороненого міста у Павільйоні вищої гармонії містився імператорський трон, у Павільйоні повної гармонії розроблялися політичні рішення, а в Павільйоні збереження гармонії відбувалися прийоми дипломатів і вчених радників. Павільйони були зведені на постаментах з терасами, до входів вели довгі марші біломармурових сходів. Кожен павільйон був улаштований так, що імператор завжди сидів обличчям точно на південь з Полярною зіркою ззаду. Така ж орієнтація будівель за напрямом з півночі на південь спостерігалася у Татарському місті, симетричному щодо єдиної меридіональної осі.
У Забороненому місті, оточеному другим квадратом червоних стін, розташувалося Імператорське місто, до якого входили імператорські парки, храми і другорядні палаци. Ділянки західної стіни упритул підходили до двох штучних озер: Чжунхай (Центрального моря) і Наньхай (Південного моря). Їх оточували другорядні палаци, у яких мешкали жінки та євнухи.