Ото він вийшов надвір. Дивлюся я, він пре в сіни якусь здорову скриню з дощечок, таку саму, в яких купці привозять крам. Поставив в сінях, накрив соломою та й пішов.
Лягла я спати. Спала, як не спала, тільки дрімала, а мені все сниться, що з неба летять огневі змії, блищать, як блискавка, та все падають в мій вивід, а з комина виходить Грегор, то червоний, як огонь, то чорний, як сатана. Тільки почало на світ благословитись, Грегор постукав у вікно. Я одчинила. Він викотив ту скриню з сіней, кинув на віз та й каже: "Прощай, Насте! Я швидко до тебе не вернусь. Жди мене аж на різдво; не кажи ж нікому, що я в тебе був цієї ночі". Сказав він це та й поїхав на гору.
Він поїхав, а мене взяв жаль. Я плакала цілий день, плакала й вечір. Жаль мені за ним, як за рідним батьком. Настала пилипівка. Почалася зима. Набрала я додому роботи, сиджу та шию, та все про його думаю: і жаль мені за ним, і страшно його, і сама не знаю, кого я так гаряче кохаю. Минають тижні, а я все про його думаю та й сама не знаю, чи добре я зробила, що його полюбила. Хочеться мені в людей поради питати, бо сама я ніяк не можу дати собі ради. Ото взяла я свою роботу, пішла до Хаброні на оденки та все чисто їй розказала, неначе перед попом висповідалась. А Хаброня слухала, слухала та й каже: "Це тебе покохав якийсь пройдисвіт, а може й злодій; хіба мало в нас тих пройдисвітів в Кишиневі? Була,— каже вона,— й мені така притичина: внадилось до мене якесь ледащо та ще й на лихо таке гарне, а я через його три дні в тюрмі сиділа". А я кажу: "Може, твоя й правда: це, мабуть, сам нечистий внадився до мене: не дурно ж він раз прилетів до мене перелесником та й упав у мій двір".
Думала я про його цілу пилипівку. Хотіла забути, ніяк не забуду: ті пишні великі очі так і сяють передо мною, як вечірня зоря, куди не повернуся. І лягаю спати з думкою про ті чорні очі, і встаю з думкою про їх. Думала його не ждати, але все його ждала, в вікна виглядала. Оце часом на базарі вгляджу де чорні кучері або очі, схожі на його очі, то моє серце так заграє, так заб'ється, що в мене сльози виступають в очах... "Буду,— думаю собі,— говіти! Піду висповідаюсь, дам зарік його не любити, його навіки забути, а на різдво й двері запру, як він прийде". Одяглася я, пішла до церкви. Йду до церкви й примічаю, що мої очі самі так і плачуть, так і заливаються, сльозами, неначе я з ним прощаюся навіки. Ото одговілася я та все думаю: що це я вчинила, що його полюбила? Як умер мій покійник Василь, я ж заріклася до смерті нікого не любити. Стало мені сором, аж щоки зайнялися огнем.
Ото вже прийшла кутя. Варю я кутю та узвар та й думаю: зварю тільки для себе одної. Коли дивлюсь, я й не зогляділась, як зварила на двох... Думаю одне, а роблю друге та все його жду, аж у вікна виглядаю. "Боже мій милостивий та милосердний!—думаю я,— що це діється зо мною? Не прийму я його більше, не хочу я його ждати". Але чую, що в грудях серце так і тріпається, як пташка, щоки горять, голова пашить огнем: я чую, що його жду. Вже настав святий вечір, вже почало смеркатись; я вуха насторочила та й слухаю, чи не застукотить попід вікнами. Шелесне вітер акаціями під вікном, а мені здається, що він от-от застукає в двері і ввійде в хату. Повечеряла я, як не вечеряла. Молилася богу, думка не летить до бога, та все до його. "Пропаща я навіки! Чимсь нечистим він причарував мою душу",— думала я, лягаючи спати.
На перший день різдва убралась я в червону сукню та й пішла з Хабронею погуляти на базар. Вертаюсь з базару й тільки що увійшла в хату, а він за мною шусть на поріг! Неначе з комина вилетів. Як стояла я, так і впала йому на груди та за сльозами й світу не бачу.
Скинув він кожух, а на йому убір гарний та дорогий: синій суконний жупан з ґудзиками, добрі чоботи, синя жилетка, а на жилетці аж чотири ряди здорових ґудзиків так і сяють; шия зав'язана червоною хусткою. Стоїть він передо мною, як літнє сонце на мене світить; високий лоб з чорними бровами аж сяє, а довгі вії позакручувались над очима, як кучері. "Нащо ти мене так мучив? Чом ти не навідався до мене хоч на часину? Я трохи не вмерла за тобою",— кажу я. А він витяг з кишені хусточку, розв'язує та й подає мені добре намисто; аж п'ять разків! Та яке намисто! не просте, а панське: кожна намистина кругленька, неначе виточена. Майнуло те намисто в його руках перед вікном на сонці, аж блиск пішов по стінах. "Оце на тобі, носи та мене не забувай,— каже він.— А тепер на гроші, купи м'яса, а я куплю горілки та вина; готуй вечерю, бо я прийду з гістьми". Вийняв він з кишені гамана, розшморгнув, а звідтіль так і посипались на стіл срібняки, а між ними й червінці, та ще й виглядає сувой асигнацій. "Де ти,— кажу,— Грегоре, набрав такого грошей, та ще й червінців?" А він каже: "Заробив: тепер на моїй ниві був добрий врожай; бач, як я зодягся та прибрався". "Чи можна ж,— питаю,— покликати й куму Хаброню до себе?" "А чом же!—каже.— Клич і Хаброню і всіх своїх кумів: на всіх настачу".
Пішла я на базар та по дорозі забігла запросити Хаброню і потім од радості й незчулась, як облітала трохи не всю Ришканівку та запросила усіх кумів. На базарі стріла знайомих молдаванок та й тих запросила. Щось таке зо мною сталося, що я була готова всіх скликати до себе, неначе на весілля. Приходжу я додому, вбралася в червону сукню, аж іде Грегор і несе здорові пляшки з горілкою та з вином. З Грегором прийшов якийсь старий високий чоловік: голова сива, брови й вуси сиві, а сам чорний, очі здорові, чорні та страшні. Придивляюсь я до того старого, а він з лиця схожий на Грегора, неначе його батько... За старим увійшов у хату ще один парубок, неначе молдаван, високий, тонкий та кучерявий. Надвечір збіглися до мене усі куми. Хаброня та Марта стали коло печі та готують вечерю, а я сиджу та не надивлюся на Грегора. Ото він налив чарку горілки та й подає мені: "Оце,— каже,— тобі, Насте, перша чарка". Я на той час усе забула: що й зарік давала не пити, що й сповідалася й причащалася. Одібрав нечистий од мене пам'ять: я взяла та й випила одну, потім другу. Закрутилась в мене голова, а на серці така радість, така радість! Так би, здається, і співала, й танцювала та все до серця пригортала Грегора. Напав на мене якийсь сміх. На кого не гляну, та й сміюся; хто що скаже, я сміюсь; гляну Грегорові в вічі, регочусь. Його чорні кучері та довгі вії неначе лоскочуть мене по душі: він осміхнувся до мене, а я регочусь, аж сльози виступили з очей. "Чого ти, Насте, так смієшся? — каже мені Хаброня.— Гляди лиш, щоб після не плакала". Я глянула на неї та разом і перестала сміятись; чогось на мене напав сум. Втерла я рукавом сльози та чогось пригадала ворожчині слова... Згадала та й засмутилась.
Посідали гості кругом стола, п'ють та балакають. Старий дід усе розмовляв з Грегором про Ясси, про Буку-рест та про якісь коні. Подала я на стіл вечерю. Чоловіки так і кинулись на печеню, як вовки на вівцю; беруть руками м'ясо, тягнуть з тарілок так нечепурно, аж юшка тече по скатерті та по грудям. Старий дід замурзав морду трохи не по самі вуха. Повечеряли ми та давай знов пити. В мене почала голова морочитись. Хаброня та Марта виступили серед хати, попіднімали руки вгору та давай пританцьовувати одна до другої, та приспівувати молдаванської пісні. Я тільки пам'ятаю, що молодий парубок сів коло Марти, а потім пам'ятаю, що старий дід почав змагатись з Грегором за якогось вороного коня, що Грегор продав десь за границею; пам'ятаю, як вони повскакували з лави, як стояли серед хати, страшно кричали та совались один до другого з кулаками; пам'ятаю, як страшно в їх блищали здорові очі. З того страху я впала на ліжко та й вже нічого більше не бачила й не чула...
Так ми пили та гуляли усі святки. Я забула бога й людей і не пам'ятаю, що зо мною діялось. Нечистий обплутав мене, неначе яка напасть. Грегор жив у мене. Я перестала й сусід соромитись. Куми з мене сміються в вічі, а мені й байдуже. Аж після водохреща вийшов трохи чад з голови. Почала я думати, що це зо мною діється? що далі зо мною буде? А Грегор цілісінький деиь спить, а ввечері попоїсть та все кудись ходить. Питаю я в його, куди він ходить, він не каже. Ото раз надвечір сиджу я з ним, надумалась та й кажу: "Що ж, Грегоре, далі з нами буде? З мене люди сміються. Я для тебе забула бога й людей, забула, що дала богові зарік не пити й не любити". А він каже: "Дурні ви молодиці! Носитесь з богом, як з писаною торбою: то не вважай на бога та люби мене, та й годі". Я перехрестилась та й кажу: "Отже, я не дурно думала, що ти неспроста до мене ходиш, коли про бога таке говориш. Чи не накладаєш ти з нечистим? Скажи мені усю правду, коли мене любиш!" Він зареготався та й каже: "Якби я був молодиця, то ти б ще сказала, що я відьма". "Жартуй,— кажу,— не жартуй, а нам треба повінчатись та жити вкупі, як слід, по закону. Я сама в хаті; зоставайся в мене за хазяїна". Він як зарегочеться та й каже: "Я б літом здох в твоїй хаті. Нема в світі, як вольна воля на степах або в лісі. Мені важко дихати в хаті". "Хіба,— кажу,— ти на літо на степах стаєш за чабана?" "Здурів би, чи що, щоб за чабана став,— каже він.— Я циган і літом живу в циганському шатрі. Хіба йди зо мною в шатро на літо, то я з тобою повінчаюсь".
Як сказав він це, я так і остовпіла. "Може, ти,— каже він,— не будеш мене любити, що я циган?" Глянула я на його гарну вроду та й кажу: "Коли б ти був не тільки циган, а навіть татарин, я тебе любитиму, бо не маю сили тебе не любити. Ти мене чимсь причарував, не тільки чорними очима та бровами..."
Прожив він у мене до масниці. Як тільки стала весна, він десь щез, навіть зо мною не попрощався. Знов зосталась я, неначе удова, одним одна в хаті з своїми думками та гріхами. Ходжу в місто на роботу та вже й про каяття не думаю.
Перед Великоднем прибули цигани й розкинули шатра над Бичком. Я пішла до тих шатрів, перегляділа усіх циган, а його не знайшла. Побачила й ту циганку, що мені в саду ворожила, питаю в неї, чи не бачила вона Грегора, чи не чула вона про його; вона каже, що не бачила й не чула. Над самою річкою стояло здорове шатро, мабуть, якогось багатого цигана. Шатро всередині було позапинане килимами; килими розстелені долі.