А потім сиділа й плакала.
Потім — це на четвертий уже день. Три дні миловарила стіни, приберігаючи стелі "на закуску", і чим менше лишалося коло стін роботи, тим заклопотанішою, мовчазнішою ставала Марія Устимівна.
Врешті четвертого дня, якось особливо важко зітхнувши, заходилася коло стелі в нашій найбільшій кімнаті. Там особливо потопталися слони, порозгойдували перекриття.
Провозилася весь день, неохоче якось пообідавши (на відсутність апетиту до цього не скаржилась), а увечері налякана дружина пошепки покликала мене до кімнати:
— Ваню, йди сюди!
— Що там?
— Марія Устимівна плаче.
Я був спершу подумав, що вона просто забилась: оступилася, зірвалась із "козлів"... Та мало що могло статися під час роботи! Аж ні. Марія Устимівна, жива, неушкоджена, сиділа на табуретці посеред кімнати і плакала.
Плакала мовчки: так гірко й невтішно, що в мене самого защипало у носі.
— Маріє Устимівно, голубонько, що з вами?
— Нічого.
А сльози продовжували котитись горохом. Схлипнула, глянула ненависно на стелю. Я теж задер туди голову. І став догадуватись, чого вона плаче.
Гола, від люстри звільнена лампа нещадно освітлювала вже помиловарену стелю. Ті самі брижі, ті самі сліди од слонів. Тільки тепер вони проступили ще виразніше.
— Й ото через це так переживати! — спробував я втішити Марію Устимівну. — Та пропади воно пропадом! Скільки жили — ще поживемо. Ми вже до цього якось звикли.
Марія Устимівна недовірливо подивилась на мене, звелася, стала збиратись додому. А другого дня привела свого чоловіка. З отакенними зубилами й молотом.
— Так де тут рубати?
— Оно, — показала на стелю Марія Устимівна: очі її знову взялися слізьми.
Чоловік докірливо подивився на стелю, похитав головою:
— Є ж у людей совість! Руки-ноги поодривати! — Попробував, чи міцна табуретка, скомандував: — Ану одійдіть! — І з лютим якимось заповзяттям заходивсь коло стелі.
Коли зрубав перший виступ, там зачорніла щілина, і вже з тої щілини посипавсь пісок. Піску сипалося стільки, наче чоловік не в стелю врубався, а в пустелю Сахару.
— А цемент увесь набік поплив! — відпльовуючись сказав чоловік. — Тюрма по них плаче!
— Як же я її залатаю? — у відчаї спитала Марія Устимівна.
— Залатаєм! Наб'ємо кілочків та алебастром і замажемо. Сто років триматиме!
Тепер наша стеля рівненька, гладенька, сріблястими шпалерами покрита. І ми, на неї дивлячись, частенько згадуємо Марію Устимівну. Як вона сиділа й плакала.
Ремонт нарешті скінчився, і того самого дня ми одержали запрошення од Кіма Климовича.
— У Київському морі давно купались?
Почувши, що не купалися жодного разу, подивився на нас так, наче ми йому призналися, що ніколи не бачили сонця чи місяця.
— Які ж ви після цього кияни? Ви, може, й Київського моря не бачили?
Дружно відповіли, що бачили. По телевізору.
Круглі очі Кіма Климовича стали мовби ще круглішими:
— Сказати кому — не повірить... Ну, от що, — сьогодні в нас п'ятниця? Субота — робота, а неділя вже вихідний. У неділю й поїдемо.
— Куди?
— На Київське море. Заїжджаю рівно о восьмій. — Жестом командира, який дає бойове завдання, він закотив обшлаг рукава по циферблат годинника. — Прошу не затримуватись. Тож до неділі!
І зник.
— Не уникнути тобі кандидатської! — сказала дружина.
— Чому мені? А може, тобі?
— Я ж психолог.
— А він хіба не психолог? Та ще й який!
Без десяти вісім, боячись хоч на хвилину спізнитись (так магічно діяв на нас цей чоловік), ми вже стояли на вулиці. Світлі "Жигулі" під'їхали рівно о восьмій.
— Готові? Сідайте!
Відчинив задні дверцята, і ми пірнули в машину.
— Моя дружина, — кивнув через плече Кім Климович (вів уже машину). — Знайомтесь! — Наче ось-ось мав додати: "Даю вам на це дві хвилини".
Пишна блондинка, яка сиділа попереду, обернулась і подала пухку руку: донизу долонею. Немов чекала, що ми кинемось її цілувати. Засяяла привітною усмішкою:
— Зоя Василівна.
Він і справді привіз нас у казковий куточок. Ми зупинилися на високому березі, пробравшись між молоденькими сосонками (як йому вдалося протиснути поміж ними машину, не обдерши, я досі не знаю), а попереду — прямо, ліворуч, праворуч — до самого обрію розплескалося Київське море. Воно мліло під сонцем, сріблилось, іскрилося, спалахувало, воно все наче гойдалось, і те ласкаве погойдування кликало, манило, притягувало, і не було сил опиратися тому магічному покликові. Кім Климович, кинувши на землю кілька килимків, скомандував усім роздягатись, а потім зібрав усю нашу одіж і разом із взуттям замкнув у машині. Бо мало що може трапитись!
— Нас уже раз так обікрали! — поінформувала Зоя Василівна. Була вже в імпортному купальникові, такому барвистому, що мимоволі хотілося примружити очі.
Сховавши ключі в спеціальну кишеньку в плавках, Кім Климович ступив на край берега і так подивився на море, наче там обов'язково мала бути ділянка, відведена особисто для нього.
— Всім купатись!
Команда була незаперечною, і ми дружно кинулись у воду.
Накупавшись уволю, вийшли на берег.
— Кіме, дістань рушники! — мовила Зоя Василівна. Купальник ледь прикривав її, аж незручно було дивитись. Вона, мабуть, давно звикла до того, що на неї всі дивляться: спокійнісінько виставляла все, що мала, на сонце.
Кім Климович поліз до кишеньки. Понишпорив пальцями, вивернув. Глянув під ноги.
— Загубив? — спитала Зоя Василівна. Так байдуже спитала, наче те траплялось щоразу.
Я похолонув. Уявив, як вертаюсь додому з дружиною: в купальниках і плавках. На мене одразу ж напала нервова гикавка.
Кім Климович мовчки пішов до машини. Поторсав одні двері, другі: машина була надійно замкнена. Попробував багажник — те ж саме. Обернувся і пішов прямо в море.
— Він що? — спитав я стривожено в Зої Василівни: мені раптом здалося, що він іде топитись.
— Хай пошукає, — спокійно відповіла Зоя Василівна. Лягла на килимок, підставила під сонце оголену спину. В чоловіків бік уже більше й не глянула.
А ми з дружиною стояли й дивились на Кіма Климовича. По мілкому він лазив рачки. Горнув перед собою воду, наче бульдозер, підіймав мул і пісок. Забравшись на глибше, став пірнати. Не як людина — як селезень. Відпливав усе далі й без кінця пірнав.
Минуло, мабуть, більше години. Кім Климович усе ще пірнав.
— Треба гукнути! — стривожилася врешті моя дружина. — Так же й потонути недовго! Покличте, Зоє Василівно!
Зоя Василівна підвела сонно голову, знехотя подивилась туди, де пірнав її чоловік.
— Не вилізе. Швидше море висохне, аніж він з нього вилізе!
— Послухайте, це ж божевілля... — почав був я, але тут з моря донісся переможний крик Кіма Климовича:
— Є ключі!.. Є!
— А я що вам казала! — озвалася Зоя Василівна.
Після пригоди з ключами ми вже не наважувалися замикати машину. Купались по черзі: спершу жінки, потім чоловіки. І Зоя Василівна якось так умудрялася заходити у воду, що море одразу ж лягало до її ніг, а сонце світило тільки на неї. "Та-ак, біля такої жінки покрутишся!" — поглядав я скоса на Кіма Климовича.
Коли накупалися вдосталь, Кім Климович покликав мене і дружину:
— Ходімо, щось покажу!
— А Зоя Василівна?
— Вона уже бачила.
— Надивилася! — саркастично додала Зоя Василівна.
Заінтриговані, ми пішли слідом за Кімом Климовичем. Продерлися крізь молоденький сосняк, вийшли на край насадження. Тут були наче навмисне посаджені густі кущі акації. Кім Климович став за один з кущів, поманив нас пальцем:
— Ходіть сюди. — І, коли ми підійшли, показав уперед: — Бачите?
Попереду були садові ділянки. Густо стояли цегляні ошатні будиночки, якісь споруди під шифером, молоденькі деревця зеленіли привітно та весело — вони наче спинались навшпиньки, щоб краще нас роздивитись, — а поміж ділянками й лісом лежала така невибита, така незаймано заросла травою дорога, що здавалося, це вже й не дорога, а зелене полотнище.
— Попереду бачите?
Прямо перед нами стояв якийсь особливо симпатичний будиночок. Виділявся й акуратною кладкою цегли, і дверима, і вікнами — одразу ж видно було, що будували його з великою любов'ю, виважуючи кожну цеглину, сто разів приміряючи кожну дощечку. Якийсь невиразний здогад ворухнувся в мені, я чомусь одразу ж згадав Василя і "професора", Марію Устимівну і червонодеревників, які ремонтували нашу квартиру.
— Ну, як? — очі Кіма Климовича незвичайно блищали.
— Чудо, а не будиночок! — сказала дружина.
Кім Климович так кивнув головою, наче й не сподівався на іншу відповідь. Поліз до кишеньки рукою, дістав тепер уже інші ключі:
— Ану сходіть подивіться!
— А ви? Разом ходімо.
— Мені там появлятись не можна.
Спантеличені, ми повільно перетинали дорогу. Кім Климович махав з-за кущів рукою: ідіть, мовляв, ідіть!
Зблизька будиночок був ще красивіший. А зайшовши до великої, майже на весь будинок, кімнати, ми так і охнули: можна було побачити таку тільки на виставці!
— Обережно, паркет!
— А камін!.. Боже, камін!..
— Цікаво, де йому вдалося дістати такі розкішні шпалери?
— Ні, ти поглянь на ці крісла!.. А плафони!..
— Не кімната — музей. Мимоволі хочеться зняти кашкета.
— Жаль, що на тобі його зараз немає. — І типове запитання психолога: — Ти не знаєш, чому він побоявся появлятися з нами?
— Не знаю, але, здається, здогадуюсь. — У мені вже проснувся вчений, який звик опиратися на сто разів перевірені факти.
— От де б пожити! — заздрісно зітхнула дружина.
— Тим більше що тут, здається, ніхто ще й не жив.
Обнюхавши, як то кажуть, кімнату, вийшли надвір. І двір, невелика садова ділянка, вражав такою доглянутістю, що й тут хотілося зняти неіснуючого кашкета. Скрізь біліли викладені мармуровими плитками доріжки, жовтів перемитий пісок. Молоденькі деревця скидались на пещених дітей — таким, мабуть, був у дитинстві Кім Климович. Цвіли ніжно троянди, цнотливо біліли гладіолуси, червонів рясними плодами малинник. Земля наче зітхала од щасливої напоєності.
— От де рай!
Ішли з двору, і не хотілося йти.
— То як? — Кім Климович усе ще ховався в кущах. І коли ми висловили своє захоплення, одразу запитав: — Купуєте?
Ми заклякли од несподіванки.
— Вісім тисяч, — вважайте, майже задарма, — продовжував Кім Климович. — Просто жалко віддавать у чужі руки. — Наче ми вже були його родичами. — Як подумаю, що тут якась тюха-матюха ходитиме, — спати не можу!
— То навіщо ж тоді продавати? Ви ж у ньому ще й не жили.
— Не жив.