Але чому? Чи не тому, що боялася ненароком вдруге обкрасти життя іншої жінки — не такої вдатної, не такої всерозуміючої та по-людськи чарівливої.
У Оксани Петрівни в житті багато чого є, а в його матері лиш він один. Авжеж, один.
Завтра вона стоятиме на пероні, маленька й розгублена, потім, вкотре переглянувши розклад поїздів, повернеться додому й почне дзвонити усім знайомим з тим твердим виразом обличчя, який його найбільше в ній дратував. Виразом несхитної волі на обличчі жінки, котра насправді слабка й потребує постійної опори у житті. "Коли вже ти така, то не берись командувать, не старайся тримати в руках того, від кого духовно залежиш",— роздратовано думав він після сварок або ж коли до нього доходило, що мати розпитується серед знайомих, з ким він дружить чи хто може мати на нього вплив.
Але й це було не що інше, як слабкість — безнадійна слабкість, породжена панічним страхом втрати.
І вкотре роздратування змінилося гострою жалістю до матері...
Можна піти в гуртожиток раз і назавжди: він дорослий і хоче жити по-своєму.
Можна не звертати уваги на її вимоги.
Можна все...
Тільки ж ким він стане, якщо кине напризволяще це нездійснене життя — воно так і не піднялось після удару, якого йому завдав батько. Добрий і великодушний батько, котрий, щасливо живучи з іншою, карався чуттям вини перед жінкою, що в молодості мала нещастя вийти за нього заміж.
Хіба мати винна, що нічого не могла протиставити чарам будиночка в маленькому містечку, окрім своєї сліпої, тривожної і через те неминуче егоїстичної любові? Іншого у неї немає...
"Синку, не сварися з матір'ю..."
Аж тепер Олекса відчув себе по-справжньому дорослим. Це справді була відповідальність, але й свобода — свобода людини, що, беручи тягар на свої плечі, стає господарем становища. Тепер він відповідатиме за стосунки з матір'ю...
Олекса повиймав одяг з валіз і ретельно порозвішував у маленькій шафці. Оглянув свою кімнату, радіючи її скромному затишкові, і вийшов з дому.
На роздуми в нього було півдня, а це немало.
Цього разу Олекса спустився на луки у тому місці, де річка вигиналась підковою, утворюючи два невеличких острівці, рябі від гусячих пер та паперів: місточком з сусідніх сіл ходили до школи дітлахи, позбуваючись речових доказів свого недбальства. То було справжнє кладовище двійок і дисциплінарних зауважень, дехто із запопадливих членів батьківського комітету часом влаштовував кримінальне розслідування, й тоді на стіл завуча лягав цілий стос покинутих зошитів та вирваних сторінок.
А гуси? Скільки пам'ятав себе Олекса, цілі їх зграї випасалися навколо міста, й вечорами шофери мусили надовго зупиняти машини, даючи дорогу пернатому товариству, що, витягнувшись довгою вервечкою, з гідністю перетинало вулицю, розходячись по домівках. Гуси прошкували центром, повз кінотеатр й зупинялися біля старого клубу, де їх пригощали насінням — своїх, чужих, де вже там розібрати? Потім зазирали у двері їдальні, і їм виносили залишки їжі.
Це був окремий, цілком осмислений світ, що перетинався з людським, збагачуючи його не лише матеріально, а й духовно. Справді, місто багато б втратило, коли б прибрати з луків ці гігантські гілки білого квіту — гусячі табуни, що згорталися і розпросторювалися, підкоряючись якимсь незнаним людиною природним ритмам.
Нині щось позапланово вдерлось у безжурний плин короткого життя тлустої птиці. Великий гусак, зненацька прокинувшись, скрикнув і почав шалено бити крилами, спинаючись на яскраво-червоні проти по-весняному свіжої трави лапи. Раптом він злетів, напружено витягнувши шию, із тяжким зусиллям рвучи пута, які прив'язували його до землі,— пута достатку, жиру, безтурботності. Його підлеглі, нагло пробуджені зі сну, й собі пробували злітати: кому це вдавалося легко, а хто лиш борюкався й біг по землі, кваплячись за іншими. Загублене пір'я високо здіймалось на теплих хвилях повітря, ніби марні поривання до високості тих, кого дужче й дужче тягнуло вниз.
Глянувши в небо, Олекса зрозумів причину переполоху: рівно, мовби ковзаючись по сонячному промені, що саме виборснуло з-за хмар, летіла вервечка диких гусей. Вони на очах втрачали свою сірість, ніби линяючи в сині, ось уже десь мало не біля самих гір мелькнуло кілька сліпучо-білих цяток і згасло.
Крила їхніх домашніх сородичів опали, під них зміями ковзнули довгі шиї — післяобідній сон тривав.
Надвечір Олекса вскочив до маленької місцевої пошти. Прибиральниця терла підлогу старим віником: переступивши через калюжки брудної води, подався до телеграфного віконечка й назвав свій київський номер так голосно, що злякався сам. Відклавши недоїдений бутерброд, телефоністка взяла трубку й втупилась у нього круглими очима. Зазирнув ще один чоловік у піджаку наопашки — з ним прибиральниця повелась далеко не так милостиво, як з Олексою, пробурмотівши: "Ну, ну, ти ж бачиш, який тут рейвах, можна й почекати, невеликий пан".
Чоловік віджартувався весело й добродушно.
Олекса переминався з ноги на ногу, ніяковіючи, що так безцеремонно вдерся: щоб якось спокутувати свою вину, квапливо перетягнув кілька стільців, коли до них наблизилася з повним відром брудної води буркотлива тітонька.
— Гаразд, я вже сама,— почув поблажливе.
Нарешті — Київ. Кабінка була чиста, мов шафа у порядної господині: притискаючи до вуха вологу трубку, Олекса сказав:
— Мамо? Це я.
— Ти на вокзалі? — спитала мати.
Олекса притлумив роздратування, що завжди проки— далось у ньому від підкреслено строгих нот у її голосі: не міг дозволити собі втратити те, що віднайшов уранці, з них двох прозрів поки що він один, тож мав обов'язки перед другим.
— Ні, я не виїхав.
— Чому? Не дістав квитка?
— І квитки були,— лагідно сказав Олекса.— Я просто хочу залишитись тут до кінця відпустки.
Навіть на відстані він відчув, як ухопила повітря мати, втім її голос став іще твердіший.
— Як це?
Він бачив її обличчя так, ніби вона стояла перед ним, тож говорив, тонко вловлюючи всі його зміни. Штучна скрижанілість поволі з нього сходила, змінювалась подивом, настороженістю, переляком. Однак слухала вона уважно, це було головне, й Олекса говорив, розброюючись відчайдушно й беззастережно, одразу ламаючи всі кордони, зведені за багато років.
— Мамо! — казав Олекса.— Я залишаюсь, бо мені просто необхідно пожити на самоті й привести до ладу своє життя. Як і кожній людині — тобі також. Слухай мене! Це треба, щоб не сваритися, ми більше не можемо жити, як жили,— впритул одне одного, ми будемо сваритися ще більше, а це жахливо, того між нами не повинно бути, мамо! Ти надто молода, щоб жити лише мною і почуватися щасливою... Я не зможу бути твоєю тінню. Не треба від мене такого вимагати. Далі брехати, придумувати, як тебе заспокоїти, я вже не хочу. Це нам обом зашкодить.
Мати вражено мовчала і, перевівши дух, Олекса повторив:
— Так, нам обом зашкодить. Ну а відпустка? Ти їдь собі зі своїм Павлом Івановичем у Крим, коли тебе не ваблять інші місця, принаймі придивитесь одне до одного. Що? Матері такого не кажуть? Безглузде упередження! Саме матері син і має таке сказати, бо вона для нього найдорожча людина і він бажає їй щастя. Авжеж, щастя, й ти повинна у це повірити. Радий бути свідком на твоєму весіллі. От так...
Коли Олекса скінчив говорити, трубка була ще мокрішою, але він вийшов з телефонної будки твердим кроком людини, певної свого вчинку. Прибиральниця перетирала підвіконня, здається, вже й без потреби.
— Я вам продовжила розмову,— гукнула телефоністка.— Я правильно зробила?
— Спасибі. Правильно.
Платячи, він помітив, що вона дивиться на нього так, ніби хоче розповісти щось своє, ледь стримався, щоб не зіштовхнути словом, усмішкою, поглядом цю лавину душевних звірянь, що висіла в повітрі. Це лестило самолюбству й водночас лякало.
Телефоністка аж у віконце виткнулась, проводжаючи його лагідним і журним поглядом.
"Ніхто не повинен офірувати собою,— думав Олекса, йдучи центральною вулицею.— І ніхто не має права сві-. домо приймати офіру. Дитинство надто коротке, щоб в ім'я його нищити ціле своє життя".
Він дивився під ноги на витертий малюнок старої бруківки й дуже собі подобався в цю хвилину. Чувся відповідальним не лише за своє життя, а й за життя матері — мав простежити за тим, щоб самим існуванням не стати на дорозі її жіночого щастя, мав залагодити всі непорозуміння, проявити максимум дипломатії. Вони ж, власне, ще й справді молоді — якихось двадцять — двадцять два роки відділяють його від матері, батька, котрий уже пішов з життя, збуреної телефоністки, Оксани Петрівни... Чи так це багато — двадцять років, коли тобі вже двадцять третій, а ти лиш думаєш, як почати жити.
Олекса почувався мудрим, альтруїстичним і безкорисливим: коли б хто сказав йому, як багато в його рішенні турботи про власний спокій, він би щиро образився.
Тим часом це справді було так: адже мати не просто виховувала його — вона цілим своїм життям, своїм самозреченням творила мораль — рано чи пізно він мав її прийняти. Мораль похмуру й вимогливу, що нічого не залишала, окрім себе самої, й боялася щастя, як власного заперечення.
Чи ж справді то була жертва? Чи не прагнула вона — свідомо чи ні — саме таким чином демонструвати вірність обов'язку, яким колись знехтував її чоловік? Але ж кому демонструвати?
Бідна скривджена жінка, яка вірила у всемогутність обов'язку й жертви, тоді як світ тримається на любові й радості...
Все це Олексі ще належало відкрити згодом, а поки що, дбаючи про материну долю, він захищав себе, свій вільний вибір, і в тому не було нічого поганого.
Тільки через себе людина може зрозуміти іншого...
Олекса навмисне пройшов вулицею, де зустрічався з Володимиром: чомусь здавалося, що він і досі там сидить на лавочці, ганяючи кісточки дитячої гри — живе втілення власної філософії інфантилізму.
Та на лавочці тепер вмивався кіт-красень у чорному, затягнутому в талії фраку, з перськими, як у господаря, очима. Трохи постоявши, Олекса свиснув зухвало й відчайдушно, як у дитинстві, коли викликав за ворота когось із друзів. Вийшла вродлива жінка, строго спитала:
— Хто свистів? Ви?
— Як можна? — розвів руками Олекса.— Я просто спинився біля вашого двору поправити шнурівку.
Щоб бути переконливим, він лопушинням витер пилюку на черевиках й щиро глянув у рожеве випещене обличчя.
Жінка насторожено мовчала — тендітна перепона між її слухняним сином і великим, сповненим спокус і небезпек світом.
Сміючись, Олекса збіг до яру, де вчора в нього на очах ніби знялися над лугом дві дівчинки.