Може тодї, як я плакала над своєю задачею, а ти була при таблицї! — она схиляла ся справдї під лавку.
— Може — шепнула Зоня, пригадавши собі погрозу товаришки за невідписані рахунки.
На ринку дївчатка розстали ся. Зоня ішла дальше сама. Вже доходила до дому, коли се під ногами узріла щось червоного на землї. Схилила ся піднести і аж скрикнула. То була червона, плюшева торбинка Людки Вірхляківної.
— Певно розірвала ся, як несла єї на руцї, і впала непостережено — подумала Зоня, отвираючи торбинку. Там найшла малу калитку з грішми і Людчину панчоху.
— Сам Бог карає єї за мене — всьміхнула ся мимохіть, — то десь плаче дома, шукаючи! От, би так спороти їй тепер роботу і підкинути як завтра в школї — майнула мстива гадка в головцї.
— Та нї! — шепнув голос з серця, се дуже немила річ набирати на ново очка і робити помотаними нитками. Може саме не она менї мою спорола! Нї, віддам їй завтра, і так нагризе ся досить нинї цїлїське пополудне. І мама буде сварити за таку гарну торбинку. Ой! аж корона в калитцї! кілько-ж то гроший має та щаслива Вірхляківна — казала до себе Зоня, перебираючи в торбинцї. — Невеселе мати мем обі пополудне, я не піду до бабунї, а ти плакати будеш за своєю стратою.
Она стояла вже в брамі дому. До Людки ще лиш кілька кроків.
— А що? — подумала, здержуючи ся в сїнях, — як би такой сейчас віднести їй торбинку, най не плаче! Та чи варта она сего? Нї — то она, певно она спорола менї панчоху аж до саміського шлячка! Піти, не піти, піти, не піти — ворожила, стикаючи два пальчики обох рук. — Нї, такой піду! — переважив добрий голос серденька, і она, не надумуючись довше, побігла до товаришки.
Малий городчик віддїляв дім Людки від улицї. Зоня спинила ся перед рундуком.
— Ох! ти розтріпана дївчино! — почула голос з покою, — все мусиш щось згубити і то ще таку гарну, дорогу торбинку!
Се мама сварила на Людку.
— Верни ся і пошукай по дорозї, може хто найшов, а може ти в школї лишила?
— Нї, нї — крізь плач відказала Людка і випала на рундук, збираючи ся бічи в місто.
— Стрівай! — здержала єї Зоня в огородци, — ось твоя згуба, я надибала коло нашого дому.
Людка станула мов вкопана. Відтак тремтячими руками вхопила торбинку і відчинила.
— Не бій ся! — трохи з горда промовила Зоня, — я не взяла тобі гроший, анї не спорола панчохи!
Під натиском послїдних слів Людка спустила завстиджена голову. Через хвильку стояли обі дївчатка мовчки проти себе. Зоня перша прийшла до слова. Она положила товаришцї руку на плече́ і заглянула під спущені вії.
— То ти менї спорола нинї панчоху? — спитала.
— Я — почув ся тихесенький голос Людки, що паленїла по самі уха.
Знов мовчанка.
— Гнїваєш ся дуже? — шепнула мала грішниця, не підносячи очий, а слези так і котили ся по рожевім личку.
— Нї, вже нї! — гукнула весело Зоня, котрої серденько не вміло з гнївом довго носити ся, — панчоху дороблю нинї, а до бабунї піду в недїлю. А тепер поцїлуймо ся хиба на прощанє — казала, обіймаючи товаришку.
— Поцїлуймо! — всьміхнула ся і собі Людка, піднесши головку в гору — і два голосні поцїлуї залунали у цьвітистім городци.
VIII.
Порохівня.
Стояла она коло кладовища при гостинци поза місточком. З далеки виднїла густа сїть громозводних дротів, білїв бляшаний дах, чорнїли щільно попримикані віконницї. Побіч тулила ся мала вартівня, де ніч і день жовнїри сторожили невпинно. Гостинцем не вільно було туди борзо їхати, а на ніч і зовсїм єго замикано з остраху перед яким випадком, що міг би зажечи порох на складї. Звожено єго тут дощевими весняними днями в чорно помальованих скриночках. Хлопцї все те добре помічували, бо-ж і ся порохівня і війско не мало їх цїкавили. Від коли стали у них будувати касарнї, звозити порох і армати, копати шанцї, не було їм сидженя дома — в них стільки й роботи, що вилїзти на гору та позирати на сю таємничу будівлю, на ті підземні ями і горбки, що здалеки лиш неначе муравельники визирали понад землю. А вжеж цїкавив ся сим і Юрко Соколик, бо пасав худобу якраз коло порохівнї. Корови скубуть траву на стрімкім горбі, а він приляже на землю, та глядить цїлими годинами на жовнїра, що машерує перед касарнею.
— І на що се стільки пороху тут навезли? — питає бувало.
— Стріляти хлопче.
— А чого-ж стережуть єго так ревне, нїхто певно не вкраде, як і вкрасти? мури грубі, дах желїзний, віконницї позачиняні, куди там і добути ся!
— Та се не від злодїя стережуть — відказують єму — а від огню.
— Бо й що би? — питає цїкаво Юрко.
— Що? одна іскорка сюди, а цїла порохівня вилетить в гору.
— Йой! — скрикує хлопець, отворивши з диву губу, — тож би тріскоту було, гей! гей! А то в моздїри лиш трохи єго, а який гук, як вистрілять, — горами лунає! І куда-б то летїла та навіджена порошня? — міркував. В гору? А не знать, чи би упала просто в дебру, чи перекинула ся на той бік у місто? Варта ту кумедию побачити! Отак далеко втечи і звідтам на все дивити ся! А страху було-б межи людьми, страху! страху!
Таке роздумував і нинї, лежачи ранком в траві. Гей! Лиса, а ти куда? — зірвав ся зганяти корову з гостинця, де якраз запорошило ся від возів, що повертали з міста. Заторохкотїло на дорозї і втихло. Один віз пристанув.
— Гов! — кричав сидячий на нїм до товариша спереду, — заждїть, Павле! чи не пукла вам бочка, щось ллє ся з воза!
Перший озирнув ся позад себе.
— Пек ти! — закляв, злїзаючи на землю.
— А що? — питав другий, і собі висївши.
— От раз шкода! вся мазь піде на марне — бідькав ся Павло.
— Випав чіп?
— Не чіп, а такой обруч пук, і бочка розлїтає ся. А то-м си наробив! ще кукурудза в мішку замочила ся, — стогнав, вибираючи з воза зерно.
А мазь собі текла вузкою струєю до рова.
— Шкода мази та шкода бо і воза, не домию дома, як залипне, хиба лиш обручі здійму, а се вже най пропадає, казав, кидаючи гінти́нє[1] у рів. Ось нещастє! бодай же тя! Повнїський віз наляло, до дому нема що везти, най до решти спливе.
Він здіймив драбину з воза і перехилив єго понад рів.
— От і заярмаркував ся нинї! будуть мали чим жовнїри паркан смарувати, а менї мов вкрадено гроші з кишенї! Цур ти! не даром заяць дорогу з рана перебіг, — говорив — а витерши віз, затяв конї і поїхав.
Жовнїри нїчого не бачили, а мазь поволи наливала кітловинку по самі береги. Юрко дивив ся з горба на усе.
— Жаль, що не маю якого черепка, взявби-м трохи до дому — думав — придала би ся батькови.
— Яка чорна, аж вилискує ся! на жару тає щораз більше, гей чорна вода вже стала, не тяжко, щоб і не запалила ся від сонця! Гарний був би фаєрверк! страху много, а шкоди нїякої — вітру нема, та й жовнїри побіч, — угасять, до порохівнї не дійде. Посмитрю, чи нема де сїрників в камизоли, — і став шукати по кишенях.
Мав їх при собі, бо нераз лучало ся розкласти огонь у поли, упечи бараболь.
Поглянув на сонце, доходило полудне.
— Тра худобу гнати, та вперед ще запалю мазь, побачу, як горіти ме — казав до себе. — Відтак спустив ся в низ у рів, де мазь ще не дійшла, виймив кусень паперу з кишенї, шарнув сїрничком о пуделко, запалив папір і кинув у струю. Ясна поломінь заграла над чорним потоком, огниста стяжка повила ся ровом. Юрко не ждав довше.
— Тепер тїкай, небоже, заки побачуть з порохівнї — подумав — з долини і так лїпше буде видко, най лиш огонь загорить на цїлім просторі! І він, безжурно погукуючи на худобину, збігав по камінистій збочи гори домів.
Міский годинник видзвонив полудне. На ринку пусто, спека не заохочувала нїкого до проходу, усї шукали холодку в мешканях. Знечевя полудневу глушу перервав понурий голос дзвону, а в слїд єму понесли ся протяжні звуки стражацкої трубки. Горить! роздало ся тревожно по містї, і вмить ринкова площа зароїла ся цїкавими.
— Де? де? — питали, глядячи кругом. Зза гори підносив ся чорний клуб диму, з вежі добачено і поломінь.
— Боже! коло порохівнї, ми пропали! — ридали мешкаючі в тій сторонї, що якраз повертали з поля до дому. При студни наливано бочки, а за часинку дві сикавки гнали стрілою ід кладовищу. А дим все стовпом нїс ся в гору, а дзвін і трубка на випередки мішали свої зловіщі тони. Смертельна тревога повисла над містом, всї ждали чогось страшного…
А небезпеки такої великої і не було. Розжарена мазь доплила аж до містка побіч касарнї і вмить сухе поруче, недавно облите смолою, і пліт, що огорожував кладовище, станули в огни. Но не тревало і чверть години, а вже жовнїри самі угасили поломінь, а сикавки, і не здержуючи ся, завернули в місто. Та хоч сим разом нїяке нещастє не стало ся, начальник сторожі огневої а ще більше капраль з касарнї не мало сердили ся на псоту, яку їм хтось утяв. Чи нароком підпалено мазь? жовнїри не видїли — а нїхто не признавав ся. Чейже сама від себе там не взяла ся — хиба з пастухів котрий зробив сю псоту.
— Коби я дістав єго тепер в свої руки — грозив капраль — мав би ся гаразд!
Не красше обіцював малому виновникови і інспектор полїциї.
А він, що був усеї подїї першою причиною, сидїв, спокійно обідаючи, дома — певний, що порохівня від єго штучки не вилетить ще нинї в воздух. За мало мази! всьміхав ся сам до себе, навіть поломіни не було видко. Як би так в ночи се зробити, було-б на що подивити ся! Спробую колись, казав, з другими хлопцями спробую…
До хати ввійшла стрийна, що мешкала коло кладовища. Не здоровкаючи ся, так і впала задихана на лавку.
— А то-м вам, людоньки, не йшла, а летїла з поля — говорила, захопивши віддих. — О Господи милосерний! як узріла-м огонь на горі, то сейчас ся клятуща порохівня прийшла менї на гадку.
— Ласка Божа, що на тім стало — перебив старий Соколик — а то справдї не жарти! Хоч ми осторонь, а і нам би щось дістало ся. Що то думаєте, стільки пороху на таку спеку, на кусочки рознесло би порохівню довкола.
— Та не знати, що то за відміна запалила сю мазь? — зітхала стрийна, прийшовши з остраху до себе.
— Кажуть: мазь розілляв Павло Чеверда, як вертав з міста — а зажег мабуть котрийсь з хлопцїв.
— Ой, дати-ж би єму, як слїд, за таку пустоту, дати! — аж скрикнула з негодованєм жінка. — Я сама, хоч би се й рідна дитина, не пожаловала би бука, вже би другий раз сотного наказував не йти туда.
— Ваша правда — відозвав ся старший брат Юрка — раз штука удає ся, а то, не дай, Боже, вітру — цїле місто пішло би з огнем, плоти сухі і трава загоріла-б на таку спеку.