Маленький калиновий художник розмальовував за столом яскраві новорічні листівки, конверти і телеграми. На тому столі виготовлялись бенгальські вогні, хлопавки, які вистрелювали цукерками, прапорці, золотий дощик, ватяні хлопчики і дівчатка у кожушках, присипаних золотим і срібним порошком, маленькі картонні хатки з освітленими віконцями та ще багато-багато інших чудесних прикрас. Дихала жаром велика піч, щохвилини викидаючи із себе блискучі пряникові фігурки людей, звірят, пташок.
Діодору Аристарховичу й Орисі любо було дивитися на ту веселу святкову роботу.
— Серпантине Івановичу,— нарешті гукнув Діодор Аристархович,— у мене є до вас прохання.
— До ваших послуг, шановний!
— Підремонтуй нам оці старі іграшки.
Калиновий дідок підняв на лоб окуляри і уважно подивився на Орисю:
— Це її іграшки?
— Її.
— Ох і недобре ця дівчинка з ними повелась! Орися так почервоніла, що й сама стала мовби калиновою дівчинкою.
— Вона більше не буде,— пообіцяв Діодор Аристархович.
— Ну, що ж, гаразд. Зараз ми пришлемо за ними летючі сани.
Не минуло й п'яти хвилин, як балконні двері нечутно відчинилися, і до кімнати ковзнули розписні малинові сани на дзвінких срібних полозках. Орися поклала на них кульок з іграшками, Діодор Аристархович на-тис на кнопку позаду. Сани миттю вилетіли на балкон, знялися в повітря, полетіли високо-високо над містом і зникли в сніжній заметілі.
За кілька хвилин іграшки були вже на столі в калиновій хатці, і чоловічки, охкаючи, взялися їх ремонтувати.
— Дивись і запам'ятовуй,— сказав Діодор Аристархович.— Щоб ти вміла надалі сама ремонтувати іграшки. І не тільки свої.
Але Орися і без того не могла одвести очей від дзеркала. Це було схоже на чудо. Іграшки немов оживали в руках маленьких майстрів. Різнокольоровою свіжою фарбою виблискували кубики і мундири олов'яних солдатиків, пишався новою пишною гривою і золотими коліщатками кінь, а про Маринку годі й казати! Вона стала красивішою за всіх принцес на світі! Таку чудесну ляльку страшно було навіть брати до рук. Рум'яна, з золотими кучерями і синіми очима, у піні голубих та рожевих мережив, у крихітних золотих черевичках — вона була сама казка. Орисі аж подих перехопило од захвату.
Ще через кілька хвилин малинові сани доставили кульок з оновленими іграшками назад. Орися притисла іграшки до грудей і не знала, як і дякувати Діодорові Аристарховичу.
— Найкращою подякою мені буде, що ти віднині берегтимеш іграшки і піклуватимешся про них...— сказав Діодор Аристархович і вимкнув дзеркало.
А папуги тим часом зовсім розпустувались. Верещали, перекидались через голову, лазили по стовбурах пальм догори хвостами, навіть сідали на лисину Діодо-ру Аристарховичу, йому довелося гримнути на них:
— Ану, цитьте! Беріть свої зошити і готуйтесь до уроку. Ось я вже чую кроки вашого вчителя.
Двері ніжно задзвонили, і на порозі став вчорашній великий папуга.
— Знайомтесь,— сказав Діодор Аристархович.— Це доктор всіх папужих наук Боб Нарцисович Австралійський. А це — Орися.
Папужки, штовхаючись, полетіли до клітки із зошитами в дзьобах і розсілися там. Боб Нарцисович поважно розмістився на підвіконні перед кліткою і торкнувся паличкою глобуса:
— Сьогодні, шановні, я вам розповім про нашу далеку батьківщину, країну Австралію.
Орисі цікаво було послухати папужин урок, але птахи увесь час озирались на Орисю. Вони то хвалькувато розгортали і згортали свої кольорові крильця: мовляв, дивись, які ми красені, то насмішкувато поводили в її бік гачкуватими дзьобами. Тому Діодор Аристархович сказав:
— Іди, дівчинко, бо ти їх відволікаєш від занять. Вони і так дуже легковажні створіння.
Орися попрощалась і вийшла, притискаючи до грудей кульок з іграшками. Двері ніжно задзвонили їй услід...
Розділ 12
ЗИМОВИЙ РАНОК З ЯЛИНКОЮ
Приємно прокидатися в неділю, коли за вікном срібно-голубий зимовий світанок, а до Нового року лишилося всього три дні. Небо у вікні темно-голубе, а вітрина крамниці "Старовинні речі" ще золотіє електрикою.
На бильці ліжка сидить, очікуючи, коли Орися прокинеться, курка Фрейліна.
Орися аж зітхнула, подумавши, скільки радісних і святкових днів чекає на неї попереду. А скільки пригод! А скільки подарунків! А скільки мультфільмів!..
— Орисю, ти прокинулась, донечко? Вставай! Поможеш мені забрати білизну з горища. А тоді підемо з татком купувати ялинку.
— Ура! Ура!..— зраділа Орися і зістрибнула з ліжка.
По телевізору передавали ранкову гімнастику в супроводі бадьорого маршу. Тато під музику вистукував молотком на балконі, ремонтуючи годівничку для птахів. Дзявчик, вимахуючи в такт маршу хвостиком, зосереджено і працьовито гриз бабусин туфель.
На горищі було темнувато, холодно і трішки страшно. Десь щось пищало, і щось десь нявчало. Та ще й шаруділо. Білизна пахла снігом. Орися складала її у велику плетену корзину і думала, чому, коли вона йде з мамою або ще з кимось, коричневих дверей нема. А квартира? Вона зникає теж? А сам Діодор Аристархович?
— Мамо, чия квартира за цією стінкою?
— Як чия? Тягниряднів. Хіба ти не знаєш?.. Після сніданку Орися вбралася в шубку з капором, червоні рукавички і червоні чобітки, взяла санчата і пішла з мамою й татком купувати ялинку.
До чого ж гарне взимку ранкове місто! Сніжок мовби не падає, не йде і навіть не сиплеться, а тихесенько сіється і світиться, як срібний пилок. Він запорошив карнизи будинків, дроти, дерева і брами. У мами одразу засніжились вії, а в татка — волосся. Вікна, які ще не згасли, світилися здивовано і свіжо, як перші весняні квіти. Сніг весело хрумтів під ногами. А на дошці оголошень яскравими барвами вигравала афіша лялькового театру, яка сповіщала про виставу "Білосніжка та сім гномів". Орися згадала, що тато вже купив квитки на цю виставу, і від тої згадки настрій у неї став радісний-радісний. Вона висмикнула руку з татової долоні і застрибала, затанцювала на засніженому хіднику. Мама сперш нагримала на Орисю, а потім розсміялась, тато засміявся теж. Вони взялися за руки і почали танцювати всі втрьох. Люди, обминаючи їх, ласкаво посміхались, а вони співали:
Під новорічне свято
на всій моїй землі
ми геть усі малята —
дорослі і малі.
Ми маги і царівни,
нам казка — вірний друг.
І це завжди чарівно —
туру-туру-туру.
Усім, усім
не більш, як сім.
Ну, може, трішки з гаком.
І трішки неслухи усі,
і трішки задаваки.
Ми можем зразу з'їсти
цукерок кілограм,
що не завжди корисно —
тара-тара-тарам.
Шкідливо це й даремно —
для діток і для мам.
Зате це так приємно —
парам-парам-парам...
Усім, усім
не більш, як сім.
І десять — забагато.
Давайте, друзі, геть усі:
татусі, мами, дідусі,
бабусі й онучата —
із нами танцювати!
Під новорічне свято,
коли співає сніг,—
ми геть усі малята —
рум'яні і ясні.
Ялинки загадково
виблискують здаля.
І це завжди казково —
траля-ляля-ляля!
— Ну, годі, годі!— сказала, нарешті, задихана мама, виблискуючи щасливими блакитними очима з-під засніжених вій.— Ходімо, а то всі ялинки розберуть.
Вони проминули ще зачинені "Старовинні речі" і універмаг, пройшли повз міліцейську будку, в якій сидів добрий Орисин знайомий, дядечко міліціонер Цибулько. Він привітно помахав їм з будки білою рукавичкою.
Ялинки продавали на майданчику перед базаром. Орися з мамою і татком довгенько вибирали ялинку. Тато вибрав гарнесеньку невеличку ялинку, але мама з Орисею дружно запротестували. Орися сказала: "Хочу найбільшу!" А мама сказала: "Хочу величезну сосну, кошлату, таємничу, в якій може сховатися щось лісне страшне, а я не бачитиму!"
Тато розвів руками: "Ну, що будеш робити з цими двома дівчиськами?" І купив найбільшу.
Сосну прив'язали до санчат і весело потягли додому. Ішли повільно, й Орися всю дорогу щебетала, розказуючи, яке гарне новорічне свято буде в них у школі. Галина Гнатівна розучує з ними цілу новорічну виставу з піснями, танцями і віршиками. Оленка буде Снігурочкою, Петько — Дідом Морозом, а Орися — Новим роком. Мама й тато давно про це знали, вже й допомогли Орисі вивчити її роль, вже й чудесний срібний комбінезон, як у космонавта, пошили. Але мамам і татам ніколи не обридає слухати щебетання своїх донечок та синочків.
Проминаючи магазин "Старовинні речі", мама кинула швидкий, замилуваний і тужливий погляд на порцелянову карету. Ох, яка вона була таємнича і гарна за цим засніженим склом! Як личив сніг до ніжно-бузкової в золотих квітах карети, до синього каптану візника! Ох та й годі! Мама квапливо відвела погляд, але тато помітив і її захват, і печаль. І спохмурнів.
Біля магазину було маленьке кафе з відкритою терасою, де продавали гарячу каву з молоком.
— Давайте вип'ємо кави!— раптом сказала мама. Було дуже приємно пити каву біля столика, на який
сіявся і сіявся сніг, і його весь час доводилося згортати рукавичкою. Тато з мамою розговорилися про щось нецікаве, а Орися пила каву з молоком, заїдала теплим бубликом і роздивлялась на відвідувачів кафе. І раптом почула за спиною знайомий голос:
— Ми ж домовлялись! "Річ" зараз тут, у мене.
— Я не можу її взяти зараз, шановний! Як і все інше. Мені зараз і ця розмова з вами може вилізти боком. Я ж вам людською мовою кажу: стежать...
— Тсс, може, це вам тільки здається...
— Я не хлопчик, у всяких бувальцях бував. Приховайте поки що...
— Де? У мене завтра ревізія. Можливий і домашній трус.
— Це мене не цікавить. Все! Про наступну зустріч повідомлю...
Орися швидко озирнулась і побачила за сусіднім столиком дуже стурбованого дядька Тягнирядна, який дивився вслід незнайомцю у модному кожусі. Вона не могла зрозуміти, про що гомонів сусіда із тим чужим чоловіком, але одразу відчула: тут щось негаразд.
— Дядько Тягнирядно щойно розмовляв з якимось незнайомцем!— смикнула вона тата за рукав.
— Я теж помітив того типа,— кивнув тато.— Це, мабуть, спекулянт антикваріатом, ну, тобто цінними старовинними речами...