Вони зараз скинули з місця отамана Леська Шкуру за те, що він знався з московськими воєводами, Касоговим та Шереметьєвим і вибрали отаманом Рога, московського ворога. Московський цар тим часом послав уже московське військо в Кодак, невеличку твердиню на Дніпрі, з котрої можна було напасти на Січ і держати запорожців в московських руках. Ріг написав до Бруховецького лист, в котрому він говорив, що запорожцям в Кодаку Москва непотрібна і що Бруховецькому не приходиться дражнити запорожців, бо хоч він має царську ласку, але став гетьманом через запорожську ласку й поміч. Кошовий отаман заборонив козакам навіть ходити до Касогова і знатися з ним. Касогов мусів утікати з Січі, а Ріг послав запорожців в Кодак не пускати туди московського війська. Окрім того січовики послали двісті козаків на Україну, в Полтаву, щоб впіймати самого Бруховецького і підняти проти його Полтавців.
Саме в той час прийшла вістка на Україну, що цар Олексій помирився з королем. Як ми вже говорили попереду, Поляки вигнали московське військо з Білої Руси. Цар мусів миритись з ним і оддав Польщі половину України по сам Дніпро, все Поділє, Київщину і Білу Русь. Один тільки Київ з повітом, до Трипілля та Стайок зостались при гетьмані Бруховецькому та під Москвою.
Сей мир стає 1667 року в Андрусові і тим зветься андрусівським. Цілою половиною України поступився Польщі московський боярин Ордин-Нащокін, що переговорювався з Поляками в Андрусові. Цар обіцяв ще до того заплатити один мільйон золотих, чи двісті тисяч карбованців тим польским панам, котрі мусили перебратись з гетьманщини Бруховецького на польський бік Дніпра і покинути свої маєтності. Цар з боярами оддали Польщі половину України, а козаків навіть про те й не спитали, не тільки що не покликали на раду в Андрусів… В Андрусові постановили, що Запорожжя зостається під московським царем, але щоб і цар і король мали право оборонятись од татар запорожським військом і забороняти їм плавати по Чорному морі, нападати на турків, щоб не роздражнити турецького султана.
Сей андрусівський мир лягав важким каменем на Україну, а ще важчим на Запорожжя. Поляки говорили боярам, що треба розділити Україну між Польщею й Москвою, щоб зовсім знести козаччину, тобто, щоб вигубити саму силу України, а потім господарювати на Україні, як Польщі й Москві буде завгодно, бо вже ніхто не буде мати сили оборонятись од їх обох. На Запорожжі пішла чутка, що московський цар хоче миритись і з татарами. В Крим до хана їхав уже московський посланець Ладиженський з гостинцями і з листами до хана. З ним їхали і татарські посланці. Запорожці побачили, що їх хотять уже здавити з трьох боків: з Польщі, з Москви і з Криму; вони перейняли на дорозі Ладиженьского, привели в Січ, забрали в його гроші і папери і сховали в Січі. Новий кошовий Остап Васютенко вговорив козаків на раді випустити Ладиженського. Його випустили ще й для проводу послали з ним сорок козаків. Тільки що вони за дві верстви одплили по Дніпру, їх догнали козаки на човнах і звеліли їм пристати до берега. Козаки звеліли москалям розібратись і тікати в воду. Тільки що вони кинулись в воду, на їх почали стріляти з рушниць. Куля потрапила в Ладиженського і він потонув. Після того Запорожці постановили пристати під руку Дорошенка, йти на Україну і виганяти московських воєвод, щоб вони не дерли податки з братів Українців.
Нелюбов до Бруховецького і до його приятелів, московських воєвод виросла та прибільшувалась, а воєводи та московські збирачі податків дерли і з козаків і з селян, скільки можна було здерти. Воєвода Волконський в Полтаві записав козаків між міщанами і брав з їх податки і чинш з пасік. Московські перепищики їздили по селах п'яні і брали в свої кишені з чоловіка по шагу й по два шаги. Разом з Москалями обдирали народ і козацькі полковники, наставлені Бруховецьким, а не вибрані козаками. Полтавський полковник Витязенко за малу провину одбирав у мужиків товар і коні, загадував мужикам возити йому дрова. Козаки й селяни ненавиділи московських збирачів податків, ловили їх і били. Міщани й селяни не любили козаків за те, що вони й собі брали з їх податки в гетьманський скарб. Всі згоджувались в тому, що Бруховецький накликав на їх московську пеню: воєвод, москалів та московських переписувачів і збирачів усяких податків. Всі ненавиділи гетьмана.
Тим часом гетьман Дорошенко зовсім піддався під власть турецького султана і його думка, за поміччю турків і татар, одбитися од Москви і од Польщі чим далі тим більше розходилась між козаками. Ще перед андрусівським миром, зимою 1666 року, Дорошенко зібрав під Лисянкою козацьку старшину і говорив, що треба вигнати з України всіх Поляків в Польщу, передатися під власть турків і татар і потім з ордою йти на Бруховецького за Дніпро, щоб вирвати з рук царя сусідню Україну: Старшина одного полка почала кричати на Дорошенка: "ти татарський гетьман! тебе постановили татари, а не військо вибрало; ми поїдемо до короля!" "Про мене, їдьте й зараз! ви на мене не кричіть; я вас не боюсь". З сими словами Дорошенко поклав булаву і пішов собі в город: то був знак, що він одрікається од гетьманства. Полковники і вся старшина догнали Дорошенка вернули назад і знов настановили гетьманом.
Тоді Дорошенко дав знати в Крим і Царгород, що Україна передається під власть султана та кримського хана. Тоді султан звелів ханові Аділь-Гиреєві, щоб він ішов з татарами на Польщу. Восени 1667 року хан послав татарського царевича Девлета-Гирея на Україну. Царевич кинувся на гетьманщину Бруховецького, на Крилов, Переяслав, Ніжин, набрав тисяч з п'ять бранців, оступився під Умань і через два місяці злучившись з козаками, рушив на короля. Козаки й татари рушили на Межибіже, розбили до останку польське військо, взяли в полон польского воєводу Маховського і в кайданах послали в Крим. Після того татари й Дорошенкові козаки кинулись під Львів, Камянець, набрали в полон шляхти, жінок, дітей та жидів.
Москва стривожилась; вона боялась, щоб Дорошенко і справді, за поміччю татар, не одняв од неї усієї України. Московський воєвода Шереметьєв слав листи до Дорошенка, просив його одкаснутись од татар і пристати до Москви. Шереметьєв послав свого посланця в Чигирин, намовляв митрополита Йосифа Тукальского, печерського архімандрита Інокентія Ґізеля, Юрія Хмельницького, щоб вони вговорювали Дорошенка приставати до Москви, слав Дорошенкові дари, щоб вірно служив королеві й цареві. Але Дорошенко був не з таківських. Він ненавидів Польщу, не йняв віру Москві і одказував Шереметьєву, що він боярства з Москви для себе не хоче, до короля не пристане, а до царя готов би й пристати, як би він не слав своїх воєвод на Україну та не зачіпав козацьких прав та вольностей. Дорошенко докоряв московським воєводам, що вони роздерли Україну на дві половини, хотять з Поляками знести козаччину, наслали московських писарів записувати людей і брати податки на царя по московському звичаю. Дорошенків брат, Грицько, писав до московських воєвод, що гетьман може-б і привернувся до царя, як би йому дали гетьманство на обох боках Дніпра, скинувши Бруховецького.
Бруховецький бачив, що на його з усіх боків збирається лихо. Старшина, духовенство і народ Запорожжя ненавидять його за його братання з Москвою. Він бачив, що все піднімається проти Москви і задумав і собі встати на Москву, щоб вернути собі ласку Козаків і народу. Бруховецький задумав одірвати Україну од Москви.
В той час вертався на Україну архієрей Методій, лютий ворог Бруховецького. Методія кликали в Москву на суд, що тоді нарядили над московським патріархом Никоном і він пробував в Москві більше пів року. Бруховецький боявся Методія, як московського приятеля, боявся, що він буде про все писати в Москву і викаже заміри Бруховецького. Але Методій вертався з Москви вже московським ворогом. В Москві прийняли Методія вже не так щиро, як попереду. Методій хотів стати київським митрополитом, йому сього не дали. Раз він попросив собі в царя соболів, і соболів йому не дали, а виряджаючи в дорогу, наказали, щоб вів покорився гетьманові, не лаявся з ним.
Саме тоді, як Методій їхав з Москви просто в Гадяч, тодішню столицю Бруховецького, Бруховецький послав посланців до печерського архімандрита Ґізеля, котрий тоді проживав в Смілі, в маєтності Печерського монастиря. Посланці кликали Ґізеля в Гадяч до гетьмана. Ґізель злякався; він був не в ладу з гетьманом, одначе хоч-не-хоч мусів їхати. "Чого на мене сердитесь і в Печерській обителі за мене Богу не молитесь?" спитав в архімандрита гетьман. "Ми не бажаємо тобі ніякого лиха, сказав архімандрит, але бачимо твою неласку до нас: твої Козаки граблять монастирські маєтності, беруть коні, товар, хліб, обижають нас і людей". "Я сього більше не дозволю Козакам, сказав гетьман: я чув, що до нас їде Методій. До сього часу було в нас тихо, а як приїде, то начнеться лихо. Поговори з ним отче, щоб він зо мною помирився".
Надаремно гетьман боявся! Методій сам прийшов до його миритись. Методій розказав, як його погано витали в Москві, не хвалив московських архієреїв, московських норовів, розказав, що він сподівається од Москви для України багато лиха, що московський воєвода, Ордин-Нащокін веде на Україну велике московське військо, хоче силою забрати всі українські городи. Гетьман і Методій знов стали приятелями по давньому. Методій видав свою дочку за гетьманового небожа. Вернувшись з Гадяча у свій рідний Ніжин, Методій перед усіма кляв Москву, лаяв тамошніх архієреїв та воєвод і писав Бруховецькому, щоб він стерігся, щоб його не потягли за шию в Москву.
В той час Дорошенко через митрополита Тукальского переговорювався з Бруховецьким. Тукальский писав до його листи, що Дорошенко оддасть йому гетьманську булаву і як тільки він встане на Москву і вижене Москалів з України, то забере під свою руку, всю Україну.
Тоді Бруховецький скликав своїх полковників в Гадяч на потайну раду, і почав міркувати, яким би способом витурлити Москву з України. Полковники слухали, але не дуже поняли віри. Бруховецький зараз примітив теє, заприсягнувся і поцілував хрест. Полковники й собі заприсяглись перед ним і поцілували хрест.
Швидко після того була друга рада, по другий бік Дніпра, в Чигирині, в другого гетьмана.