За це вони називались "ворогами внутрішніми". Поліція, помітивши, що студент надміру захоплюється книжечками, негайно надавала студентові безплатне казенне помешкання з опаленням, освітленням і харчами. З цього можемо зробити висновок, що царська поліція дуже сприяла розвитку науки й освіти в колишній Російській імперії, до складу якої входила й Україна під почесною назвою "Малоросія". Найбільшим другом українських студентів був міністр Валуєв, який добродушно запевняв усіх, що "малоросійського нарєчія" "не было, нет и быть не может". Валуєвські мікроби ще й досі часом ворушаться по смердючих закутках і смітниках.
VI. Наші радянські часи
Тут нема чого довго говорити.
Наші студенти – сини трудящого народу – почали нову еру у всесвітній історії студентства.
Вони не трахають ломакою по голові своїх батьків, як це робили студенти доісторичні; не влаштовують п'яних вакханалій, як студенти античні; не палять на вогнищах своїх наукових опонентів, як їхні колеги середньовічні; не займаються легким фліртом з бублейницями за прикладом своїх довгополих предків; не сидять по вісімнадцять років на четвертому курсі, як "білопідкладочники".
І взагалі – наші студенти пам'ятають, що через провалля й гори труднощів вони прийдуть на зміну старим фахівцям і поведуть нашу країну далі по тернистому шляху до великого й прекрасного майбутнього.
Привіт їм, привіт!
("Червоний перець, № 6, 1930 р.)
________________________
Оповідання про ляльковий театр
Деякі критики закидають мені, що незвичайні теми моїх маленьких оповідань я вигадую, сидячи біля свого столу, замість того, щоби брати їх з околишнього життя. Це неправда.
Життя часом вигадує такі неймовірні комбінації, що письменникові доводиться виступати в більш ніж скромній ролі стенографіста і тільки занотовувати те, що йому підносить життя.
В нижченаведеному оповіданні нема жодного слова вигадки.
***
Рано-вранці в двері хтось постукав.
– Увійдіть! – позіхнув я.
В кімнату ввалився знайомий шофер, важко гепнувся на ліжко й глибокодумно сказав:
– Дивно, чому це люди так зневажливо ставляться до калош... Калоша у нас – щось брутальне, мізерне, смішне. Про неї ніхто навіть говорити не може серйозно: "Калоша, хі-хі-хі! Калоша, ха-ха-ха!.." А на мою думку, калоша – найважливіша річ у житті людини. Без калош можна промочити ноги, вхопити грип і померти...
Він глибоко зітхнув:
– Була людина – і немає людини. А хто винен?
Він урочисто підняв пальця вгору:
– Ка-ло-ша.
– Що це в тебе за філософський настрій, Василю?
Замість відповісти, він скинув з правої ноги новеньку калошу й помахав нею в мене перед очима.
– Бачиш?
Вправді, його калоша, така блискуча й чепурна спереду, являла ззаду сумний вигляд: задник акуратно тріснув надвоє.
– Тиждень тому купив, – він сумно похитав головою. – Що ж тепер? Викинути?
– Е, ні! – скочив я. – Це було б прикрою помилкою. Тобі повинні їх обміняти. Одягай калошу. Ходім.
***
В цім місці оповідання автор хоче дозволити собі маленький ліричний відбіг.
Уявіть собі, читачу, мініатюрний механічний ляльковий театр – театр маріонеток.
Стоїть він собі в ящику – мертвий, нерухомий, відпочиває. Аж ось – з'явився хазяїн, запалив огні, зібрав публіку, накрутив пружину, смикнув за якийсь ричаг, крикнув: "На сцену! До початку! Вистава починається!" – і забігали по сцені маленькі розмальовані ляльки, механічні фігурки...
Хазяїн – це ми з шофером Василем.
Публіка – це ти, читачу.
Механічні ляльки – це оті саме люди в окулярах, що сидять поза загородками біля величезних столів, за дверима, на яких чорним по білому: "Без доклада не входить".
Оце і весь ліричний відбіг.
Далі – продовжується оповідання.
***
Ми з Василем смикнули за ричаг. Вистава почалася.
Крамниця Церобкоопу. Заклопотаний продавець. Перед його грізними очима – ми з Василем.
– Тиждень тому купили, а вона й тріснула. Просимо обміняти.
– Не наше діло. Самі їх не робимо. Зверніться до головної крамниці Гумотресту.
З трамвая на автобус, з автобуса на трамвай – і ми вже в головній крамниці.
– Тиждень тому купи... а вона й трі... Просимо обміняти.
– Не наше діло. Самі їх не ро... тобто, звичайно, робимо їх ми – Гумотрест, а то який же чорт? А обміняти все ж таки не можемо. Зверніться до правління.
Ми в правлінні. Василь тремтить: у того, що зустрів нас, – чорні окуляри і неприступний погляд.
– Тиж... тому купи... а вона трі... Обміня...
– Покажіть.
Калоша, звичайнісінька на перший погляд калоша, а насправді – герой, головна дійова особа вистави, прем'єрша, з'явилась на сцені.
– Гм-да. Чи сама тріснула, чи ви її розбили – невідомо.
– Мама!!
– Гм-да... Ну, це буде видно. Сьогодні однаково вже пізно. Завтра о десятій ранку. Зверніться он до того віконця.
– А ви ж хто такий будете?
– Я ? Гм-да... Я – сторож.
Бігли ми вниз по сходах, а за спиною в нас лунав його важкий регіт.
Другого дня ми з Василем біля віконця – чорна ассирійська борода і пронизливі очі.
– Тижтомукупи а вонатрі. Прособміняти.
Обдивлявся він її довго, суворо.
– Вона не тріснула. Ви її розбили.
– Тріснула сама. Слово чести, сама.
– Розбили!
– Тріснула!
– Розбили!!
– Тріснула!!
– Роз. Би. Ли!
– Тріс. Ну. Ла!
– Ну, як знаєте. Хочете, скличемо експертову комісію.
Василь похитнувся.
– Ради моєї калоші – експертову комісію? Ні! Ні-ні!
– Скликайте! – заверещав я.
– Скличу, – солідно пробасила чорна борода.
– Тільки, будь ласка, – попередив я, – не забудьте запросити представників громадських, літературних, мистецьких організацій, а також державного балету. "Кутіть так кутіть"!
– Прошу без посмішечок, – прогуділа борода. – Зайдіть у четвер. Калошу лишіть.
***
Ми з Василем не були на засіданні комісії.
Але досить мені закрити очі, як перед очима моїми випливає оте засідання.
Величезний, вкритий червоним сукном стіл. Навколо – десяток поважних, бородатих, серйозних, пузатих, товстих і тонких людей. Урочиста тиша.
– Дзінь-дзінь! Оголошую початок засідання з приводу калоші шофера Василя Небораки. Стороже, несіть калошу.
Сторож повільно, з безмежною повагою, тримаючи калошу далеко перед собою, ставить її на килим посеред столу. Починається.
– Прошу слова. Перш ніж говорити про цю калошу, я вважаю за необхідне звернути ретроспективний погляд на економічну ситуацію Союзу взагалі. Ще на початку революції, трам-та-ра-ра-рам-там-там...
– Прошу слова. Дозвольте зробити історичний огляд походження калош взагалі. Ще за часів Юлія Цезаря...
– Калоші в українській художній літературі...
– Калоші в побуті...
– Вплив калош на якість українських кінофільмів...
– Калоші і балет...
Василь стоїть у куточку, погляд його прикуто до калоші на столі. Він почуває, як у шлунку йому стає холодно від жаху.
***
Другого дня ми з Василем стоїмо перед віконцем.
– Василь Неборака.
– Тут!
– На підставі постанови комісії експертів, трам-там-там, беручи до уваги, трам-там-там, зважаючи на те, що трам-там-там... ви можете одержати нову пару калош. Пишіть заяву.
Калош у склепі нема – крамниця – в крамниці теж нема – заява – протест – постанова – заява.
Шофер Василь Неборака одержав нову пару калош.
***
Кінець.
Виставу закінчено. Гаснуть огні, розходиться публіка. Механічні ляльки чудово виконали свої ролі. Тепер вони – мертві, безсилі, непотрібні – лежать десь у темному куточку до слідуючої вистави.
("Червоний перець", № 3-4, 1929 р.)
________________________
Комгоспівський конвейер
Установа. Тріщать друкарські машинки, бігають секретарі, струмочками ллється піт з діловодів, пудряться друкарщиці, лаються одвідувачі; одним словом скажемо: крутиться машина, установа працює.
Цій установі треба написати листа до другої установи. Отже, починається.
– Товаришу картотекарю! Напишіть, будь ласка, листа до такої-то установи. Зміст такий: там-там, тара-рам та-ра-ра-рам-пам, тара-рам.
– Зараз напишу.
Чирк-чирк-чирк! Дряп-дряп-дряп! Готовий лист.
– Товаришу коректоре! А виправте-но оцього листа.
– Слухаю. "У відповідь на ваше відношення з приводу нашого положення... м-гм-гм-гм, гм-гм-гм, м-гм". Єсть! Готово!
– Товаришу класифікаторе, закласифікуйте, будь ласка, вищезазначений лист.
– У цю ж хвилину! Тррр-дряп-дряп-дряп. Готово!
– Товаришу картотекарю! Закартотекуйте, прошу вас, вищезазначений лист.
– Єсть! Готово! Закартотекував!
– Передайте листа друкарщиці.
– Єсть. Товаришко друкарщице. Передрукуйте цього вищезазначеного закласифікованого, більше того – закартотекованого листа в трьох примірниках.
Стук-стук-стук! Дзінь! Стук-стук-стук! Дзінь! Готово.
– Передайте листа довіреному. Товариш довірений, завізируйте, будь ласка, цей вищезгаданий закласифікований і закартотекований лист.
Чирк-чирк-чирк. Готово. Завізирував.
– Ей, товаришу кур'єре! Однесіть до відомої вам установи цей вищезгаданий, нижчезазначений, закласифікований, закартотекований і завізирований лист.
– Слухаю!
***
Кінець. Лишається тільки додати, що так приблизно пишуть ділові листи в орендному управлінні комгоспу.
Читач обурюється? Читач каже, що це тяганина, бюрократизм?
Та що ви, товариші читачі!
Це механізація, більше того – раціоналізація, більше того – індустріалізація, яка є, як відомо, простісіньким шляхом до соціалізму.
("Червоний перець", № 5-6, 1929 р.)
________________________
Фейлетон про телефон
Із середньовічних дикунів-скіфів, із мрійних вишиваних хуторян ми поволі вилазимо в люди.
Перед нами – широчезні обрії вселюдської культури.
За культурою йде культурність. За теоріями Зиґмунда Фройда приходить білосніжний комірець. За прем'єрою в "Березолі" – вміння поводитись з товаришем, ввічливість, чемність, повага до людини.
Ми – європейці. Ми – будівники першої в світі робочої держави. Не сьогодні-завтра наша нація, як рівна, ввійде в сім'ю братніх великих і малих народів земної кулі.
Отже, не забувайте, що це вам XX вік, товариші, а не іспанське середньовіччя. Будьте культурні, чемні, ввічливі, ґречні, делікатні.
Та чи можна ж вимагати від чоловіка, що йому оце зараз трамваєм одрізало ногу, щоб він, той чоловік, поводився тихше й не турбував своїм криком порядних людей?
Чи можна, прищемивши дверима хвіст котові, лаяти кота за скажений вереск?
Ні, не можна від людини, що їй видирають зуба, вимагати, щоб вона спокійно, ввічливо посміхалась до приятелів та знайомих.
***
Перед вами записка.