Ти знаєш, як боролись жінки? Роза Люксембург... Здорово! Я крикнула тому орангутангу в окулярах, що тебе за руку схопив, що він провокатор. Злякався. Може, він і був колись провокатором, знаєш? Злякався...
— Невже злякався? — перепитав Вова між іншим, слухаючи настирливий туркіт Кіри.
Нарешті Вова заговорив!.. На вулиці стало веселіше. Навіть останній туман не так важко звисав на будинки. Пройшли мовчки кілька кроків. Між іншим, Кіра спитала, побачивши у Вови товсту книжку:
— Що ти там читаєш, Вово?
— Та,— махнув рукою Вова,— читав оце "Преступление и наказание" Достоєвського. Насилу дочитав до кінця. Яша Баркін казав, що цікава книжка. Дурниця... Якийсь студент Раскольников бабусю вбив. Потім пішов і заявив, на суді каявся. Я половину книжки пропустив, Раскольников увесь час нудно роздумує... Малахолік.
— Не малахолік, а меланхолік,— несподівано зірвалося у Кіри з язика. Як вона не втрималася! Знову ж посваряться! Так і є. Вова глянув на неї з-під брів.
— Чого ти лізеш? Кожен поправляє...
— Мене теж. Вічно лізуть не в своє діло, особливо наші старики. От набридають. Хоч батько в мене підходящий, а мати так собі. Вона з нами не живе. Такий у неї темперамент.
— Не темперамент, а характер,— злорадно перебив Вова.
— Нехай буде характер. А що значить темперамент?
Вова замислився і замовк. Хіба мало слів, яких він не знає? Але треба якось пояснити.
— Ну, мабуть, коли людина завзята чи байдужа... Ну... розумієш? — безнадійно розвів руками Вова.
— Ні, не розумію. Треба спитати у Слави Гутмана.
— Слава, може, й відповість, тільки весь час зайнятий, все щось організовує,— сказав Вова.
— То правда. А піонерської бази й досі не організували. Треба йому ще раз нагадати. Чи він забуває, чи що? А ось Ольга Карлівна, та нічого не забуває.
Вже недалеко до школи. Крізь туман мерехтять високі стіни білого будинку. Треба поспішати. У Кіри сьогодні перевірка ланок, а Вова несе нові діаграми.
— Давай наввипередки! Ніколи не переженеш мене! — раптом весело, з почуттям своєї переваги заявив Вова.
Кіра розуміла, що соромно солідним семикласникам бігати наввипередки по вулиці. Та ще біля самої школи. Але Вова запропонував це таким тоном, що піонерська етика не дозволяла відмовлятись. Тут справа йшла вже про честь...
Кіру охопив відразу азарт спортсмена. Вона не пережене?
— Давай! Бігти до тих зелених воріт... Раз, два, три!
Сміючись помчала щодуху. Тротуар ніби стелеться під ноги, а вони самі несуть вперед. Вікна будинків підстрибують, а собака, що біг назустріч, підібгав під ноги хвоста і вискочив на середину вулиці, де його мало не переїхав вантажний автомобіль.
Ясно, Вовка відстав! Куди йому за нею гнатись! Нехай умиється гарячою водою з милом!
— Що, перегнав? Ой, серце виривається! Ти на автомобіль сядь, тоді, може...— важко дихаючи, сказала Кіра задерикувато. Обернулась, оглянула вулицю. Вови немає, зник! Куди ж він подівся? Попереду теж не видно...
Зрозуміло! Вовка таки її перехитрив. Добре, що нікого з школярів не було. Примусив бігти наввипередки з автомобілями, а сам найкоротшим шляхом пішов у школу. У ті ворота зник, через які можна пройти швидше.
Кіра ще раз озирнулась. Он ті широкі розчинені во" рота, навішені на сірі облуплені кам'яні стовпи, прикрашені фантастичними плямами. Ворота самі кличуть у двір, а Кіра в запалі промчала повз них і забула, що Вовка міг туди шмигнути. Авжеж, туди хлопці ходять навпростець у школу — треба пройти через один двір, пролізти у дірку, замережану колючим дротом, потім ще один двір, перестрибнути через низенький паркан і — прямо в шкільний садок.
Перехитрив Вовка! Не схотів приходити в школу разом з Кірою, бо школярі обов'язково виструнчилися б і зустріли б мовчки, розглядаючи новоприбулих... Ну, а потім ще гірше...
Дівчата єхидно посміхнулися б, а хлопці глянули б безнадійним, презирливим поглядом. Витримати таку зневагу у Вови не вистачило б хоробрості. Тому й утік, тому й заслуговує милості у Кіри. Доведеться помилувати.
А от Кіра не боїться! Нехай глузують скільки завгодно — з ким захоче, з тим і ходитиме. Вона помітила, коли не звертати уваги на різні натяки й розмови, всі швидко звикають і не в'язнуть. Взагалі люди багато до чого звикають.
А все ж Кіра відчувала якесь незадоволення... Цікаво, коли б зараз на неї напали бандити і поранили — кинувся б Вова її рятувати? Мабуть, не схотів би. Скаже: так їй і треба, нехай не кривдить хлопців. А здорово було б! Вона бореться з бандитами, потім несуть її поранену, всі жаліють, перев'язують рани, з яких фонтаном б'є кров. У Кіри очі заплющені, але вона все чує. Ось підбігає Вова, кидається до неї і починає ревти, як дошкільник. Забуває про свої машини і гірко, тяжко плаче. Тоді вона видужує, і Вова не соромиться більше з нею ходити... Ой, яка дурниця в голову лізе!..
— Струнко! Зустрічай справа! Кірюшка йде, товариші командири! — Це скомандував Віктор Мартинов і приклав руку до будьонівки. Віктор найбільше захоплюється військовими справами і мріє бути командиром.
— Вільно, вільно, товариші!..— відповіла солідним голосом Кіра і опинилася в колі друзів.
Новин сьогодні дуже багато. Руфа взяла Кіру під руку, але в гурті всього не можна розповісти. Руфа й Кіра такі подруги, що ніяк не можна їх уявити окремо. Вони завжди вкупі, тільки сидять на різних партах: Кіра з Аркадієм, а Руфа з Вовою. Скільки не домагалися, щоб їх посадили разом, Ольга Карлівна категорично заперечує. Примусила сидіти з хлопцями. Перші дні, як прийшли в школу, керівник класу, Ольга Карлівна Райко, сама розсаджувала учнів і посадила двох подруг окремо. Ледве Ольга Карлівна вийшла з класу, дівчата сіли вкупі, а хлопці теж разом на одній парті. Аркадій Троян і Вова Порада, як відомо, теж нерозлучні приятелі. Але Ольга Карлівна примусила всіх сісти за свої парти і заявила, що запише зауваження, якщо учні її не послухають. Довелося школярам підкоритись дисципліні. До того ж школярі люблять Ольгу Карлівну — викладача історії. Стара справедлива вчителька вміє бути суворою і ніжною, вміє навчати і вимагати знання від своїх учнів.
Руфа й Кіра поспішають протовпитись у двері, щоб швидше роздягтись. Кіра на ходу зриває з голови берет. Під беретом — світло-золотаве волосся з відблиском, ніби зсередини його підсвічує тихий промінь. Дві товсті коси на плечах, на кінчику кожної коси золота квітка кучерявого волосся. Скільки доводиться терпіти бідним косам!.. Як їх ненавидить Кіра! Ненавидить вона і свої рожеві щоки з ямочками, і великі темно-карі очі, що вміють увесь час посміхатись з-під майже чорних брів... І кирпатенький ніс не подобається...
Звичайно, Руфа теж не любить ні свого довгого, блідого, правильно окресленого обличчя під темно-коричневим стриженим, злегка хвилястим волоссям, ні великих задумливих очей.
Звичайно, Кірі подобається зовнішність Руфи, а Руфі, навпаки — дуже до вподоби Кіра. Так і живуть нерозлучно дві подруги з цими протилежними смаками і уподобаннями.
— Вони заявили, що вже нас випереджають. У них "незадовільних" менше. Льовка ходить і задирає носа до стелі. Каже, що їхній сьомий "Б" буде найкращий клас. Добре їм, у них немає таких, як Сашко, Маруська Рожко та Марко Бубир. А Тамара Незабудь прийшла зарюмсана і каже, що сьогодні наловить "нз", бо не змогла нічого вивчити. Проклята товста тітка Степанида знову не пускала її в хату. Тамара каже, що нічого з алгебри не розуміє. Я їй показувала, показувала...— на вухо розповідає новини Руфа, зовсім тихо, ніби переказує якісь таємниці.
— Нещастя з Тамарою! Що з нею робити? Поставимо на зборах...— сказала Кіра.
— Ось подивишся, Кіро, на Маруську Рожко. Прийшла в новій сукні. Красива якась матерія, шерстяна і крепдешиновий комірець. Задається...
— Ну й що ж? — сказала Кіра.
— Здорово пошито...
— То й нехай! Нехай собі хвастає, а ти не звертай уваги. Навіщо нам її плаття? — розсудливо навчала Кіра. *
— Дівчата, секрети забороняю! — крикнув Аркадій над вухом у Руфи.
Ззаду хтось наче ненароком штовхнув Кіру в плече. Вона так швидко повернулася, що Марко Бубир не встиг навіть зробити невинне лице.
— Марку, не чіпай! — запротестувала Кіра.
Звертаючись до Вови, Марко відповів:
— Блідолиций брате мій, ця розгнівана істота сміє нарікати на мене. Дозволь зняти їй скальп, щоб ці дві миршаві коси прикрасили наш бойовий щит.
— Дозволяю тобі, хоробрий брате, зняти їй скальп. Хоча ми не кривдимо дівчат, але цю відьму треба покарати задля справедливості і честі нашого племені! — урочисто проголосив Вова, на ходу стягаючи з себе піджачок.
Кіра хитро глянула на Вову. Той зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Руфа просто спитала Марка:
— Що ти читаєш зараз?
— Цікаву книжку: Еміліо Сальгарі "Людина вогню". От книжка! Не міг одірватись, доки не дочитав до кінця. У мене ще є цікаві книжки. Ми їх читаємо з Олександром Трохимовичем Мостовим. А це — професор механіки і вуличного руху Володимир Карпович Порада, познайомтесь. Він вчить правильно ходити по вулицях, щоб таких, як ти, не чавили автомобілі або трамваї.
— Він у трамваї правильно їздить, шановний наш професор. Мабуть, тому дозволяє знімати іншим скальпи,— натякнула Кіра.
Вова, Марко й Аркадій намагалися протиснутися до вішалки, щоб здати одяг.
7
Коли тридцять п'ять молодих, здорових, тренованих голосів намагаються перекричати один одного — можна уявити собі, що робиться в класі! Не кожен витримає такий галас. Тільки самі школярі не помічають свого крику.
Даремно Тамара Незабудь намагається прочитати розділ з фізики. Вона затулила вуха і вчитується в рядки, але в голові нічого не залишається. Так буває завжди — останні хвилини перед уроками безнадійні. Доводиться по кілька разів перечитувати кожне речення, а воно ковзне перед очима і спливе, не залишаючись у пам'яті.
Тамара сердито розкрила вуха і закрила книжку.
Біля неї стоїть Сашко Мостовий, білявий, розхристаний, і намагається перекричати всіх. Суперечка його не цікавить. Він висловив свій погляд на справу, про яку так завзято і гаряче сперечаються учні. Сашко перебив змістовну агітаційну промову Аркадія і крикнув:
— Вгадайте, якою мовою я говорю? Ось слухайте: єн йучімсан ан уголдіп. Хто вгадає?
Першою вискочила Маруся Рожко.
— Іспанською мовою!
— Не іспанською, а циганською, теж вгадала,— авторитетно заявив Марко Бубир.
— Сам ти циганський!..
— Ніколи не вгадаєте.