Боялась так, що в неї й тіло терпло, коли Марія Степанівна її щось питала чи викликала до дошки. Завжди чекала неминучого крику (Марія Степанівна весь час зривалась на крик, її різкий голос боляче шмагав по свідомості, Марії Степанівні нічого не варто було гримнути на того чи іншого учня: "Сідай! У тебе не голова, а гарбуз на плечах!" Всі уроки тільки й чути було сердиті її зауваження: "Петренко! Що ти там крутишся? Оксюта, вийди з класу!..). Тож Світлана завжди чекала від учительки неминучого крику, і їй часом здавалося, що Марія Степанівна кричить найчастіше на неї. Може, тому, що Світлану ніхто не приводив до школи, ніхто не приходив її зустрічати, що батьки інших дітей, особливо мами, частенько-таки запобігливо розмовляли з учителькою, просили звернути особливу увагу на їхню дитину. "Тільки ви можете допомогти моїй Ганнусі, ви ж така прекрасна вчителька!" — "Ну що ви! — сяяла Марія Степанівна. — Є й кращі од мене педагоги". — "Е, не кажіть, нам видніше!" І вже Марія Степанівна й запитує якось лагідніше Ганнусю й схиляється над нею уважніше — все-все помічала Світлана, позбавлена батьків!
А як же їй хотілося спершу, щоб Марія Степанівна так само схилилась над нею! Хоч один разочок схилилась. Як вона спершу старалася, щоб учителька її похвалила! Як хвалила ту ж Ганнусю чи Василька! Якось узяла та й прикрасила квітами зошит: синіми, червоними, жовтими. Малювала натхненно весь вечір: і на обкладинці, і на першій та другій сторінках, де були так само старанно виведені літери — домашнє її завдання.
Сиділа потім за партою, нетерпляче чекала вчительку, яка повільно наближалась до неї, перевіряючи зошити. Ось вона візьме до рук її яскраво розмальований зошит, спитає захоплено: "Це ти малювала? — І покаже, піднявши, всьому класові: — Дивіться, діти, наша Світланка просто молодець!"
— Що це? — запитала Марія Степанівна.
— Квіти...
— Сама бачу, що не будяки! Хто тобі дозволив псувати зошит?
Світлана убито мовчала. Вчителька ж тим часом перегорнула обкладинку, побачила квіти й на сторінках і зовсім уже розгнівалась:
— Що я тобі задавала додому? Написать ось ці літери! — ткнула пальцем у літери. — А ти що тут намазюкала?.. Візьми інший зошит і більше не смій малювати, що збреде в твою дурну голову! Левітани мені не потрібні!
Взяла та й поставила під усіма тими квітами отакенну одиницю.
Світлані здавалося, весь клас тихцем насміхається з неї. Прийшовши додому, подерла той зошит на шмаття.
Від того випадку поступово повнилась переконанням, що, хоч як вона старатиметься, все одно не догодить учительці. І вчилася, лиш би не лишитись на другий рік у одному й тому самому класі.
VIII
Коли була меншою, любила розповідати "страхітливки", до смерті лякаючи зовсім маленьких дітей. Збирала гурт, заводила в потаємний куток, починала грубим голосом:
Посеред чорного-чорного поля
Стоїть чорний-чорний будинок...
Дітлашня, обмираючи, слухала, а голос Світлани ставав усе грубіший, все товщий:
А в тому чорному-чорному будинку
Була чорна-чорна кімната...
Діти вже поворухнутись боялись, а Світлана впивалася їхнім переляком:
А в тій чорній-чорній кімнаті
Стояв чорний-чорний стіл...
Страх нагнітався все більше, малеча геть кам'яніла, а голос Світлани лунав зовсім уже замогильно:
А на тому чорному-чорному столі
Стояла чорна-чорна труна...
Дехто з малюків не витримував, пищав од страху, Світлана старалася ще дужче:
А в тій чорній-чорній труні
Лежав чорний-чорний скелет...
Здавалося, що й повітря чорніло довкола, і кущ, під яким вони сиділи, і стіни будинків, і навіть сонце у небі.
А той чорний-чорний скелет
Як підхопиться, як крикне:
— Я ВАС УСІХ З'ЇМ! У-У-У!..
Діти од страху так і падали.
Потім не одне прокидатиметься серед ночі од власного несамовитого крику, і не раз влітало Світлані за оті "страхітливки" й од сусідів, й од тітки, та вона все не каялась. Світлана насолоджувалася похмурою владою над дітлашнею, і не так їй просто було від цієї влади відмовитись.
Потім, коли підросла, захопилась малюванням. Отой у квітах зошит не минув для неї безслідно. Пізнавши смак малювання — незбагненного дива, коли на чистім-пречистім папері ні з чого раптом появилися квіти, створені її уявою, Світлана вже не могла не малювати, їй аж руки свербіли до пензля чи олівця.
Тільки з квітами було одразу ж покінчено. Раз і назавжди. Тепер в її зошитах, не для школи, звісно, призначених, усе частіш і частіш появлялись дракони та змії: багатоголові страховиська з величезними пащеками, з довжелезними іклами, з димом та полум'ям, що виривалися з пащек.
І поруч з драконами, зміями все частіше й частіше виникала вчителька. Марія Степанівна. Вона то втікала від отих страховиськ, які гналися з нею, то конвульсійно звивалася в їхніх пащеках, роздираючи в крику рота, і рот у Марії Степанівни щоразу ставав усе більший та більший, усе зубатіший та зубатіший. Вона сама б, мабуть, розправилася з драконами, якби Світлана не пильнувала за нею. І коли відчувала, що вчителька ось-ось вирветься з-під її влади, дозволяла драконові перекусити її навпіл.
Скільки тих зошитів було змальовано Світланою! Тітка тільки сплескувала:
— Зовсім здуріла дитина! І де та мати в біса віється, що й не провіда?
Мами не було й не було, мама не приїхала жодного разу. Світлана вже й забувати стала, яка в неї мама. Пам'ятала лише її плач, оте беззахисне "і-і-і", коли сварилася з татом, який і вигнав їх з дому. "Я так ніколи не плакала б!" — думала погірдливо Світлана, коли їй виповнилось шістнадцять років, не відчуваючи ні жалю, ні співчуття до забутої матері. Лиш гидливу зневагу. "Хай би спробував на мене так гримнути!" — думала про свого теж напівзабутого батька й уявляла, якого одкоша він би одержав від неї.
Світлана вже давно розучилася плакати, хоч би як їй боліло, хоч би як її ображали чи кривдили. Та й кривдників з роками ставало все менше, бо її все більше й більше боялися. Особливо з того часу, як вона знайшла собі друзів на вулиці і ті друзі замінили їй усе: і сім'ю, і батьків, і школу, як Світлана тільки й того що терпіла.
Щодня відбувалося одне й те саме. Приходила з школи і, наспіх поївши, бігла на вулицю. Тут уже ждали на неї, тут вона була серед своїх, тут її розуміли з півслова, не читали нудних повчань чи нотацій, не дивились на неї як на пропащу людину. Легко й вільно почувалася серед них Світлана, бо, хоч би що вона зробила, завжди діставала схвалення й підтримку.
Поверталася далеко за північ, і пахло од неї тютюновим димком, а часом і вином, отим дешевим "чорнилом", що його, хизуючись одне перед одним, пили в темних під'їздах: прямо з пляшки, нічим не закушуючи, аж поки всі моря ставали по коліна, а поодинокі перехожі сахалися, а то і втікали геть під улюлюкання й розбійницький посвист. Поверталася частенько із танців, із майданчика в парку, що його облюбувала їхня ватага, де вона царювала й володарювала, в лютих сутичках потіснивши інші ватаги, і Світлана ніколи не стояла осторонь. Світлана першою кидалася в бійку, так вправно орудуючи кулаками й ногами, що навіть найзагартованіші не витримували — пасували перед невеликою фурією, в яку наче вселилася сотня здичавілих кішок.
Тому, може, й любила над усе Світлана танці, що оцей невеликий майданчик, де можна було навісніти в "рок-н-ролі" — до нестями, до несхочу, оцей простір, вихоплений з темряви, оці звуки здичавілі, які пронизують серце і душу, примушуючи тіло конвульсійно підскакувати й смикатися, смикатись так, наче воно вже тобі й не належить, оце наркотичне сп'яніння, в якому тонув увесь світ, тонув і відкидався недбало як щось таке непотрібне, що на нього не варто й оглянутись, все-все на цьому шаленіючому просторі належало тільки Світлані, лише їй, лише їй і більше нікому! Тому й не терпіла вона красивих суперниць і завжди знаходила спосіб так їх спровадити, так провчити, що вони, оті красуні суперниці, десятою дорогою обходили цей майданчик для танців.
Ця ж наче з неба звалилася, наче й не знала про Світлану нічого, та ще й, мов на гріх, у "бананах". "Банани" саме входили в моду, це був ще навіть не крик — пискіт дівочої моди, стогін суцільний роз'ятрених душ, мука пекельна палаючих поглядів. Усе на світі віддати за "банани", душу занапастити, лиш би пройтися в "бананах". Пройтися, зриваючи заздрісні погляди таких, як сама... Ні, вже не таких, уже на голову нижчих, бо вони не в "бананах".
"Банани" снилися кожній у снах найрожевіших, довкола тільки й розмов було що про "банани". І коли б до кожної прямо з казки примчав красень царевич та запропонував руку, серце і півцарства на додачу, то почув би у відповідь: "Не хочу півцарства — хочу "банани"!" І легше, мабуть, було б тому царевичеві завоювати ще одне царство, ніж дістати пару "бананів".
Тому не дивно, що Світлана роздивилася спершу не дівчину, яка прийшла на майданчик, а "банани" на ній. То вже потім розгледить і пишне біляве волосся, викладене в наймоднішу зачіску, і яскраво нафарбовані губи, що червоніли зухвало, немов проти неї, Світлани, піднятий прапор, і чорнющі, явно наклеєні вії, і вправно наведені тіні, й пластмасові супермодні сережки, і такий само моднячий хрестик поміж високих, як у молоденької кізки, грудей. Усе, все ревниво помітить Світлана, відчувши себе одразу обділеною, отакою собі попелюшкою поруч із оцією яскравою зайдою, але насамперед помітить "банани". Веселий спалах довкола дівочого стану й ніг. Червоне палахкотіння вогню, роздмуханого в танці. Заворожуюче душу видіння, од якого неспромога одірвати очі.
Дівчина танцювала так легко й вільно, так розкуто й весело, звісно ж, лише тому, що була у "бананах"! І хлопці так липли до неї лише через "банани".
І чим довше танцювала вона, кокетуючи з черговим партнером, чим більше веселилася і сміялась, тим похмурішою й злішою ставала Світлана. Всі-всі, хто її колись кривдив, насміхався, знущався над нею, безжально цькував її лише за те, що вона не така, як вони, хто погірдливо фиркав на неї, наче втілилися зараз у цій дівчині. Світлана, вже давно не танцюючи, стояла й не спускала ворожого погляду з "бананів". І погляд її ставав усе важчим і важчим.
Коли ж танці скінчились і молодь стала розходитися, рушила вслід за незнайомкою.